Як отримати більше зброї від Заходу і чи вигідний розпад РФ США та Китаю

0
189
Чому Організація Об’єднаних Націй не спромоглася адекватно відреагувати на розв’язану РФ війну проти України, а європейські демократії восьмий рік поспіль не здатні виробити притомну політику протидії РФ? Від чого залежать темпи і обсяги надходження новітніх озброєнь до ЗСУ від країн Заходу, та що буде з Росією після нашої перемоги? Своїми думками, по-військовому дуже чіткими і конкретними, з читачами поділився відомий український експерт з питань безпеки, кандидат технічних наук, директор воєнних програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський.

Ерозія відповідальності в ООН: чому досі немає адекватної відповіді на дії держави-агресора

Формально Організація Об’єднаних Націй має достатньо важелів для врегулювання таких конфліктів, як військова агресія Росії проти України. Проте ООН як наддержавна організація, за великим рахунком, продемонструвала неспроможність адекватно реагувати на безпекові виклики не те що б глобального, а й регіонального масштабу. Чому так сталося, на Ваш погляд?

– Тут, мабуть, слід говорити не лише про ООН, а й про інші подібні організації, як-от ОБСЕ чи ЄС. На мій погляд, проблема їхньої неадекватної реакції на безпекові виклики полягає в тому, що у них немає політичної волі дати адекватну відповідь. Йдеться про умовну ерозію відповідальності в тих політиків, які зараз опинилися на керівних позиціях в таких організаціях. У країнах, які ми вважаємо за провідні демократії, є розуміння цієї проблеми, однак, як виглядає на практиці, вони наразі не мають плану, як її виправити.

Можливо, ми, українці, можемо з цим щось зробити?

– Ми вже робимо. Війна в Україні сколихнула наявний стан справ, змусила світ до критичної оцінки усіх досі чинних процесів у наднаціональних організаціях. Величезний вплив справила наша народна дипломатія на суспільства демократичних країн, які є членами НАТО і ЄС, а також  інших країн, які прийнято зараховувати до колективного Заходу. Саме громадяни-виборці цих країн почали, скажімо так, підбурювати своїх керівників до ухвалення справедливих, моральних рішень стосовно підтримки України, таких, що відповідають здоровому глузду, а не «реал-політик». Бо «реал-політик» без моралі, це – узаконення «права сили», що призводить до злочинів на кшталт російської агресії.

На жаль, як бачимо, здоровий глузд не завжди спрацьовує, зокрема, в ООН.

Досі, наприклад, не розумію, чому в ООН склалася мовчазна згода на те, щоб ігнорувати дію 27 статті Статуту ООН, яка передбачає скасування права вето для країн, які є стороною конфлікту.

Довідково. Стаття 27 Статуту ООН: «Рішення Ради Безпеки з усіх інших питань вважаються ухваленими, коли за них подано голоси дев’яти членів Ради, включаючи відповідні голоси всіх постійних членів Ради, причому сторона, яка бере участь у суперечці, повинна утриматися від голосування при ухваленні рішення на підставі Глави VI та на підставі пункту 3 статті 52».

Я проводив такий експеримент: давав почитати 27 статтю різним експертам-правникам, не міжнародникам, і запитував – кого вона стосується? Вони в один голос казали: всіх членів Ради Безпеки.

У цьому документі цілком однозначно написано, що рішення Радбезу ухвалюється глосами дев’ятьох його членів плюс п’яти постійних. Цитата: «причому сторона, яка бере участь у суперечці, повинна утриматися від голосування…» І от текст, починаючи від слова «причому», стосується усіх перед цим згаданих персонажів, а не лише непостійних членів Ради Безпеки (на мій погляд, посилання на Главу VI та пункт 3 статті 52 зроблене для того, щоб підкреслити, що спори мають вирішуватися мирним шляхом, і жодним чином не стосується права вето).

Чому ж ця частина статуту ООН не спрацьовує? Знову ж таки, повертаємося до «політичної волі» політиків, у цьому випадку – п’ятірки країн постійних членів РБ ООН. Саме вони створили і просувають вигідний їм наратив, що саме вони мають право трактувати на свою користь Статут ООН.

Процедури експорту зброї регулюються в Європі не НАТО, а Євросоюзом

З початком чергової  гарячої фази війни з РФ чимало українців  почали звинувачувати НАТО, як уособлення колективного Заходу, щонайменше у відсутності бажання надавати нам необхідну зброю для опору російської агресії. З погляду пересічної людини така нехіть досить очевидна, це теж – брак політичної волі?

– Так, але давайте спочатку розберемося з базовими поняттями. Перше і головне –  Північноатлантичний альянс не надає Україні зброю, оскільки він її… не має.

Дійсно, нині в нашому суспільстві лунають нарікання на адресу НАТО: мовляв, ми не отримуємо від Альянсу потрібної нам допомоги. Мушу виступити захисником НАТО і спростувати це хибне твердження. Річ у тім, що Альянс, в принципі, не може надавати ніякої зброї, оскільки він її не має.

Відзначу, що процедури експорту зброї регулюються в Європі не НАТО, а Євросоюзом. НАТО нічого не регулює. Альянс може координувати між країнами-членами НАТО закупівлю озброєнь для власних національних збройних сил. І це все! Увесь експорт озброєння регулюється на підставі Спільної позиції Ради ЄС 2008/944/СЗБП від 8 грудня 2008 року про визначення спільних правил контролю над експортом товарів і технологій військового призначення.

Альянс може координувати між країнами-членами НАТО закупки озброєнь для власних національних збройних сил. І це все!

Тому справа постачання зброї до України від країн Європи, котрі є членами НАТО, більшою мірою вирішується у двосторонньому форматі.

Насправді керівництво НАТО на початку війни звернулося до країн-членів із закликом про надання допомоги Україні,  і ми вже отримуємо досить багато зброї. Збройні Сили України вже отримали набагато більше боєприпасів та основних типів озброєння, ніж у них було до лютого 2022 року. Так, НАТО, відчуваючи відповідальність за утримання світу від ядерного колапсу, намагається (іноді занадто) знизити градус напруженості у відносинах з Росією.

Про алгоритм постачання озброєння із Заходу: все залежить від успіхів на полі бою і цілей

Дякую за роз’яснення, але попри все українська влада щодень виступає із закликами до керівництва країн-партнерів чимбільше і чимшвидше передавати нам новітні зразки озброєння. Не думаю, що такі звернення робляться з доброго дива та й обстановка на фронті свідчить про те, що без сучасних озброєнь нам не здобути швидкої перемоги над РФ. Що може збільшити темп і обсяги постачання зброї?

– «Непомітність» для обивателя нових надходжень до ЗСУ досить просто пояснити – озброєння від партнерів в тилу не затримуються, одразу йде на фронт. Його дійсно «політично» багато, але замало для потужної протидії РФ. На жаль, путінський режим володіє не співмірно більшими запасами зброї, ніж країни демократій.

Рішучість і послідовність надання Україні воєнної допомоги залежить від того, наскільки послідовними і рішучими є наші цілі. Якщо ми публічно говоримо – о’кей, зупиняємо визволення наших територій на лінії станом на 24 лютого, а далі йдемо на переговори, тоді нам дадуть зброї рівно стільки, скільки потрібно, щоб дійти до цієї лінії. Якщо кажемо, що воюватимемо до визволення усіх наших територій від російських окупантів – то отримаємо таку кількість зброї, яка допоможе нам досягнути цієї мети. Отже, темпи і обсяги надходження воєнної допомоги, її види і типи, великою мірою залежать від тих військових завдань, які ми ставимо перед собою. А також, безумовно, від нашої волі до боротьби – політичної, суспільної, військової.

Темпи і обсяги надходження воєнної допомоги, її види і типи, великою мірою залежать від тих військових завдань, які ми ставимо перед собою.

Тобто, Захід прискіпливо слідкує за успіхами ЗСУ, оцінює налаштованість до боротьби, робить відповідні висновки і на їхній підставі ухвалює рішення про наступний пакет допомоги.

Проаналізуйте алгоритми постачання озброєння із Заходу. Воно надходить такими собі пакетами і виглядає приблизно так: вигнали росіян з-під Києва – отримайте безпілотники і ПТРК, очистили від росіян Північ і Південь  – отримуйте гармати і БМП, зупинили наступ на Донбасі – ось вам танки і РСЗВ.

«Вигнали росіян з-під Києва – отримайте безпілотники і ПТРК, очистили від росіян Північ і Південь  – отримуйте гармати і БМП, зупинили наступ на Донбасі – ось вам танки і РСЗВ».

Подібний алгоритм надходження воєнної допомоги я називаю – регульованою перемогою. Ми цього бажаємо? Мабуть, ні. Тому я пропоную нашим фахівцям з органів влади і окремим експертам розумно і відповідально ставитися до заяв щодо того, ЩО є ПЕРЕМОГОЮ для України. Слід вкрай зважено розповідати про наші плани і більше думати над тим, яким чином ми маємо вимагати допомогу.

«Я пропоную нашим фахівцям з органів влади і окремим експертам, розумно і відповідально ставитися до заяв щодо того, ЩО є ПЕРЕМОГОЮ для України. Слід вкрай зважено розповідати про наші плани і більше думати над тим, яким чином ми маємо вимагати допомогу»

Чому Україна втратила радянський мілітаристичний спадок?

Більшість воєнних аналітиків дотримуються думки, що лише надана Заходом зброя дозволить українцям перехопити ініціативу на болі бою й здолати РФ. Водночас відзначається, що Росія використовує переважно радянські запаси зброї й завдяки їй переважає нас на полі бою. На цьому тлі в Україні поновилися дискусії і пошук винних у втраті радянського мілітаристичного спадку. Прокоментуйте цю проблему.

– Згадаймо: станом на 1991 рік на території України дислокувався другий наступальний ешелон ЗС радянського союзу, угруповання, націлене на Захід. Після розпаду СРСР до нас були переміщені ще й озброєння, які перебували в першому ешелоні, тобто в окупаційних контингентах ЗС СРСР, розташованих на територіях Польщі, Чехословаччини, Німеччини. Це була колосальна кількість зброї і боєприпасів, які Україні в такій кількості, в принципі, не були потрібні.

У ті роки я працював у науково-дослідному інституті Міністерства оборони України і добре пам’ятаю палкі дискусії стосовно того, якою має бути артилерія в армії незалежної України, яким має бути флот, ППО. Відповідно, обговорювалися питання необхідної нам техніки  і озброєння. У перші пострадянські роки, зауважу, будувалися плани великі, але дуже необґрунтовані. Врешті-решт рішення ухвалила не політика, а економіка.

У перші пострадянські роки будувалися плани великі, але дуже необґрунтовані. Врешті-решт рішення ухвалила не політика, а економіка.

Щоб утримувати величезний арсенал, потрібні були величезні гроші, яких в України не було. Тоді було ухвалене політичне рішення – частину наявних озброєнь продати і наповнити спеціальний фонд держбюджету.

Люди старшого віку, думаю, пам’ятають палкі суперечки, які точилися в парламенті в середині 1990-х стосовно незаконного продажу зброї  (підкреслю – Україною, а не ЗСУ) на багатомільйонні суми. Пізніше на торгівлі зброєю почала процвітати корупція, відповідно, на продаж пішли вже ті види озброєнь, які були потрібні нам самим.

Попри все нагадаю, що десь до 2009 року з цього спецфонду у нас фінансувалося до 30% потреб ЗСУ.

Отже, радянські види озброєння в ЗСУ вичерпуються, а з огляду на те, що за минулі місяці ми отримали чимало найновішого озброєння іноземного виробництва (хоч і не у достатній кількості), можемо говорити, що після війни Україна матиме більш технологічне, сучасне і боєздатне військо?

– Сама лише наявність нової зброї – не головне для прогресу. Армія кожної країни після великої війни завжди змінює свою якість на більш досконалу, і ми не будемо виключенням. Проте, вже зараз потрібно визначити обрис тих збройних сил, які ми хочемо мати.

Армія кожної країни після великої війни завжди змінює свою якість на більш досконалу, і ми не будемо виключенням.

Ми маємо зрозуміти, якими мають стати ЗСУ, щоб забезпечити власне безпеку і захист України. І лише після цього можна планувати все інше: технології побудови війська, потрібні для цього ресурси,  визначати  чисельність особового складу ЗСУ, напрями розвитку оборонно-промислового комплексу, рівень і вектор спрямування міжнародного партнерства.

Після нашої перемоги Росія має розпастися, а на її території з’являться інші національні утворення

Чи не щотижня відомі політичні діячі (з тих, кого нині називають путінферштеєрами) з країн-партнерів  закликають нас до мирних  перемовин з РФ, запевняють, що з росіянами можна домовитися. Чому на Заході й досі лунають такі заяви та заклики?

– Висловлюсь дипломатично – в окремих західних політиків й досі збереглися ілюзії стосовно Росії, що це нібито нормальна країна, здатна до вироблення раціональних рішень. На жаль, є такі персонажі й у нас. Тим політичним діячам, котрі досі перебувають у їхньому полоні, або тим, кому не вистарчає аргументів для того, щоб сформувати остаточну і об’єктивну думку про РФ, я рекомендую почитати результати ювілейної 30-ї асамблеї ради із зовнішньої і оборонної політики РФ (відбулася в травні 2022 року). Це відомий майданчик, на якому збираються, скажімо так, відомі інтелектуали – російські та іноземні, щоб висловити найбільш актуальні думки щодо перспектив розвитку РФ. Так-от, я дуже уважно почитав усі виступи (у деяких навіть лунала критика на адресу Путіна). Але! Усі російські «інтелектуали» були згодні в одному – імперські амбіції РФ справедливі, Україну треба підкорити, а весь світ перебудувати під себе.

«Рекомендую почитати результати ювілейної 30-ї асамблеї ради із зовнішньої і оборонної політики РФ. У деяких виступах навіть лунала критика на адресу Путіна».

Це і є Росія без ілюзій – агресивна імперія, населена цинічними загарбниками, які вважають нормою порушення міжнародного права, чий лідер вважає нормою вимагати від будь-кого виконання своїх забаганок і може своєвільно трактувати міжнародне право.

Інша справа, як до такої спільноти має ставитися решта світу? Чи погодиться людство  з такими амбіціями Росії і росіян?  Чи дасть світова спільнота  згоду на таку «нормальність»?

Чи є шанс у світової спільноти дерашизувати Росію?

– Це складне в своїй однозначності питання, і я б його розширив. Як ставитися до Росії в майбутньому? Чи має бути Росія на мапі світу? Звідси випливає ще складніше питання для нас, для українців: що для України є перемога над РФ?

Лунають такі думки: внаслідок нашої перемоги Росія має розпастися, а на її території повинні з’явитися якісь інші національні утворення. Тоді питання – чи не захоче Китай взяти під свою руку такі «уламки», як Сибір або Далекий Схід? Адже в КНР вже кажуть, що це їхні історичні території.

Наступне питання – а чи погодяться Сполучені Штати на те, щоб за рахунок придбання цих сировинних додатків і повного контролю над східним узбережжям Тихого океану, Китай отримав зовсім іншу геополітичну позицію? Упевнений – навряд чи. Тому США не будуть підтримувати ідею повного розпаду РФ. І з цим треба рахуватися.

На мій погляд, майбутнє Росії будуть визначати внутрішні процеси, які зараз каналізуються, зокрема й під впливом політичних та економічних санкцій. І внутрішній вибух повинен перебудувати, дерашизувати і показати, якою буде післявоєнна Росія. І саме наша перемога над РФ прискорить ці процеси.

Сергій Лемеха

Довідково. Микола Сунгуровський – директор воєнних програм Центру Разумкова, кандидат технічних наук, старший науковий співробітник, автор понад 100 наукових праць. Полковник запасу, стаж військової служби – 31 рік. Сфери діяльності – системологія, системний аналіз, стратегічне планування, методи аналізу та забезпечення національної безпеки. Остання посада в державних органах – завідувач відділу Аналітичної служби Апарату Ради національної безпеки і оборони України.