Слабкі Штати Америки

0
359

Американські міста і штати повинні обіцяти менше, щоб не зазнати фінансової катастрофи
Коли три роки тому в Греції почалися фінансові труднощі, проблема швидко поширилася на інші держави. Багато оглядачів були просто спантеличені. Як така невеличка країна спричинила кризу в масштабах цілого континенту? Панує стереотипне уявлення про греків як про народ, котрий усіляко ухиляється від сплати податків і роками розкошує в кредит. Португальці, італійці та іспанці доводили, що з їхніми фінансами все в принципі гаразд. Німці питали себе, а що їм до того взагалі. Але інфекція була сильною, і економіка Європи ще не одужала.
Здається, Америка так само не сприймає ідеї про те, що Детройт здатен оголосити себе банкрутом. Багато хто думає, мовляв, Мотаун (прізвисько цього міста, від англ. motor і town. – Ред.) – такий особливий випадок, що іншим тут повчитися нічого. Колись цей четвертий за кількістю населення мегаполіс США розбагатів майже завдяки одній-єдиній індустрії. Компанії General Motors, Ford і Chrysler раніше виробляли мало не всі автомобілі, що продавалися в країні. Нині через конкуренцію з іноземними марками, які випускають у штатах, вільних від дії закону про право на працю, їхня продукція становить менш ніж половину загальної. Від 1950 року населення Детройта зменшилося на 60%. Кількість убивств у 11 разів перевищує середню по країні. Колишній мер сидить за ґратами. Серед спорожнілих, зарослих бур’яном і чагарями кварталів розгулюють єноти. Борги, накопичені за часів розквіту, занепалому місту зараз сплатити просто не під силу.
До цього прикладу слід приглянутися іншим містам і штатам: не тому, що вони наступного року можуть опинитися в такому самому становищі, а тому, що Детройт – це червоний сигнал тривоги, який блимає на фінансовій панелі приладів Америки. Хоча деякі з проблем характерні лише для нього, про головне лихо цього не скажеш. Багато інших адміністрацій штатів та міст по всій Америці нароздавали нездійсненних обіцянок, пов’язаних із пенсійним забезпеченням і охороною здоров’я. На прикладі Детройта бачимо, що буває, коли влада надто довго відкладає реформи державного сектору.
Депресивний район
Майже половина заборгованості Детройта «виросла» з обіцянок пенсійного та медичного забезпечення робітникам після виходу на заслужений відпочинок. Зазвичай американські штати й міста пропонують своїм працівникам пенсійні плани з фіксованими виплатами на основі стажу та зар¬плати на момент припинення трудової діяльності. Ці видатки повинні бути фінансовані спеціально виділеними фондами. За оцінками самих штатів, їхні пенсійні фонди забезпечені грішми лише на 73%. Це вже саме собою погано, але майже всі штати застосовують до своїх боргів оптимістичну облікову ставку, через що заборгованість бачиться меншою, ніж є насправді. При тверезішому підході реальне співвідношення жахає, адже мова про 48%. А в багатьох штатах ситуація набагато гірша. Дірка в пенсійному фонді Іллінойсу дорівнює 241% його щорічних податкових надходжень; у Коннектикуті це 190%; у Кентуккі – 141%; у Нью-Джерсі – 137%.
За останніми оцінками, загалом у пенсійних фондах штатів бракує $2,7 трлн, або 17% ВВП. Це ще не дає повної картини катастрофи, бо тут не враховано даних із ненакопичувальних пенсій у містах та обіцянок медичного обслуговування найрізноманітнішим від¬ставним чиновникам і державним службовцям. У випадку Детройта рахунок за їхні лікарняні й пільги ($5,7 млрд) виявився навіть більшим за дефіцит пенсійного бюджету ($3,5 млрд).
Дещо з цього – неприємний побічний ефект приємної тенденції: американці живуть дов¬ше, навіть у Детройті, тож дотримувати обіцянок, даних пенсіонерам, стає дорожче. Але проблема має і політичну природу. Губернатори та мери давно пропонують жирні пенсії державним службовцям і бюджетникам, чим купують голоси сьогодні, хоча рахунки приходитимуть наступному поколінню платників податків. Крім того, вони припускаються разючих порушень. Деякі чиновники дістають підвищення або працюють понад норму якраз напередодні виходу на пенсію, тож остання заробітна плата дає змогу забезпечити її великий обсяг до кінця життя. Або ж їхні профспілки встановлюють індексаційні доплати набагато вищі за рівень інфляції. Борці за законність у штаті Род-Айленд установили, що, наприклад, шеф місцевої пожежної бригади після виходу на заслужений відпочинок отримував би $800 тис. щороку, якби дожив до ста. Понад 20 тис. колишніх держслужбовців у Каліфорнії мають пенсії понад $100 тис.
Давайте ваші грошики
Щоб прибрати авгієві стайні в місцевій владі й на рівні штатів, потрібен час. Залежно від місця обставини дуже різняться, але для початку добре було б відмовитися від бухгалтерських махінацій. Лише з’ясувавши масштаби проблеми, політики зможуть переконати виборців у тому, що потрібно жертвувати.
Державні службовці повинні пізніше йти на відпочинок. Штати мають прискорити перехід до накопичувальних пенсійних схем, де пенсія кожного залежить від власних внесків (у приватному секторі це норма). Уже наявні пільги повинні зберігатись, але майбутні нарахування слід урізати скрізь, де це дозволено законом. Що раніше візьмешся за проблему, то легше її вирішиш. Небраска, де ще в 1967 році відмовилися від визначення новим працівникам пенсії за останньою заробітною платою, може похвалитися цілком благополучною картиною.
Але рано чи пізно деякі з цих проблем докотяться до Вашингтона. У Детройті нещодавно суд виніс рішення про те, що федеральний закон про банкрутство скасовує дію закону штату, за яким зменшення пенсій неможливе. Але це питання порушуватимуть знову, і воно не буде вирішене, аж доки не дійде до Верховного суду. У багатьох схожих на Детройт містах доведеться, очевидно, порушувати деякі колишні обіцянки – і це правильно. З огляду на розміри багатьох «чорних дірок» владі штату або федеральному урядові, можливо, доведеться надавати їм допомогу. Платники податків не повинні страждати через некомпетентність місцевої влади або інвесторів, яким годилося б знати про ризики. Але вони мусять допомогти пенсіонерам, які опинилися в скрутному становищі не з власної вини. Деякі муніципальні працівники не мають права на участь у федеральній системі соціального забезпечення; вони можуть отримувати лише ті пенсії, які їм обіцяв працедавець (місто або штат). Якщо обіцянок не виконують, повинен бути якийсь резерв для гарантії, що люди не залишаться принаймні без мінімальної пенсії.
Коли їхні податки попливуть у Детройт та інші депресивні райони, американці у «правильних» штатах і містах лютуватимуть незгірше за німців, які не хочуть віддавати свої євро Південній Європі. Але правда в тому, що весь державний сектор США іще працює на далекі фінансові перспективи. Дядечко Сем пропонує цілий асортимент пільг, які реально немає звідки виплачувати. Барак Обама ось-ось приєднається до Джорджа Буша-молодшого і стане ще одним президентом, який нічого з цим не робив. А республіканці в Конгресі думають, ніби можуть звести баланс без збільшення податків. Уряд тратить на охорону здоров’я більше, ніж деякі багаті країни, та все ще не забезпечив усіх громадян медичним страхуванням. Динамічний приватний сектор Америки тягне на своїх плечах старозаповітного Левіафана. Детройт – це просто симптом.
The Economist