ДОРОГА У ВІЧНІСТЬ

0
472

Перенесімося в уяві на півтораста літ назад – в останні лютневі (за старим стилем) дні 1861 року. 24 лютого (8 березня – за н. ст.) – Тарасові тяжко, завтра (9 березня за н. ст.) йому сповниться 47 років. А післязавтра, на світанку 10 березня, назавжди обірветься нитка його стражденного життя – невблаганна доля чітко розписала, коли й що має бути.
24 лютого (8 березня – за н. ст.) 1861.
П’ятниця
Незважаючи на чіпку недугу, але і з огляду на неї, пам’ять Тарасова забігає аж на три дні наперед: 27 лютого (11 березня за н. ст.) – іменини в І. М. Мокрицького. Не така вже особистість той чоловік, щоб лишитися в історії, – всього-навсього столичний чиновник. Тарас познайомився з ним ще 1844 року. А коли повернувся із заслання, мусив як піднаглядний поліційного відомства заявитися туди для реєстрації. “В десять часов утра, – занотовує Тарас у “Щоденнику” 29 березня (за ст. ст.) 1858 р., – явился я казанским сиротой к правителю канцелярии обер-полицмейстера, к земляку И. Н. Мокрицкому. Он принял меня полуофициально, полуфамильярно. Старое знакомство сказалось в скобках”. Та саме Іван Миколайович у 1859 році допоміг Шевченкові оформити дозвіл для поїздки в Україну. До того ж Іван Мокрицький був рідним братом того Аполлона Мокрицького, художника і педагога, який разом з І. Сошенком познайомив Тараса з К. Брюлловим, увів у класи Академії художеств і брав активну участь в організації викупу Т. Шевченка з кріпацтва. Тож є підстави вважати, що оця подвійна дотичність до долі Тараса зблизила їх на схилі Шевченкових літ. Тож не випадково, будучи хворим, завчасно 24.02 (08.03 за н. ст.) пише вітального листа землякові.
“Многоуважаемый Иван Николаевич. Поздравляю вас с вожделенным днем вашего святого ангела, извините, что я не могу лично принести моего искреннего поздравления, – я болен, другой месяц не только на улицу, меня и в коридор не пускают. И не знаю, чем кончится мое затворничество. Глубоко кланяюсь Марье Львовне и лобызаю ваших деточек. От души желаю вам повеселиться по-прошлогоднему. До свидания.
Искренний ваш
Т. Шевченко
24 февраля 1861″.
Наводимо цей коротенький лист повністю, адже це останній письмовий документ, що залишився в творчій і епістолярній спадщині Шевченка. Не важко уявити, як сприйняла його людина, одержавши на свій день народження ще живе і щире слово, але вже тоді, коли автора не стало. А коли у цей останній, уже згасаючий промінь вдивляємося ми через 150 літ, уже знаючи, що це таки останній аркушик, мережаний смертельно хворою людиною, то й нас пронизує болем його відверта безвихідь, а водночас зворушує – як стимул до написання – доброта серця, в якому так міцно живе пам’ять і вдячність за колись сподіяне сприяння в організації останнього побачення з Україною.
25 лютого (9 березня) 1861.
Субота
Іменний день у Тараса видався особливо тяжким. Власне, найтяжчим. Ще напередодні, з ночі почало дуже боліти в грудях, він не міг лягти, тож сидів, опершись руками в ліжко. Його з самого ранку провідують друзі, щоб привітати з днем народження, привнести хоч якусь розраду в його безрадісне буття. Та йому найдужче потрібні лікарі. І вони в нього були. Це Едуард Барі, вихованець столичної Медико-хірургічної академії, доктор медицини, який у свої (на той час) 35 років був уже добре відомим у Петербурзі лікарем. Саме він встановив діагноз хвороби в Тараса Григоровича (за тодішнім визначенням – водянка), а цього дня констатував, що вона перекинулася і на легені, а потім уже – наступного дня – написав і свідоцтво про смерть. Тарас познайомився з ним у М. Лазаревського в листопаді 1860 року – з того часу і лікував той уже тяжкохворого пацієнта. Докладав своїх зусиль і гофмедик імператорського двору Павло Круневич, який як польський політичний засланець в 1851-1857 рр. служив у 4-му лінійному батальйоні Окремого Оренбурзького корпусу і в ті роки заочно познайомився з Шевченком. 1858 року вони зустрілися в Петербурзі. Уперше – 03.04 (про це згадка в “Щоденнику”), а через п’ять днів уже “грунтовно” (“Вечером зашел к Круневичу, к моему соизгнаннику, и между многими поляками встретил у него и людей русских…”).
Ці авторитетні медики робили максимум можливого, щоб порятувати Тараса. І в останній день життя поета обидва по кілька разів приходили до нього, дослухалися до його прохань, старалися полегшити його страждання.
Цього іменинного дня першим навідав Тараса Михайло Лазаревський, один з найближчих його друзів, у якого Шевченко після повернення із заслання до Петербурга жив майже три місяці, аж поки переселився в оці академічні “хороми”. І саме він став душеприкажчиком поета, а потім і взяв на себе основний клопіт з перевезенням тіла Кобзаря в Україну. Тож коли зайшов Михайло Матвійович, Шевченко сидів на ліжку і напружено дихав. “Напиши братові Варфоломію, що мені дуже погано”, – попросив друга. За спогадами Лазаревського, “муки страдальця були невимовні; кожне слово вимагало страшних зусиль. Мушка, покладена на груди, трохи полегшила страждання, і йому прочитали вітальну депешу з Харкова… “Спасибі”, – тільки й міг сказати…” В останній свій день він спромігся тільки на єдине – тамувати нестерпний біль, являючи друзям силу духу, що проривалася крізь його страждання і неміч. “Навіть передсмертні муки, – звернув увагу на велику стійкість поета Лев Жемчужников, – не вирвали у нього жодного стогону з грудей. І тоді, коли він тамував у самому собі нестерпний біль, стискаючи зуби і вириваючи ними вуса, в нього вистачало влади над собою, щоб з усмішкою вимовити “спасибі” тим, котрі про нього згадали далеко, на батьківщині”.
26 лютого (10 березня) 1861.
Неділя
О п’ятій ранку Тарас попросив служку зробити йому чай і випив склянку з вершками. Затим попросив прибрати в його “спальні”, “а я піду вниз”. “Зійшов Тарас Григорович у майстерню, – зафіксовано в спогадах М. Лазаревського (напевне, зі слів слуги), – охнув, упав, і о пів на шосту нашого дорогого, рідного поета не стало”.
Супроти немочі Шевченка на той час медицина була безсила: серцева хвороба (йменована тоді “водянкою”), у розвитку якої фатальну роль відіграли задавнений ревматизм та простудні ускладнення, підсилювалася цирозом печінки. Серед чинників, що мали негативний вплив на організм Тараса і призвели до ранньої смерті, були й умови та спосіб його життя, перенесені раніше серйозні хвороби (в т. ч. тяжка форма тифу ще до викупу з кріпацтва). Небезпечним для життя було і захворювання в жовтні 1845 року: тоді – як поетична рефлексія стану здоров’я – з’явився “Заповіт”. Додало своїх великих мінусів перебування у 10-річному засланні – тоді він не раз скаржився на погану воду й одноманітність життя. “Силы и нравственные, и физические мне изменили, ревматизм меня быстро разрушает. Но что в сравнении болезни тела с болезнию души, с тою страшною болезнию, что зовется безнадежностью. Это ужасное состояние!” – писав він у листі до Василя Григоровича з Новопетровського укріплення близько 12 (24 – за н. ст.) квітня 1855 року. На здоров’ї Тараса, напевне, позначилися і негативна дія шкідливих кислот, з якими він довго працював як гравер, а також вплив нікотину та алкоголю. Не останню роль, поза всяким сумнівом, відіграли кліматичні умови імперської столиці, особиста невлаштованість, туга за Україною.
Звістка про смерть великого українського поета у Петербурзі, за висловом Л. Жемчужникова, “мов електрична іскра, пробігла по всіх”. Вона сколихнула і всю Україну, включаючи й Галичину. Того ж дня в університетській церкві київські студенти та гімназисти відслужили панахиду. У столицю імперії до редакції українського журналу “Основа” полетіли численні листи, віршовані посвяти пам’яті Шевченка. У Дрездені (Німеччина) родина Ф. П. і А. І. Толстих, для якої Тарас був дуже дорогий, відслужила панахиду.
У день смерті Шевченка у Лазаревського зібралися друзі поета, де обговорили всі насущні питання стосовно творчої спадщини поета – душеприкажчиком був саме Михайло Матвійович, а також визначили заходи з увічнення пам’яті Тараса. Найголовнішим і тому першим пунктом було перевезти його тіло в Україну згідно з його поетичним заповітом “Як умру, то поховайте мене на Вкраїні”. Тож і дощата труна, в яку поклали Шевченка, всередині була устелена свинцем.
28 лютого (12 березня) 1861.
Вівторок
Відспівували Шевченка в церкві Академії мистецтв. Прощалися з ним не лише українці, котрі були в столиці, – прийшли майже всі літератори, журналісти, художники, вчені. Студентська молодь несла труну на руках до самого Смоленського кладовища. “За домовиною йшло багато студентів, майже весь університет. Уся академія, вся професура і сила-силенна публіки, – згадував Сергій Терпигорєв, російський письменник, а тоді 20-річний студент. – Вся університетська набережна від Двірцевого до Миколаївського мосту була буквально заповнена народом”. У числі тих, хто йшов за домовиною, були М. Некрасов, М. Салтиков-Щедрін, Ф. Достоєвський, Л. Жемчужников, М. Лєсков, І. Панаєв, О. Пипін та інші російські письменники.
“У цей день був великий снігопад”, – читаємо в спогадах одного з її учасників. Промови виголошувалися по ходу самої процесії і вже над труною на Смоленському кладовищі. Говорили українською, російською, польською… Похорон Шевченка став потужною демонстрацією вільнодумства, утвердження українства, виявом високої оцінки Шевченка, його ролі в духовному житті не тільки Росії, України, а й у всьому слов’янському світі.
“Сам день його похорону, – згадував російський письменник М. Лєсков, – назавжди залишиться знаменним в історії українського письменства й громадянства. Найулюбленіша мрія поета здійснилась і голосно заявила про своє існування. Малоросійське слово здобуло право громадянства, пролунавши вперше у формі ораторської промови над домовиною Шевченка”. “Такий поет, як Шевченко, – говорив П. Куліш, – не одним українцям рідний. Де б він не вмер на великому слов’янському мирові, чи в Сербії, чи в Болгарії, чи в Чехах, – всюди він був би між своїми… Ти-бо, Тарасе, вчив нас правди святої животворящої. От за сю-то науку зібралися до тебе усіх язиків люди, як діти до рідного батька; через сю твою науку став ти всім їм рідний, і провожають тебе на той світ з плачем і жалем великим…”
“З усіх похоронів, які я бачив відтоді, – мовби підводить підсумок баченому і чутому в цій процесії уже згадуваний Сергій Терпигорєв, – жоден не мав на собі відбитку і характеру тієї щирості й простоти, природності й невимушеності, як цей, Шевченків. Я бачив потім похорон Некрасова, Достоєвського, Тургенєва, Салтикова… Але вони, ці похорони, всі були проявами огидного, штучно робленого, тенденційного, демонстративного духу. Похорон Шевченка був ще чистий від цього балаганного комедіанства, якого не зносить щире почуття”.
 Володимир БІЛЕНКО,
член урядового Оргкомітету з підготовки та відзначення 200-річчя
від дня народження Т. Г. Шевченка