Диканські передзвони

0
357

 

На Полтавщині неподалік Диканьки відбувся третій щорічний Міжнародний фестиваль дзвонарів та церковного співу, на який з’їхалися найкращі дзвонарі України, Білорусі та Росії.

«Як він дзвонив! Якби ви знали, як він дзвонив! Дзвонар немов зачаровував полтавців. Люди, де б не були, у Полтаві чи в передмісті, вибігали надвір. Як зачаровані, стояли й слухали дзвонаря Хресто-Воздвиженського монастиря. Це були дійсно божественні звуки. Звуки, які виходили з-під рук Богом обдарованого генія». Так український письменник Олекса Воропай писав про полтавського дзвонаря Андрія, традиції якого нині гідно продовжує монастирський дзвонар Володимир Величко, що й продемонстрував на фестивалі. Його «Полтавським передзвоном» заслухалися всі, хто прийшов на це свято.

Те що за довгі роки войовничого атеїзму традиції дзвонарського мистецтва не перервалися, справжнє диво. Дзвонар Андрій, яким свого часу захоплювався письменник і про талант якого гомоніла вся Лівобережна Україна, не витримав більшовицької наруги над церквою — покінчив життя самогубством. Для глибоко віруючої людини це був акт крайнього відчаю! Але так вчинив не тільки він. Коли з верхнього ярусу Великої Лаврської дзвіниці Києво-Печерської лаври скидали дзвони, тамтешній дзвонар також стрибнув слідом за ними.

У 1933 році в Радянському Союзі церковний дзвін потрапив у велику немилість. Дзвонити дозволялося не більше п’яти хвилин і тільки під час хресного ходу. Але й на це потрібно було отримати спеціальний дозвіл, мовляв, дзвони заважають робочій людині працювати і відпочивати.

До речі, сплюндрований, напівзруйнований Хресто-Воздвиженський монастир у Полтаві дозволили відкрити тільки з першими роками незалежності. Сьогодні його дзвони радують серця полтавців.

А як вони звучали під час «Диканських передзвонів»! Хмари розступалися від звуків церковного Благовісту. Так, так! Зранку, не перестаючи, лив дощ. А після того, як дзвонар Володимир Покровський вдарив у дзвони Свято-Троїцького храму, небо… просвітліло, хмари немов хто розвів руками, а через усе небо перекинулася веселка.

— Для нас, людей глибоко віруючих, нічого дивного в цьому немає, — пояснив Володимир Покровський. — Таке спостерігаємо не вперше, а дзвонимо ми завжди благосно…

Володимир Мар’янович Покровський — людина непересічна. За останні тридцять років він «повернув голоси» у півтори сотні храмів Росії, України, Білорусі, встановивши на них дзвони. Саме цей мешканець далекого російського міста Архангельськ, дійсний член Асоціації дзвонарського мистецтва Росії став одним із ініціаторів проведення в Диканському районі щорічних дзвонарських фестивалів. І тепер він і головний режисер свята, і художній керівник, і диригент дзвонарського багатоголосся, і один зі спонсорів. Володимир Мар’янович особисто ставив і налаштовував дзвони на дзвіниці Миколаївської церкви в Диканьці. А як він сам дзвонить!

Найстарша учасниця фестивалю — Лідія Юхимівна Ставкова з Великих Будищ Диканського району. Її подвижництво вражає навіть її колег. Справа в тому, що на дзвіницю зазвичай ведуть круті вузенькі сходи. Поки ними піднімешся — добряче захекаєшся. Особливо важко вибиратися зі сходів на дзвіничний ярус. Спочатку доводиться відкидати важку ляду, а потім, у прямому розумінні слова, видряпуватися на деревяний поміст. Як сюди піднімається жінка у вісімдесят років? Адже дзвони звучать не тільки у дні релігійних свят, а й кожних суботи і неділі.

— Господь мені допомагає, мов на руках виносить. Я навіть зимою дзвонила кожного дня. Мороз, холодно-холодно, вітрюга свище! Коли дзвіницю замітало, виносили звідти майже по шість десятків відер снігу…

На фестивалі можна було не тільки просвітлити душу благосними передзвонами, а й погортати найдавніші сторінки історії дзвонарства. Ось уже кілька років ансамбль дзвонарів Московського Кремля привозить на українське свято справжнє било. Сучасна молодь та, мабуть, і більшість батьків навіть не скажуть, що це таке. Між тим, било — це такі металеві плашки, в які били у часи Київської Русі, доки ще не з’явилися дзвони.

Фестиваль стає все популярніший. Є тут простір і для душі, і для розуму. Бо ж скільки дзвонарів, стільки й стилів. З цікавістю придивлялися до них шанувальники дзвонарського мистецтва. Хтось дошку під ноги кладе. Однією ногою на неї стає, а іншою — за одну з мотузок смикає. Інший прив’язує себе до дзвонів за поперек…

На фестивалі і дзвонарі знайомляться зі стилем і навичками один одного, обмінюються досвідом, діляться секретами своєї майстерності. Особливо із молоддю. З тими, хто берегтиме і примножуватиме традиції, щоб церковні дзвони не змовкли, говорили із небом і людьми.

Анатолій НЕДАВНІЙ

 

Сторінку підготував Іван ДМИТРІВ