Молитвою й чином

0
735

 

Довірлива бесіда з Патріархом Філаретом, яка тривала майже годину, точилася навколо важливих віх життя предстоятеля УПЦ КП та його служіння Православній Церкві й українському народові. Мав місце особливий характер запитань щодо Росії та РПЦ, їхніх спільних дій щодо України, зокрема й російсько-української війни, і передбачав відверті відповіді Його Святості. Як завжди, вразили християнська відкритість і мирний спокій розмови Патріарха, аналітичність його мислення, вміння швидко віднайти богословські конотації на православні й історичні теми, його погляд на провіденційну роль Української Церкви в православ’ї. Але найбільше вразила його віра у майбутнє нашого народу й держави і в обраний шлях служіння Богові й народові… Отож пропонуємо читачам інтерв’ю з Патріархом Філаретом.

– Протягом останніх 25 років попри внутрішні впливи і зовнішні інвазії Ваша Святість розбудовує Українську Церкву та відстоює Українську державу. Це було і тоді, коли лунали у Свято-Михайлівському монастирі дзвони під час кривавих подій на Майдані, це було, коли ієрархія і священство УПЦ КП припинили молитися за владу і президента і на третій день він утік з країни, це було й тоді, коли на Україну напала Росія, а ви означили російсько-українську війну з боку українців як священну війну проти російського загарбника. Сьогодні бачимо, що з боку РПЦ як ідеологічного рупора Кремля триває шалений тиск на будь-які вияви духовної свободи українського суспільства у сфері релігії, особливо дістається УПЦ КП і УГКЦ. Ваш погляд на Українську Церкву з провіденційної точки зору за минуле 25-ліття: що вдалося зробити?

— Коли утворилась Українська держава в 1991 році, то я зрозумів, що в незалежній державі має бути незалежна Церква, бо коли її не буде, не відбудеться і держава.

Це яскраво ілюструє наша історія: двічі у ХХ столітті поставала Українська держава, і двічі вона розпадалась, тому що не було автокефальної Церкви, тобто незалежної. і тому, коли у 1991 році Україна проголосила, що вона незалежна держава, а Всенародний референдум українських громадян підтвердив це 90-ма відсотками голосів, я тоді лише утвердився в думці, що незалежній державі потрібна незалежна Церква. Проголосили незалежність України 24 серпня 1991 року, а в листопаді ми провели Помісний собор, на якому зібралися весь єпископат, представники духовенства і чернецтва всіх єпархій, представники мирян. Тобто вся повнота Церкви була представлена на соборі, де тоді всі одностайно проголосували за автокефалію Церкви. Мало того, кожен із членів Собору власним підписом підтвердив це соборне рішення. Стоять під тим документом і підписи нинішніх єпископів, які зрадили. Москва тоді зрозуміла, що це значить для неї кінець впливу в Україні, і тому не погодилась на автокефалію Української Церкви, а мене вирішили скинути з предстоятеля. Робили все можливе, щоб я покинув Київську кафедру, щоб поставити послушного Москві «свого» митрополита, який би залишався в складі РПЦ Московського патріархату.

І тому мене Москва спершу захотіла безпідставно й незаконно позбавити сану, щоб я не боровся за автокефалію. Коли  з тієї затії у них нічого не вийшло, то вони в 1997 році зібрали Архієрейський собор, де порівняли мене з Мазепою, піддали анафемі (ініціатором виступив майбутній патріарх Кіріл, якого патріарх Філарет висвячував на єпископа і який згодом скаже, що «анафєма нє сработала». — Прим. Р. І.), але я твердо вірив, що майбутній шлях України пролягатиме в незалежній державі й незалежній Церкві. 

– 25 років тому харківський митрополит «скликав» Собор, хоч збирати архієреїв та проводити церковні збори такого рівня мав право лише глава Церкви, на якому предстоятеля УПЦ Філарета звинуватили у «розкольницькій діяльності»… Дивно те, що сьогодні учасники Харківського собору (1992 р.) широко святкують його 25-ліття в Україні (причому знаючи, що ця затія була інспірована верхівкою РПЦ і спецслужбами колишнього Совєтского Союзу, особливо КГБ), приймають нагороди з рук Кіріла, які їх не печуть, а водночас своїх православних архієреїв та братів у вірі з УПЦ КП навіть за християн не вважають. Натомість як колись, так і тепер і УПЦ (МП), і РПЦ МП пропонують українським християнам Київського патріархату й УАПЦ таке: «Повертайтеся в лоно канонічної УПЦ, а потім будемо разом подавати прохання про автокефалію РПЦ МП». І це в час війни з Росією!

— Щодо так званого Харківського собору, фундаменту «канонічної Церкви» — то це ж суцільне порушення канонів Православної Церкви. А заяви про «повернення в лоно канонічної» — це щоб звести на манівці віруючих людей, чергова омана. Ми вже робили так у 1991 році: була одна Церква, провели Собор, звернулись по автокефалію, але Москва не хоче нашої автокефалії! Нагадаю, що тоді ніхто не вірив, що постане незалежна Українська Православна Церква. Подібно до цього обманюють і нині. Зверніть увагу: патріарх Кіріл зустрічається з рабинами юдейськими і з муфтіями мусульманськими, а Київський патріархат відкидає лише тому, що ми йому не підкоряємося. З ними він вітається, а нас і бачити не хоче, та ще й прокляття виголошує на нашу адресу. 

І ось що ми бачимо через 25 років? Ми бачимо, що УПЦ Київського патріархату стала найбільшою Церквою в Україні. Про це свідчать останні соціологічні дослідження як державних, так і громадських інституцій, за якими понад 40% православних християн вважають себе належними до УПЦ КП, і менше 20% — до УПЦ (МП). Ця тенденція до збільшення кількості віруючих Київського патріархату і зменшення кількості віруючих Московського зберігається останні сім років. Так само збільшилася в два рази кількість православних, які вважають, що усім православним необхідно об’єднатись навколо Київського патріархату. Народ з нами. Тепер візьміть іншу болючу рану України: в країні іде війна, яку розв’язала Росія. Погляньмо: з ким наша армія і хто її підтримує? Київський патріархат. А Московський? А Московський каже: ніякої агресії з боку Росії немає, в Україні йде громадянська війна, на якій українці з українцями воюють, а УПЦ МП молиться, щоб був мир.

Ми теж молимося за мир і ми не хочемо війни, але хочемо справедливого миру, а не миру в рабстві, який нам не потрібний. Тому й співаємо в гимні «Душу й тіло ми положим за нашу свободу». Коли наша армія була слабкою, наша Церква відправила тисячі тонн продуктів харчування на фронт. Діставали ми для українських воїнів бронежилети й обмундирування, і тепловізори, й медикаменти, і машини. Але не менш важливим є те, що нині із 60 наших військових капеланів, які визначило Міністерство оборони, 46 капеланів перебувають на фронті, поряд з українськими бійцями. 

Ми не хочемо ворогувати з Московським патріархатом, бо віримо, що вони прийдуть до нас, іншої дороги немає. А прийдуть вони швидше тоді, коли не будуть розпалювати релігійну ворожнечу, щоб утриматися тут, в Україні, й отримати підтримку і Москви, і Європи, мовляв, в Україні їх гонять і переслідують. Та ніхто їх не гоне! Вони самі себе загнали в глухий кут! Ось поглянемо на це під іншим кутом зору. Здавалося б, УГКЦ й УПЦ КП — різні Церкви, але і Київський патріархат, і греко-католики відстоюють державність України, у цьому ми єдині. і думаю, що й надалі робитимемо все, щоб добре послужити своєму народові й Українській державі.

– Хоч окремі ієрархи УПЦ (МП) на словах відхрещуються від Москви і полюбляють показувати свою «незалежність» від неї, але розгортаємо «Устав УПЦ», і там не згадується широка автономія цієї Церкви, як і слова «автономія» та його похідні. Натомість у гл. I п. 5 бачимо: «УПЦ… є частиною РПЦ». Ви колись першим детально з богословської й історичної точки зору вказали на єресь етнофілетизму РПЦ Московського патріархату, яку засудив Всеправославний собор на Криті. А тут ще й депутати зауважують, що наша держава має негативний досвід того, як представники певної релігійної організації, підпорядкованої іншій державі, з весни 2014 року виконували функцію антиукраїнського пропагандиста і вчиняли терористичну діяльність та працювали на користь російських терористичних угруповань «ДНР» та «ЛНР».

— В Україні всі християнські Церкви та інші релігійні організації мають нині таку свободу, якої ніколи не було. А в Росії з часів перемоги царя над патріархом Ніконом, тобто з пол. ХVII ст., Церква потрапила в залежність від держави. Згодом було скасовано патріаршество, потім обер-прокурор керував Святішим Синодом від імені імператора. Радянський Союз теж перебрав цей механізм, за яким Церква була залежна від держави. І нині Московська Церква — слуга Російської держави. Те, що цій державі вигідно — те РПЦ підтримує, а що Москві невигідно — РПЦ не підтримує. На відміну від Росії, ми маємо духовну й релігійну свободи. Бо відносини між Українською державою і Церквами будуються на партнерських засадах, які ми намагаємося активно розвивати. Ми не втручаємось у політику, але це не значить, що ми байдужі до суспільного життя. Для нас не може бути байдужою війна, на якій гинуть найкращі сини і доньки України, не байдужі страждання всіх терплячих і страждущих людей, не байдужі знання наших дітей про добро і зло.

– На Вашу думку, які найбільші сучасні загрози підстерігають Україну як державу?

— Найбільшою загрозою для України є роз’єднаність народу і свідоме й несвідоме поглиблення цієї роз’єднаності. Знають усі приказку: де два українці, там три гетьмани. 

Московський Кремль побачив, що зброєю Україну не подолати. і саме тому спрямовує всі свої зусилля на те, щоб роз’єднати наше суспільство на всіх рівнях. Щоб і Церкви, і різні гілки влади, і партії, і різні групи суспільства між собою сварилися, щоб настав у країні безлад, хаос. і Москва в цьому докладає великих зусиль, особливо у веденні інформаційної війни проти України. А тоді вони зможуть загарбати нашу країну і нас поневолити, як маленьких нерозумних дітей. Ці загрози ми повинні не лише помічати і передбачати, а й реагувати адекватно на них. Маємо також пам’ятати про історичний досвід нашого сусідства з Росією. Цього року будемо вшановувати на загальнодержавному рівні 100-ліття Української революції, коли утворилася УНР. Тому маємо нагоду пригадати важливий і гіркий досвід українського державотворення у ХХ столітті. Отож пам’ятаймо, як Українську Народну Республіку наші предки утворили, але ще більшу увагу звернімо на причини і помилки, через які її втратили, чим більшовицька Росія вдало скористалася і нас поневолила. Коли я виступав у Верховній Раді, то казав депутатам: не повторюйте помилок минулих поколінь. Не думайте про свої теплі місця в парламенті, а думайте, як захистити Українську державу від агресора. Єднайтесь навколо захисту України! А коли не хочете про це думати, то принаймні подумайте, в якому парламенті будете сидіти, якщо не буде держави.

– Коли поглянемо на українську владну братію, то виникає поважний сумнів: чи служить вона українському народові, чи комусь іншому? То чергове випробування? 

— Так, Господь випробовує нас: достойні ми мати Українську державу чи її не гідні?

Нам потрібно це доводити, як у випадку зі свободою, постійно. Молоді українці своїм життям і своєю смертю на фронті це доводять.

– Моніторинг Мінкульту за останні роки засвідчив 150 фактів переходу релігійних громад до іншої Церкви, близько 80 із них змінили УПЦ (МП) на УПЦ КП. Про що може свідчити таке їх волевиявлення і в чому, Ваша Святосте, вбачаєте майбутній розвиток УПЦ Київського патріархату?

— Я радію тим, що Київський патріархат зростає і вже посідає вагоме місце у духовному житті українського суспільства. У перспективі ясно бачу, що буде одна Українська Церква. Російська буде в Україні, але не під прикриттям української, як нині, і вона не буде великою, а маленькою. і лише тоді настане мир у світовому православ’ї. 

– Про оказію сором’язливого прикриття РПЦ МП під маркою УПЦ (МП) постійно розмовляємо з канцлером Івано-Франківської єпархії УПЦ КП митрофорним протоієреєм Василем Бураком. Він, зокрема, слушно звертає увагу на таке: якщо Церква підпорядкована країні-агресору, яка нищить Україну, то українській владі потрібно давно з цим щось робити, адже йде мова про національну безпеку країни! Це стосується і двох законопроектів у ВР — №4128 і №4511. У них йдеться про релігійні організації, пов’язані з Росією, які зобов’язані перереєструватися та погоджувати призначення своїх керівників з урядом, а в разі виявів неповаги до українського суверенітету чи до інших конфесій влада матиме можливість їх закривати. Водночас релігійні громади мають право переходу до іншої конфесії. Це так пробудило патріарха Кіріла, що він звернувся аж до Папи Римського, генсека ООН і генсека Всесвітньої ради Церков про «антицерковні», на його думку, закони. На тлі російсько-української війни ці та подібні до цих заяви з боку Росії і Московського Патріарха про релігійні переслідування УПЦ (МП) в Україні звучать як знущання!

— Власне, ці законопроекти і спрямовані на те, щоб без ворожнечі і скандалів провести в релігійній громаді волевиявлення там, де цього бажають віруючі люди. Але схоже, що ґрунтовно вивчити, а тим більше дискутувати по суті цих законодавчих змін з боку Московського патріархату ніхто навіть не збирається! Цікаво, що УПЦ Київського патріархату наші опоненти з боку Московського патріархату відмовляють  у самому праві на існування. Натомість вимагають в Україні якихось надзвичайних прав і свобод. Як не парадоксально може це прозвучати, але війна чітко показала, хто вболіває за Україну, а хто стоїть на боці Росії. От скажіть мені: хто примушував митрополита Онуфрія сидіти у залі Верховної Ради в той час, коли Президент Петро Порошенко виступав на урочистому засіданні Верховної Ради України, присвяченому 70-й річниці Перемоги над нацизмом у Європі і коли всі депутати, посли інших країн, лідери нехристиянських віровизнань вшановували хвилиною мовчання українських вояків, які загинули на війні? (Згодом на сайті УПЦ (МП) сидіння Онуфрія та його свити пояснять так: «Блаженніший Митрополит Онуфрій не відреагував на цю промову так само, як і всі інші гості та учасники урочистого засідання, щоб підкреслити: потрібно негайно припинити війну!». — Прим. Р. І.)

І народ це бачить.

– Чи відіграє свою роль Україна в православному світі?

— Безсумнівно. Україна ще відіграє роль як держава. У світі вже ведуться серйозні розмови про наступну кризу — продовольчу. А Україна завдяки нашим чорноземам зможе повернути собі роль житниці в Європі і в світі. Лише нам спершу потрібно подолати корупцію, зробити справедливі реформи, які  працювали б на людей, на розвиток держави і на благо народу. 

– На закінчення нашої бесіди, що Ваша Святість хотіли б побажати прикарпатцям?

— Бажаю усім щиро молитися Богові, щоб Господь був милостивий до нашої держави і подарував нам перемогу у війні. Владі бажаю більше думати  і працювати над тим, як покращити життя народові, особливо пенсіонерам. і не потрібно продавати українську землю за папірці, бо потім будемо рабами на своїй землі.

Роман ІВАСІВ