Українська вертикаль влади продемонструвала новий жанр кадрової політики: спочатку високопосадовець опиняється за кордоном, а вже потім президент публічно просить парламент якнайшвидше його звільнити.
Руслан Кравченко, який ще формально залишається генеральним прокурором, у ніч на 14 вересня виїхав з України. За даними джерел у правоохоронних органах, державний кордон він перетнув приблизно о 2:30 на службовому автомобілі. Підстава цілком чиновницька й майже буденна — відрядження до Литви.
Сам Кравченко наполягає: ніякої втечі, він у службовій поїздці й збирається розповідати міжнародним партнерам про «реальний стан справ» в українській антикорупційній системі.
Іронія полягає в тому, що приблизно в цей самий час реальний стан справ із самим генеральним прокурором Україні доводиться з’ясовувати з повідомлень журналістів.
А вже вранці президент Володимир Зеленський повідомив, що шлях у Кравченка залишився один — з посади.
«У цього генерального прокурора є тільки один шлях: звільнення з посади», — заявив президент і попросив Верховну Раду підтримати рішення невідкладно.
Картина вийшла майже кінематографічна: президент показує генпрокурору на двері, парламент має терміново оформити звільнення, а сам герой кадрової драми вже перетнув зовсім інші двері — державний кордон.
І тут починається найцікавіше.
Якщо Кравченко справді виїхав у законне службове відрядження, то хтось це відрядження мав оформити та погодити. Якщо на той момент президент уже вважав, що генеральний прокурор повинен негайно залишити посаду, виникає дуже просте запитання: хто дав зелене світло нічній закордонній подорожі посадовця, якого вже фактично списали з політичної палуби?
Центр протидії корупції пішов ще далі й заявив, що такий виїзд був можливий лише за згоди та дозволу президента. Це позиція ЦПК, а не встановлений судом факт. Але саме тому Банковій варто було б відповісти не політичним афоризмом, а документами: хто погодив відрядження, коли, на який строк і з якою службовою метою.
Бо «я сказав йому звільнятися» звучить ефектно. Але «хто дозволив йому виїхати?»
звучить значно цікавіше.
Особливо на тлі того, що перед закордонним вояжем Кравченко встиг відкрити ще один фронт — проти НАБУ та САП.
Генпрокурор заявив про підписання підозри директору НАБУ Семену Кривоносу та оприлюднив звинувачення на адресу представників антикорупційної системи.
НАБУ і САП відповіли практично миттєво: Кривоносу жодної підозри офіційно не вручено, твердження про вилучення Бюро певних кримінальних проваджень не відповідають дійсності, а виступ генпрокурора вони розцінюють як продовження системної атаки на незалежні антикорупційні органи.
Тобто держава отримала майже сюрреалістичну конструкцію.
Генеральний прокурор заявляє про злочини антикорупціонерів. Антикорупціонери заявляють про атаку генерального прокурора. Президент заявляє, що генерального прокурора треба звільнити. А генеральний прокурор тим часом заявляє все це вже на шляху за кордон.
Державна машина працює. Щоправда, складається враження, що кожне її колесо їде у свій бік.
І відбувається все це не у вакуумі.
4 вересня НАБУ та САП проводили слідчі дії у службових приміщеннях, якими користувався Кравченко, а також у його заступниці Марії Вдовиченко та голови Одеської ОВА Олега Кіпера.
Антикорупційні органи повідомили про викриття злочинної організації, яку підозрюють у систематичному отриманні хабарів від шахрайських кол-центрів та легалізації коштів. У межах провадження затримали посадовця Офісу генпрокурора Сергія Кропиву.
Сам Кравченко, за наявною публічною інформацією, підозрюваним у цій справі не є. І це принципово важливо зазначити.
Однак медіа повідомляли про загадкового «Шефа» на записах слідства та наводили обставини, які породили припущення щодо можливих зв’язків верхівки ОГП із фігурантами справи. Поки НАБУ та САП офіційно не назвали цю людину, будь-які прізвища тут залишаються версіями, а не доведеними фактами.
Але й без «Шефа» сюжет достатньо насичений.
До того ж, за інформацією журналіста Михайла Ткача, дружина Кравченка Олександра залишила Україну ще 12 вересня, перетнувши кордон у напрямку Молдови.
Спочатку дружина. Через два дні — чоловік.
Можливо, збіг. Можливо, сімейна логістика. Можливо, абсолютно законні поїздки.
Але коли чоловік є генеральним прокурором, у його відомстві гримлять антикорупційні розслідування, сам він вступає у відкритий конфлікт із НАБУ та САП, подає у відставку, записує гучне відео й посеред ночі перетинає кордон — слово «відрядження» перестає автоматично закривати всі питання.
Навпаки, воно їх відкриває.
Хто підписав документи? Коли? На скільки днів? Чому виїзд відбувся о 2:30 ночі?
Яка програма офіційних зустрічей у Литві?
З ким саме має зустрічатися генеральний прокурор, якого президент уже закликає парламент терміново звільнити?
І найважливіше — коли Руслан Кравченко планує повернутися? Бо якщо це справді відрядження, відповідь має бути елементарною. А якщо влада не може або не хоче її дати, тоді сарказм закінчується. Залишається питання відповідальності.
Президент може скільки завгодно дистанціюватися від генпрокурора словами про «єдиний шлях». Але країною керують не телеграм-дописи. Кордон перетинають за документами. Відрядження оформлюють рішеннями. Службові автомобілі мають маршрути. Посадовці такого рівня не розчиняються о пів на третю ночі в геополітичному тумані самі собою.
Тому історія Кравченка — вже не тільки історія Кравченка.
Це тест для самої влади.
Бо звільнити чиновника, коли він уже опинився за кордоном, нескладно.
Значно складніше пояснити суспільству, чому двері на вихід із Генпрокуратури виявилися синхронізованими з дорогою на виїзд з України.
Ізидор СТАРИЦЬКИЙ,
«Українське Слово»
Фото: cgpt
