«Половина Мурманська мене називає львів’янкою і бандерівкою»

0
135

Сьогодні в російському Мурманську, одному з найбільших міст Арктики, мешкає понад 40 тисяч українців, а у всьому регіоні їх понад 150 тисяч. Українці є найбільшою національною меншиною міста і становлять більше ніж шість відсотків від всього населення. Попри це, в Мурманську немає не те що української школи, навіть не створено факультативних українських класів. Наталя Литвиненко-Орлова багато років очолювала громадську організацію «Національно-культурна автономія українців Мурманської області», згодом пішла з організації і уже практично перебралася на Сумщину, звідкіля походить її рід. Пані Наталя, яка завітала на Світовий конгрес українців, погодилась розповісти нашому часопису про особливості життя українців у тому північному регіоні і про те, як зберегти українську ідентичність і рідну мову, незважаючи на тисячі кілометрів відстані і десятки років розлуки.
– Пані Наталю, хто ті тисячі українців, що сьогодні мешкають у Мурманській області? Як туди потрапили?
– Багато людей туди поїхали після призначень з вишів Союзу, адже в той час реалізовували гасло: «Дєлаєм єдіний совєцький народ». Щоб творити такий народ, треба було розкидати корінних українців кого-куди, сіяти їх по всьому СРСР, множити міжнаціональні шлюби. Також чимало наших хлопців служили у війську в Мурманську, а потім залишились на «трішечки», аби, так би мовити, заробити на корову, костюм. Отак деякі уже й по 40 з гаком років «заробляють на корову».
Деякі українці їхали туди по якийсь товар, або й у пошуках романтики на холодній півночі. Ще одна маленька категорія – такі ж, як і я, непомірковані українки, які виходили заміж за росіян. Я поїхала в Мурманськ за своїм чоловіком. Це була моя помилка – і вибір чоловіка, і рішення покинути батьківщину. За це я заплатила надто велику ціну – понад 30 років не бачила, як квітують садки України.
– Як вдалося зберегти свою українськість?
– Збереження мови, культури, традицій – це не проблема, якщо ти дійсно цього прагнеш. Все залежить від людини і в разі невдачі жодних виправдань бути не може. Я народилася в Харкові, далі була школа на Донбасі, далі – училище в Сімферополі і понад 30 років – мешкання у Мурманську. Така біографія і географія життя не завадили мені завжди залишатися українкою. Половина Мурманська мене називає львів’янкою і бандерівкою. Я завше дякую за цей розкішний комплімент, хоч вперше побачила Львів, коли мені було уже понад 50.
– Чи змінилося ставлення росіян до українців з того часу, як Ви вперше приїхали у Мурманськ?
– Росіяни були і залишаються росіянами. У їхній ментальності уже не зламати того азійського хребта. Часами спілкуєшся навіть з цікавим співбесідником, толерантним, інтелігентним, успішним і начитаним росіянином, однак варто лишень заїкнутися, що ти з України, як ставлення до тебе одразу змінюється. «Так ви хахлуха?», – викрикує. Є чимало серед росіян таких, що визнають Україну та українців, однак лише на сувенірному рівні: «Ах какіє вишиванкі», «Ах какіє пєсні». Але від тої самої людини наступної хвилі чуєш: «А что нам собствєна дєліть? Почему ви отдєлілісь?» Починається все, як «Отче наш», а закінчується промовою від лукавого.
– Чому у Мурманську немає українських шкіл, як за таких обставин виховувати дітей українцями?
– Сьогодні дуже багато говорять про необхідність створення українських шкіл, однак далі розмов діло не просувається. По-перше, українських шкіл в теперішній Росії не доможешся, по-друге, я не певна, що всі тамтешні українці повели би своїх дітей в українську школу. Якщо хочеш зробити «українське щеплення» своїй дитині – достатньо принаймні розмовляти українською мовою і мати в хаті хоча б декілька книжок, починаючи з «Кобзаря». Я була одружена з росіянином, і коли настав час моїм дітям отримувати паспорт і вибирати, яку ж національність вписати, то казала їм, аби добре думали. У них не українське прізвище, ззовні схожі більше на прибалтів, аніж на українців, батько їхній – сибіряк. Але народилися вони на українській землі і співали їм українські пісні і я, і бабця. Мої діти записалися українцями. Сини ходять у море, тож буває, що хтось на кораблі, не знаючи національності моїх дітей, починав паплюжити Україну. Тоді прокидається українство і мої хлопці, гепнувши кулаком по столі, починають доводити, що Україна – не Росія, а Степан Бандера – це герой, а не злочинець. Мого старшого сина Орлова Ігоря Валерійовичаназивають серед моряків бандерівцем. Якщо хочеш прищепити дитині українськість, то це можна зробити навіть за відсутності українських шкіл. Не першому місці завжди було і залишається виховання в сім’ї.
– І все ж, зважаючи на величеньку українську громаду, чи були якісь розмови на вищому владному рівні про створення принаймні українських класів?
– У нас були сподівання на відкриття при школах хоча б українських факультативів. Якогось року навіть почали набирати окремий український клас. Біда в тім, що це намагалися здійснити під гаслом слов’янської колиски. На базі української гімназії планували зробити український, білоруський і сербський клас. В білоруський клас записалося 3-4 учнів, в український здають понад 28. Далі цей клас розростався б іще більше. Директорка гімназії була з Білорусі, білоруський клас не вдалося сформувати, а тому вирішили зробити загальний – слов’янський клас. Після цього я забрала усе те, що давала для українського класу. Отака в Росії тонка політика – всі українські надбання, культурні здобутки називати слов’янськими, а згодом заявляти, що все це народи російські.
– Чи можна в Росії купити українські книги?
– В Мурманську ти ніде не знайдеш українських книжок. Я усю літературу привозила з України. Існує єдина українська книгарня в Москві на Арбаті. Там торгують направду хорошою літературою, проте ціни дуже високі, та й мало хто знає про ту крамничку.
– Чи цікавляться тамтешні журналісти українською громадою, що пишуть про українців?
– В мене в Мурманську завше були добрі стосунки зі ЗМІ, журналісти надавали інформаційну підтримку. Не раз і самі зверталися із пропозицією приїхати і зробити репортаж, до прикладу, зі свята Івана Купала. В нас була радіостанція «Атлантика», аби моряки в тих далеких краях могли нас чути. Одного разу мені зателефонували і попросили привітати моряків. Я вітала їх українською мовою. Мене впізнала моя землячка з-під Харкова, яка працювала на судні у кухні. Потім вона мені телефонувала і розповідала, що українці, почувши оте привітання, перестали з несподіванки їсти і пити, а вона кричала, що я її землячка. Запрошували мене навіть на прямі ефіри по Українці по 40 хвилин. Я говорила українською, ведучий російською. Потім були уже коротші ефіри, але жодного разу мені не відмовили. Говорила відкрито і про Голодомор, і про те, що це був геноцид українського народу. Цього не вирізали з ефіру.
– Доводилось чути про розколи і непорозуміння в українських громадах Росії…
– По всій Росії відбулося дуже багато конфліктів і розколів в громадах. Потрібно розуміти, що різні люди потрапили свого часу у ті організації, є й чимало яничарів, які за кремлівські гроші свідомо збурюють і розколюють наші громади. Українці клюють на обіцянки додаткового фінансування, на іншу демагогію. Часто навіть не потрібно ворогів, бо ми самі здатні все розвалити, не довіряючи і обмовляючи одне одного. І я також мусила піти з громади… Щаслива з того, що вдалося сформувати два успішних хори – «Лелеки» і «Веселка». Тепер ініціювала колектив маленького аматорського самодіяльного театру імені Леся Курбаса. Я планую остаточно повернутися на Сумщину, звідкіля походить мій рід. Одною ногою я вже в Україні, однак в Мурманську все ще не припинила діяльності. Хочу зробити виставу «Шельменко Денщик» на сцені театру північного флоту Мурманська. В цьому зацікавлений і режисер театру. Він хоче, щоб грали фахівці і аматори. Відомо, що українців по-справжньому зіграти зможуть лише самі українці. Можна працювати і з наймолодшими українцями. Свого часу в нас було чимало дітей і поштовхом до того, аби вони прийшли в громаду був самодіяльний театр. Дітлахи після кількох репетицій уже чудово співали українською – вони є частиною України.
Святослав КОСТЮК
Фото М. ГРАЧА