American Interest: Україна ходить по лезу ножа

0
158

У Москви в арсеналі багато інструментів, які допомагають їй робити життя українців нестерпним, але для перемогти у війні їй потрібно переконати сусідів, що їхня національність – це помилка.
Після майже шести років війни з Росією в Україні сформувався певний спектр громадянської думки, який в широкому сенсі можна поділити на два табори. Це не ті табори, про які постійно й помилково говорить пропаганда Кремля, ділячи українців на «партію миру» й «партію війни». Натомість українці поділені на тих, хто вірить у можливість в короткостроковій перспективі домовитися з Росією про мирну угоду, яка закріпить український суверенітет, і тих, хто в це не вірить. Про це на сторінках American Interest пише колишній дипломат США Кірк Беннетт, який працював як в Києві, так і в Москві. Він зауважує, що український президент Володимир Зеленський однозначно зарахував себе в перший табір. Він обрав підхід миру через переговори замість політики його попередника Петра Порошенка в дусі «суверенітет через опір». Ця відмінність й обіцянка боротися з корупцією вручили Зеленському впевнену перемогу на виборах.
На жаль для Зеленського, низка подій створила несприятливий набір умов, в яких просування обраного ним шляху може привести до ситуації, яка дестабілізує його уряд всередині країни й підірве позиції України у відносинах з її великим північним антагоністом. Автор наголошує, що за всіма пунктами Зеленський показав себе дуже добре під час першого великого випробування на зустрічі в Нормандському форматі 9 грудня. Але реальний стан речей лишиться обтяжливим як для України, так і для її президента. Ключова проблема в тому, що російсько-українська війна абсолютно асиметрична. Й більшість цих асиметрій, хоч, можливо й не всі, працюють на користь Росії. Справа не лише в тому, що Росія більша, з більшим населенням, сильніша й багатша, ніж Україна. Якщо Київ бореться за своє існування, то Москва – ні.  Битва триває на українській території, знищуючи український житловий фонд, інфраструктуру, промисловий комплекс й вбиваючи українців майже щоденно. Тому конфлікт кидає похмуру тінь на майже кожен аспект українського життя. В цей же час війна відбувається десь далеко для більшості росіян й ледве впливає на їхнє щоденне життя. З 2015 року скорочення масштабів боїв й прямого втручання російської армії призвели до скорочення російських втрат. Тож невелику кількість загиблих російських військових можна легко замаскувати як втрати під час військових навчань. Західні санкції й вартість підтримки маріонеток Кремля на Донбасі висмоктують життєдайні соки з російської економіки. Але Москва здатна нести цей тягар в середньостроковій перспективі.
Більше того, економічна й географічна вищість Росії на пострадянському просторі дозволяє їй максимізувати шкоду для України. Важливо те, що газопровідна політика Путіна з 2005 року націлена на те, щоб повністю вирізати Київ з ланцюга поставок. Факт російської залежності від експорту вуглеводнів у Європу через українську трубопровідну інфраструктуру сильно обмежував свободу дій Москви проти свого антагоніста. Будь-який перебій транзиту газу через Україну призведе до того, що «Газпром» втратить дохідний європейський ринок. А тому широкі російські військові дії проти України будуть мати негайні фінансові наслідки для Москви. Путіну не пощастило, що момент найбільшої уразливості України настав у 2014 році, до того, як Росія змогла втілити свою стратегію з побудови газопроводів в обхід української території. Якби «Північний потік-2» був добудований до 2020 року, як і було заплановано, Москва могла б скористатися цією перевагою, щоб вдарити по своєму непокірному сусіду. Нещодавні санкції США проти «Північного потоку-2» з’явилися надто пізно, щоб не допустити втілення цього проекту. Потреба Москви в збереженні безперервного потоку газу в Європу призвела до появи компромісної транзитної угоди, яку підписали 31 грудня. Документ зобов’язує Росію продовжувати транспортувати хоч і скорочені, але все ще значні поставки газу через Україну впродовж наступних п’яти років. Українцям теж не варто дуже радіти своєму майстерному успіху на переговорах з Москвою. Варто пригадати про зловісний список випадків, коли російська інфраструктура трубопроводів переживала катастрофічні проблеми й навіть вибухала якраз тоді, коли в інтересах Кремля було відрізати непокірних сусідів від поставок нафти й газу.
Тож ніхто не повинен дивуватися, якщо після повного завершення побудови «Північного потоку-2» й «Турецького потоку» російський газопровід, який веде в Україну, раптом почне страждати від загадкових технічних проблем. Вони дадуть Москві виправдання ігнорувати свої зобов’язання щодо транзиту перед Україною. У Кремля також більше можливостей винагороджувати й карати свого ворога. Серед них свобода пересування людей й товарів, обмін в’язнями (а це один з пріоритетів Зеленського), тривале припинення вогню з російського боку в зоні конфлікту, певне пом’якшення інтенсивної русифікації на окупованій частині Донбасу. Путін дає і він же відбирає.  У Кремля є багато різноманітних способів мучити Київ. І Зеленський мало що може вдіяти. Він може намагатися запобігти російським діям, парирувати кроки Москви або ж відповідати на них в тій же манері. Маючи не багато можливостей відбивати болючі удари Москви чи посилити біль у Росії, українці, які виступають за захист суверенітету через боротьбу, готуються до страшної перспективи тривалої боротьби з довгими періодами політичного й економічного маневрування, доповненого окремими випадками відкритого військового протистояння. Фактично це версія «Столітньої війни» для 21 століття. Тож не дивно, що багато українців схиляються до ідеї переговорів про завершення війни. Маючи справу з меншим тиском, ніж Київ, й розпоряджаючись більшою кількістю інструментів, Москва веде ці переговори з позиції відносної сили й може дозволити собі грати в довгострокову гру. Але в чому саме вона полягає? Російські цілі у війні проти України були предметом найрізноманітніших здогадок. Навряд чи сам Путін може чітко сформулювати мінімальні вимоги з будь-якою точністю або описати точку, в якій Росія погодилася б на компроміс з Україною.
Низка аналітиків пропонували так звану «фінляндизацію» України, тобто нейтралітет України й її відмову від членства в НАТО чи ЄС, як розумну поступку в обмін на вихід Москви з Донбасу (про Крим в цьому гіпотетичному сценарії не згадують). Автор зауважує, що ідея «фінляндизації» здається переконливою для багатьох на Заході, але не в Росії. Адже більшість росіян будуть вважати її не компромісом, а поразкою. Фундаментальна рушійна сила підходу Путіна до України – це не страх перед потенційним розширенням НАТО, а переконання, що сусідня країна або принаймні більша частина її території – це частина російської вотчини, яка помилково була відділена від батьківщини. Тож головний мотив Кремля – це не страх, а іредентизм. Це пояснення часто підтверджується висловлюваннями Путіна. Востаннє він це робив під час щорічної конференції 19 грудня. Під час виступу він заявив, що території на півночі від Чорного моря, тобто третина України, – це нібито «споконвічні російські території, які не мають ніякого відношення до України» і які Володимир Ленін «дивним рішенням» передав новоутвореній УРСР. Насправді регіон потрапив під правління Москви вперше в історії лише в 1783 році. Тож ці території навряд чи можна назвати «споконвічно російськими». Більше того, переписи населення за 1897 і 1926 роки фактично встановили, що етнічні українці становили переважну більшість населення регіону, коли Ленін зробив своє «дивне рішення» вважати північне Причорномор’я частиною України. Нажаль, постійні розмови Путіна про «споконвічні російські землі» на українському півдні свідчать про те, що він не готовий поступатися тим, що він вважає російським за священним правом. Він готовий втілювати примарний проект «Новоросії» за першої ж зручної можливості.
В результаті Зеленський опинився в непростому становищі. Він ризикує стати черговим політиком, який багато обіцяв і мало зробив. Свідчення його готовності вести переговори на умовах Путіна (приміром, згода на формулу Штайнмаєра) вже викликала відкритий протест тих, хто не вірить в готовність Москви змиритися з українським суверенітетом. Однак, якщо Зеленський зробить свій підхід більш жорстким, хоча б частково прийнявши підхід боротьби за суверенітет, він може налаштувати проти себе «втомлений від війни» електорат, який вірить, що про мир можна домовитися. Вийти з цього становища буде не просто, зважаючи на те, що існує ризик внутрішньої дестабілізації, яку Москва може використати. Автор зауважує, що перемога України визначається її виживанням. Перемога Росії, однак, вимагає цілий комплекс складних наслідків. Її мета не перетворити сусідню країну на тліючі руїни, а так чи інакше зробити її готовою інтегруватися в так званий «російський світ». Підхід Кремля неминуче буде включати військовий компонент, але Москві потрібно якось підірвати Україну, не знищуючи її при цьому повністю. Бажаний сценарій – це повторення Криму в 2014 році, а не Донбасу. З цієї причини російське використання армії повинно бути в майбутньому обмеженим і точним.
Успіх Росії буде головним чином залежати від переконання критичної маси українців в тому, що їхня мова й національна ідентичність – це помилка. І що справжній їхній дім – це Росія. Однак, на даний момент нічого не вказує на те, що суміш тиску, умовлянь, й української втомленості від війни навіть за довгий час може принести Кремлю такі наслідки. Хоч у Росії багато переваг, які можуть допомогти їй зробити життя свого сусіда важким, навряд чи Москві вдасться добитися втілення своїх максимальних цілей.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here