По дорозі по кривавій нам іти у світ

Знову — річниця. Уже дев’яносто п’ята. І ще одна — двадцять п’ята. 95 років тому сталася героїчна трагедія під Крутами. І вже чверть століття, як влада не забороняє вшановувати світлу пам’ять юнаків, котрі захищали Київ від російсько-більшовицької орди. Більше того — останні два десятиліття владці різних рангів теж беруть участь у жалобно-врочистих заходах. Від щирого серця чи про людське око — то вже вони самі знають. Та, либонь, і ми знаємо, хто чого вартий з наших керманичів. Але не про них сьогодні мова. Згадаймо ще раз, як воно було. Прочитаймо знову тую славу…

Від 6 січня до 9 лютого 1918 року делегація Української Народної Республіки брала участь у перемовинах про мир із представниками центральних держав — Німеччини та її союзників у Брест-Литовському. Очолював наших делегатів спочатку В.Голубович, а у другій половині місяця О.Севрюк. 18 числа глава делегації більшовицької Росії Л.Троцький (Бронштейн) заявив, що уряд УНР не контролює більшу частину території України. Австрійський міністр закордонних справ граф О.Чернін від імені центральних держав підтримав Центральну Раду і заявив про її визнання. Але Німеччина і Австро-Угорщина попередили: якщо більшовики захоплять Київ, мирну угоду з УНР підписано не буде.

А захищати столицю України не було кому. Вояків у Києві перебувало чимало (українських, російських, польських, румунських, сербських та інших), але вони (за винятком одного чеського загону, який допоміг у боротьбі проти арсенальських заколотників) не втручалися в події. Тому й довелося Центральній Раді послати на захист міста Студентський курінь. До нього входили студенти Університету Святого Володимира та Українського народного університету, учні Другої української гімназії імені Кирила і Мефодія (осередку виховання справжніх патріотів) загальним числом 300 чоловік. До них приєдналися юнкери Першої Української військової школи, Гідротехнічної та Фельдшерської шкіл — ще 250 чоловік. Проти цієї молоді віком від 15 до 22 років більшовики кинули майже тритисячний загін червоногвардійців та балтійських матросів під командуванням колишнього царського підполковника М.Муравйова. До речі, постать цікава: без жодних моральний принципів та політичних переконань; деякий час входив до чорносотенної організації «Союз русского народа»; пропонував свої послуги військового спеціаліста есерам (лівим і правим), уряду О.Керенського, більшовикам — останні погодилися; дослужився до посади командувача Східного фронту і 12 липня 1918 року більшовики пристрелили його в Казані, запідозривши у підтримці лівоесерівського заколоту в Москві. Нашим військом командував сотник А.Гончаренко, артилерією (гармата на дрезині) — сотник С.Лощенко. Ще на початку п’ятигодинного бою понад 200 юнкерів зникли з третиною боєприпасів. Поблизу розташовувався Ніжинський полк, який міг би прийти на допомогу, але чомусь зберігав дивний нейтралітет. Частина наших хлопців разом із сотником О.Омельченком загинула в бою, решта потрапила в полон. Більшість полонених після нелюдських катувань більшовики вбили, сімох відправили до Харкова, як «живий трофей».

Сьогодні навіть у національно свідомих, патріотичних колах можна почути думку, нібито бій під Крутами був непотрібний, українські юнаки загинули марно. Що тут скажеш… З відстані 95 років, після всього, що судилося спізнати й пережити Україні, минуле бачиться, либонь, не так, як бачили й сприймали тодішню дійсність її сучасники. Бій під Крутами безумовно став героїчною сторінкою нашої історії і міг би завершитись протилежно по-іншому, якби не чвари в Центральній Раді, якби не легковажна до злочинності демобілізація, якби не саботаж та зрадництво, якби не по-бандитському підступний удар у спину Українській Народній Республіці — арсенальський заколот… Якби, якби… Але історія не терпить умовного способу. Було як було.

1 березня 1918 року українське військо під проводом генерала Костянтина Прісовського та Симона Петлюри визволило Київ від більшовиків. 9 березня із Сарнів (куди мусила втекти з Житомира) до Києва повернулася Центральна Рада. Почався черговий етап відчайдушної і трагічної боротьби за незалежність та державність України. А 19 березня кияни ховали останки юних героїв, знайдені на полі бою. Батьки й родичі ледве могли впізнати загиблих, так понівечено було тіла: розтрощені голови, вибиті зуби, виколоті очі, розпанахані животи… Тоді ж секція кіно міністерства освіти України зняла документальний фільм «Похорон юнаків, замордованих більшовиками під Крутами». Під траурний спів хору 18 трун лягли в землю на схилі Аскольдової могили.

У 1935-36 роках цвинтар знищили, а надгробки з достоту більшовицьким цинізмом використали як підмурівок дитячого театру. Довершилося блюзнірство розбиттям на місці поховань парку «культури й відпочинку». Навіть 29 січня 1991 року тодішній ОМОН не дав поставити тут пам’ятний знак. Лише за рік, після безславного скону КПРС, громадськість Києва змогла встановити на священній землі дерев’яний хрест, який потім кілька разів довелося відновлювати, бо якась наволоч його нищила. 2006 року на станції Крути створено меморіал. Цій святій справі багато посприяв особисто Віктор Ющенко, тодішній Президент України.

На закінчення годилося б традиційно провести «історичні паралелі». Не хочу. Сьогодення «незалежної» України відоме всім. Ліпше наведу ще раз вірша молодого Павла Тичини (до речі, тиждень тому минуло 112 років від дня народження цього неоднозначного, але безумовно видатного поета):

На Аскольдовій могилі

поховали їх,

Тридцять учнів-українців

Славних, молодих.

На Аскольдовій могилі

Український цвіт! —

По дорозі по кривавій

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадника рука?

Сяє сонце, грає вітер

і Дніпро ріка.

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай!

Над усе вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих.

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

Чи багато нинішніх однолітків героїв Крут знають ці рядки?..

Сергій СКОРОБАГАТЬКО

На фото: під час вшанування пам’яті Героїв Крут на Аскольдовій могилі в Києві. 29 січня 2013 року.