БЕЗ ДНЯ СВОБОДИ, ПО ЕТАПУ…

0
262

Підсумки політичного сезону-2011 однозначно підтвердили своє репресивне реноме. У передостанній день минулого року влада продемонструвала, що й 2012-й у плані прав людини чи бодай мінімальної поваги до політичних опонентів, нічим не відрізнятиметься від 2011-го. І продемонстровано це було знову на прикладі Юлії Тимошенко.

СЛАБКІСТЬ І СТРАХ

Переведення у переддень Нового року екс-прем’єр-міністра з Лук’янівського СІЗО до Качанівської колонії у Харкові — це не просто акт вандалізму. Це демонстрація слабкості й страху. І причин цьому на той час накопичилося відразу декілька.
Передусім, низка соціологічних опитувань, результати яких було оприлюднено незадовго до новорічно-різдвяних свят, вперше (!!!) показали електоральну перевагу Юлії Тимошенко над Віктором Януковичем.
Поки що перевага ця — незначна. Однак і до виборів ще є час. Тим паче, що «реформи» нинішньої «команди професіоналів» просуваються так стрімко, що дають підстави з часом взагалі засумніватися у спроможності «регіоналів» подолати встановлений ними ж п’ятивідсотковий рубікон.
По-друге, так звані сильні світу сього явно побоювалися, що чимало киян і гостей столиці не полінується прийти під стіни Лук’янівського СІЗО просто в новорічну ніч. Прикладів уже вистачало. Скажімо, святкування дня народження Юлії Володимирівни — 27 листопада також був вихідний день. Здавалося б, у всіх є свої справи… Але тодішній мітинг біля СІЗО був доволі масовим.
Якщо ж заглибитися у віддаленішу історію, в уяві спливає віншування Нового, 2005 року, мало не стотисячним колективом учорашніх активістів Помаранчевої революції…

БЕЗ ДНЯ СВОБОДИ?

Тієї самої революції, яку чинний глава держави Віктор Янукович так ненавидить, що навіть День свободи як державне свято від 22 листопада скасував. До речі, скасував саме 30 грудня, тобто того-таки дня, коли одну з найбільших активісток Помаранчевої революції майже таємно перевозили з Києва на периферію (нехай вибачають авторові цих рядків харків’яни, але політична активність столиці в цьому разі на порядок вища й вагоміша).
Згідно з новим указом Президента, День свободи тепер відзначатиметься 22 січня — разом із Днем соборності. Власне, можна було б на цей «трюк» глави держави просто заплющити очі, якби попереднє свято скасовував хтось інший, а не Віктор Янукович. Бо ж масовий виступ людей у 2004-му був спрямований саме проти його потенційного незаконного приходу до влади внаслідок фальсифікацій.
Тут доречно пригадати, як торік Президент інтерпретував своє «розуміння свободи». Мовляв, я чудово знаю, що таке свобода, тому розумію людей, які за неї виступають. Однак 22 листопада потрапити на Майдан Незалежності змогли чомусь тільки опоненти Помаранчевої революції на чолі зі стандартним вуличним активістом Партії регіонів Олегом Калашниковим.
У принципі — з позиції Віктора Януковича та членів його команди — все логічно. Тепер, оскільки 22 листопада ніякого свята не встановлено, то й у своїх діях правоохоронці зможуть бути більш розкутими. Тому можна тільки уявляти, з якими перепонами зіштовхуватимуться люди, котрі захочуть повернутися до місця своєї помаранчевої молодості восени цього року…
Утім, хтозна… Можливо, саме цей фактор із часом стане вирішальним у визначенні подальшої долі нашої держави. Наступна річниця Помаранчевої революції прийде невдовзі після парламентських виборів. Залежно від того, наскільки чесно влада проводитиме кампанію і як відбуватиметься підрахунок голосів, коригуватимуться й настрої людей. От і виходить, що, ймовірно, виходити на Майдан доведеться знову. Незалежно від того, святковими будуть ті дні чи буденними…
У цьому контексті доречно також пригадати, що того-таки 30 грудня Віктор Янукович переніс ще й святкування дня Військово-Морських Сил України. Отож від цього року українських моряків віншуватимуть останньої неділі липня — тоді ж, коли своє свято відзначає й Чорноморський флот Російської Федерації.
Можливо, на цей факт також можна було б не зважати, якби впродовж правління Віктора Януковича не було низки відверто проросійських кроків, апогеєм яких, поза всіляким сумнівом, стало підписання так званих Харківських угод, що неконституційно продовжили оренду ЧФ Росії до 2042 року.

НЕ ТА ДИСКУСІЯ…

Та повернімося до Юлії Тимошенко і подій навколо неї. Передусім, варто зауважити, що працівники Качанівської колонії принципово нічим не відрізняються від своїх колег у Лук’янівському слідчому ізоляторі. Там на публіку відверто демонстративно показували камеру, в якій перебувала екс-прем’єр-міністр. І тут — буквально через кілька днів після її переведення — в інтернет-мережі з’явилися фотознімки добротної (як вважають тюремники) камери.
Розрахунок подібної демонстрації нехитрий — і надалі усіляко втовкмачувати в голови пересічних громадян інформацію, що Юлія Володимирівна почувається зовсім непогано, що в багатьох незаможних людей навіть на волі немає таких умов, які має екс-прем’єр за ґратами.
До речі, з цього випливає ще одне цікаве спостереження. Така активність пенітенціарної служби й безпосередньо тюремників призводить до того, що дискусія стосовно подальшої долі Юлії Тимошенко змінює площину. Нині більше говорять не про те, що екс-прем’єр не повинна перебувати за ґратами в принципі, а лише — в яких умовах вона там перебуває.
І тут опоненти та симпатики Юлії Володимирівни ніби змагаються у спритності. Ми вам — демонстрацію непоганої камери і пристойних умов життя. А ви нам — оприлюднення інформації про те, що засуджена й водночас підсудна Тимошенко кілька діб не може спати. Бо в її камері ведеться цілодобове відеоспостереження і 24 години не вимикається світло.
До речі, саме ця інформація, поширена адвокатом Юлії Тимошенко Сергієм Власенком, може стати формальним приводом для звернення до Європейського суду з прав людини. Власне, тут навіть доводити нічого не потрібно — порушення прав Тимошенко очевидне.
Навіть якщо лампочка, що цілодобово світить у камері Юлії Володимирівни, має лише п’ять ватт, про що заявили у прес-службі пенітенціарної служби… Але повторюю: громадська дискусія уже тепер ведеться не зовсім у потрібному руслі, що в нинішніх умовах є вкрай небезпечним. Зрештою, саме цього й добивалися представники влади, організовуючи всю кампанію проти Юлії Тимошенко.

ХТО — ЗА ЗВІЛЬНЕННЯ ТИМОШЕНКО?

Між іншим, є раціональні зерна у словах спікера ВР Володимира Литвина. Голова Верховної Ради припустив, що чимало опозиціонерів потай лише потирає руки, спостерігаючи за перебігом подій навколо Тимошенко. «У мене склалося враження, що для тих, хто називає себе опозицією, не потрібно рішення, а потрібен процес,— намагається аналізувати спікер.— Борються не за Тимошенко значною мірою, крім найяскравіших її прихильників, а воюють за місця у списках».
От тільки шкода, що сам Володимир Михайлович, котрий, треба так розуміти, ні за які місця у списках уже не бореться, щось не надто виступає за звільнення Тимошенко. Тоді б у сказаних ним словах було значно більше ваги. До того ж він виглядав би дуже виграшно в цій непростій ситуації. Однак… Часи, коли Литвин був більш-менш незалежним політиком, давно канули в Лету.
Тим паче, що й тепер, піддаючи анафемі уявних прибічників Тимошенко, спікер багатозначно розмірковує над тим, як у сучасних українських умовах має відбуватися фінансування силових структур. Його нітрохи не дивує, що в бюджеті 2012-го таке фінансування суттєво збільшилося.
«Якщо взяти МВС, його склад і нашу армію, то МВС, очевидно, вдвічі більше за своєю чисельністю, ніж Міноборони. Але я абсолютно підтверджую тезу про те, що в нас головні погрози й виклики лежать саме у внутрішній площині», — розмірковує керівник парламенту. От цікаво, що він має на увазі?
Щоправда, Литвин і тут, як міг, намагався проскочити «між крапельками», бо, заявивши про якісь внутрішньополітичні загрози, він почав розмірковувати над тим, що «сьогодні потрібно працювати, щоб наша правоохоронна й силова система працювали цивілізовано й захищали людей, права людей і свободи людей, а не виконували каральну функцію». Однак поки що влада працює якраз над зворотним. І щось не надто помітно, щоб керівник парламенту хоч якось цьому протидіяв.
* * *
От і виходить, що репресивний присмак 2011 року уже тепер, на дванадцятий день року нового, неабияк проглядається й нині. І жодні свята, навіть Різдвяні, поки що не можуть утихомирити незбагненні апетити української влади. Цікаво, вона й справді аж настільки увірувала у свою цілковиту безкарність?..
Ярослав ГАЛАТА