ЧИ ЗАДУМУВАЛИСЬ ВИ…? АБО ДЕЩО З ПЕРЕДСВЯТОЧНИХ РОЗДУМІВ

0
678

fr.yaroslavphoto_281Людині притаманно мріяти, будувати плани на майбутнє, працювати для здійснення поставленої мети. Ми здобуваємо освіту, шукаємо доброї роботи, затишної хати, стараємося подбати про себе і своє здоров’я, забезпечити старість, поставити на ноги дітей. Та коли пробуємо спланувати своє життя ніхто з нас не думає наприклад таке „Коли мені виповниться сорок років я захворію, втрачу роботу і хату і у віці сорока чотирьох років опинюся на вулиці.” Або „Протягом наступних десяти років я стану психічно неповноцінним і буду вести безпритульне життя навіть не розуміючи чому я не маю що їсти і де переночувати.” Ніхто з нас не приготовляє себе до нещастя, але до багатьох з нас воно приходить без запрошення.

Згідно статистичних даних зібраних Національною Коаліцією для Бездомних (NCH 2003) за результатами численних досліджень 39% загального числа бездомних у Сполучених Штатах складають діти віком до 18 років, 25% – люди віком від 25 до 34 років і 6% – особи віку від 55 до 64 років. Одинокі чоловіки складають 51%, а одинокі жінки 17%. 11% популяції бездомних є ветеранами збройних сил Америки. 16% бездомних страждають тими чи іншими психічними захворюваннями. Несподіваним фактом є те, що 13% безпритульних у міських зонах мають працю, але не зважаючи на це не в стані забезпечити собі постійне місце проживання з платні, яку вони отримують.

На жаль я не зміг знайти відповідних статистичних даних щодо бездомних та безпритульних в Україні. Як пише доцент Києво-Могилянської академії, кандидат філософських наук Надія Бабченко: „ Традиційно більшість статистичних даних про бездомних людей зосереджується в різноманітних організаціях, що надають послуги бездомним, але оскільки подібних організацій в Україні надзвичайно мало, то відповідно й немає можливості накопичити та проаналізувати подібну інформацію.” Проте, знаємо напевне, що протягом останніх років економічної та політичної нестабільності в Україні кількість бездомних  зростає з кожним роком, а  соціальний захист таких осіб перетворюється на кілька параграфів закону, що існують лише на папері.

У кожній країні і у кожному народі існує проблема бідності і бездомності. Кожна держава виробляє відповідні закони спрямовані на допомогу таким людям. Але кожна особа незалежно від соціального статусу має обов’язок перед суспільством докласти своїх зусиль до допомоги тим, хто її потребує. Ми дуже добре пам’ятаємо про те які обов’язки щодо нас мають інші люди і суспільство в цілому, проте ми забуваємо, що ми самі є в неоплатному боргу перед іншими. Наше життя не є ідеальним, але ми знаємо, що можемо розраховувати від держави на захист перед злочинністю, нас не викинуть з лікарні, навіть якщо ми не матимемо чим заплатити за медичні послуги, ми маємо право на пенсійне забезпечення. Чи ми задумуємося у скількох країнах світу люди навіть не можуть мріяти про життя котре ми маємо, навіть не усвідомлюючи що могло б бути інакше?

Людей добої волі називають по різному: філантропи, меценати, волонтери, доброчинці, ктитори, благочинці. Та незалежно від назви, ці люди жертвують свій час, працю, або кошти на благо інших. Україна має багату історію благодійності. Так 30–40-х рр. ХІХ ст. в багатьох українських містах було засновано цілу низку філантропічних організацій загального типу, зокрема “Київське товариство допомоги бідним”, “Одеське жіноче благодійне товариство”, “Благодійне товариство у м. Кам’янець-Подільський”, “Харківське благодійне товариство”, “Миколаївське благодійне товариство” та ін. Перший офіційний благодійний фонд „Просвіта” на західній Україні був зареєстрований у 1860 році і займався просвітницькою діяльністю.

Цікаво, що починаючи від княжих часів і до минулого сторіччя доброчинністю переважно займалися жінки із заможних родин. Наприклад Анна Чернігівська що жила в одинадцятому сторіччі організувала першу у східній Європі медичну школу, а Євпраксія Доброява (1108-1172) була добре знана в народі за свою доброту і співчуття до бідних, мала славу цілительки і після того як вийшла заміж за візантійського принца і виїхала з України, написала книгу „Мазі” про цілющі рослини і народні методи лікування. Безперечно доброчинність завжди найбільше розвивалася навколо церкви. Ще від часів середньовіччя церкви і монастирі завжди були притулком для бідних, хворих і бездомних.

І сьогодні, коли спіткає нас біда ідемо за допомогою до церкви. Але коли все добре, часто забуваємо, що церква то ми з вами, наша єдність, наша спільна праця і наше милосердя. У діяннях святих апостолів сказано: „ працюючи так, треба поміч давати слабим, та пам`ятати слова Господа Ісуса, бо Він Сам проказав: «Блаженніше давати, ніж брати!» ”(Діян. 20,35) Без нашої безкорисної праці наші церкви не зможуть допомагати тим що в потребі, наші школи не зможуть дати нашим дітям всього що б могли, а наші лікарні не зможуть допомогти всім недужим.

Коли заходить мова про волонтерську працю кожен з нас дуже швидко знаходить безліч виправдань чому ми не можемо долучитися до доброчинності. Ми мусимо дбати про  родину, роботу, хату, авто, та й відпочити в кінці кінців треба також. Проте знаходимо час на вечірки, святкові застілля, безкінечні телевізійні шоу і кінофільми котрі забуваємо через п’ять хвилин після того як їх подивилися. Ніхто не заперечує нам права на вільний час і відпочинок, але ми мусимо пам’ятати про наші обов’язки перед людьми і Богом. Багато українців кожної хвилі еміґрації в Америці допомагають своїм родинам і близьким на рідній землі за океаном і часто кажемо собі – я роблю все що можу, я і так підтримую багатьох людей, отже свій обов’язок перед Господом виконую. Але згадаймо що каже нам Христос : „А коли любите тих, хто любить вас, — яка вам за те нагорода? Люблять, бо й грішники тих, хто їх любить. І коли добре чините тим, хто добро чинить вам, — яка вам эа те нагорода? Бо те саме і грішники роблять. А коли позичаєте тим, що й від них сподіваєтесь взяти, — яка вам за те нагорода? Позичають бо й грішники грішникам, щоб одержати стільки ж.” (Лука 6, 32-34)

Є безліч справ та організацій, де бажаючі можуть прикласти своїх зусиль. Як вже було згадано вище українська громада має безліч точок, де потрібна праця волонтерів: це наші церкви, школи, музей, допомога престарілим. В американському суспільстві кожна школа чи університет вимагає від своїх студентів певної кількості годин суспільної праці, а ми за старою звичкою стараємося домовитися з кимось щоб підписали нашому дитяті ті години на папері, щоб бува воно не перепрацювалося „для блага інших”. І навіть не задаємо собі питання чи ми робимо щось добре для своїх дітей, коли вчимо їх що працювати треба лише за гроші (чи за гонор, чи за славу). Правдиві християни ніколи не хваляться своєю доброчинністю, бо роблять добро з любові і милосердя.

Бо сказав Господь – хто хвалиться перед людьми своїми ділами вже дістали свою нагороду. Історія подає нам багато прикладів безкорисних меценатів. Найвідоміший з них напевне святий Миколай Мирликійський. Відомо його безліч актів благочинності, а ще більше тих про, які ми не знаємо, бо цей єпископ ніколи не шукав вдячності від людей. Інший доброчинець – світоч греко-католицької церкви – митрополит Андрей Шептицький хоч і походив із заможної родини, все своє життя служив іншим. Незлічити усіх актів милосердя здійснених митрополитом тож дозволю собі згадати декілька з них.

Андрей Шептицький добився від австрійського уряду допомоги для вдів священиків; спонсорував навчання у різних університетах Європи талановитим але бідним юнакам, майбутнім священикам нашої церкви; заснував Український Національний музей; Львівську Богословську академію, що на той час була єдиним українським навчальним закладом в Галичині; започаткував єпархіальну бібліотеку у Станілаві та подарував чотори тисячі книг з власної бібліотеки; започатковував лічниці, гімназії і академії; на власні кошти придбав будівлю для художньої школи О. Новаківського та майстерні М. Сосенка; спричинився до уторення декількох заповідників (зокрема на Львівщині та Рогатинщині).

Митрополит Андрей ніколи не ділив людей ні за національністю, ні за віросповіданням. Під час Другої Світової Війни ризикуючи власним життям і життям своїх близьких (наприклад брата Климентія і сестри Йосифи Вітер) переховував і рятував від нацистів переслідуваних євреїв. Зокрема наказав сховати понад 300 єврейських дітей змінюючи імена і ховаючи їх по монастирях та навколишніх селах. Важко повірити, що одна людина могла зробити стільки добра, але у Бога все можливо, а рушійною силою митрополита була любов до Бога, до ближніх і до України. Він писав: „…лише в такій громаді буде лад і сила, де буде християнська любов.” І далі „ Тоді кожний дбатиме про добро усіх, так як усі дбатимуть про його добро на засаді „один за всіх, а всі за одного”. Така громада – один „великий чоловік”. Ось так у всьому зможете дійти ліпшого ладу, але лише через християнську любов. Коли ж не буде між вами тієї любови – тоді не поможуть й найкращі установи, на ніщо те не придасться.”

Ми часто виправдовуємо себе тим, що ми самі не багаті і не маємо змоги жертвувати для інших. Проте забуваємо, що якщо маємо місце для ночівлі кожної ночі, маємо свіжий чистий одяг кожного ранку, не боїмося що завтра залишимося без обіду (а радше переживаємо як позбутися кількох зайвих фунтів ваги), а може ще й їдемо власним автом,  то ми є багатшими від більшості населення Земної кулі. Людині притаманно помічати, коли хтось має щось більше чи краще, але ігнорувати всіх тих, хто має набагато менше. А найважливіше, ми забуваємо, що ми не мусимо мати зайві гроші, щоб бути благочинцями.

Доброчинна праця корисніша для нашої душі ніж фінансова пожертва, бо даючи кілька доларів на пожертву ми присипляємо своє сумління фальшивим почуттям виконаного обов’язку. Коли ми працюємо для блага інших ми виховуємо в собі християнську любов. Тільки любов до ближного спонукає нас працювати на благо інших. Тільки любов до Бога спонукає нас жертвувати свій час і зусилля для блага громади. Згадаймо, що якби свого часу люди не жертвували кожну вільну хвилину свого часу та кожного цента котрого могли віддати сьогодні, ми б не мали наших прекрасних церков, української школи, українського музею, СУМу, Пласту, УКК, Самопомочі та багатьох інших організазій і установ, якими нині користаємо ми і наші діти. Але праця цих засновників не закінчена, бо якщо ми будемо тільки користуватися плодами їхньої праці, а не докладатимемо своїх зусиль на підтримку і розвиток нашої громади чи нашого суспільства в цілому ми не маємо майбутнього ні як нація, ні як християни.

Не складаймо собі ілюзій – доброчинність не є чимось необов’язковим, чимось таким чим ми займаємося від нічого робити. Христос так описав своїм учням Страшний Суд: „ «Ідіть ви від Мене, прокляті, у вічний огонь, що дияволові та його посланцям приготований. Бо Я голодував був — і не нагодували Мене, прагнув — і ви не напоїли Мене, мандрівником Я був — і не прийняли ви Мене, був нагий — і не зодягли ви Мене, слабий і в в`язниці — і Мене не відвідали ви».

Тоді відповідять і вони, промовляючи: «Господи, коли то Тебе ми голодного бачили, або спрагненого, або мандрівником, чи нагого, чи недужого, чи в в`язниці — і не послужили Тобі?» Тоді Він відповість їм і скаже: «Поправді кажу вам: чого тільки одному з найменших цих ви не вчинили, — Мені не вчинили!». І ці підуть на вічную муку, а праведники — на вічне життя.” (Матей 25, 41-46) Тож наступного разу, коли побачимо під дверима церкви когось із скринькою для збору коштів на допомогу чиїсь біді не проходімо мимо роздратовано думаючи „знову на щось здирають”.

Задумаймося – може то Господь мене випробовує? Чи я витримую це випробування? Згадаймо скільки разів ми пройшли мимо бідняка, що шукав поживи в смітнику, або відвели від бездомного жебрака під мостом заспокоюючи себе тим, що це мусить бути якийсь лінивий п’яниця, що мерзне і голодує на зимовому вітрі тільки тому, що не хоче працювати. Чи не почуємо ми колись слова : „Я був голодний і ви не нагодували мене!” ?

Починається Різдвяний період і вже стало традицією згадувати в цей святковий час про сиріт, бідних, знедолених і бездомних. Ми ділимося їжею, одягом, іграшками, або грішми. Це чудова традиція, бо робить Різдвяні свята трошки теплішими для всіх. Але пам’ятаймо, що наше милосердя потрібне не лише один раз на рік. Наша доброта і любов потрібна кожного дня. Наша присутність і щоденна участь у житті  церкви і громади, виховання наших дітей і молоді в українських національно- культурних і релігійних традиціях  є запорукою нашого впевненого майбуття та національної ідентичності Української громади.

о.Ярослав МЕНДЮК
«Українське Слово»