Софія Ротару: «Не знаю, як би склалась моя творча доля, якби ми розминулись із композитором Володимиром Івасюком»

7 серпня легенді української естрадної пісні виповнилося 60 років. Шампанського!!!

Софію Ротару – символ епохи зародження сучасної української естрадної пісні – слухають мільйони людей на планеті Земля, затамувавши подих. І серцем, і душею. Кожен її виступ на сцені – справжнє свято мелодії, ритміки, піднесення до висот блаженства. Її – незмінно чарівно-таємничу, щиро усміхнену, легку і ніжно-тендітну, її тонкий і неповторний стан-профіль – завжди щиро і непідкупно сприймає глядач. Так було, є і так буде завжди. Іншою вона не була і не буде ніколи. Загадка таланту Софії Ротару, її молодості – у ній самій. У її дзвінкому іскристо-незрівнянному голосі так красиво поєднується материнська легка гортанність молдовської мелодики, осяйна широчінь української пісенності, які актриса висловлює не лише голосом, але й незабутнім зблиском-вибухом приваблювального проміння своїх неповторно чарівних очей. На її обличчі завжди ще не до кінця прочитана якась омріяна завороженість, ніжність, яку не кожному збагнути, пристрасть, що випромінюється веселково, невиказана жіноча одвічна таємничість, до розгадки
якої нелегко долучитися, не проникнувши у духовний світ і не перейнявшись тим, що болить співачку.

Вона – номер один в українській естраді, неперевершена досі Королева Пісні. Нашої пісні. Хоч її мають за свою аж в трьох країнах, все ж вона – наша, за суттю, за призначенням, за тими неоціненними золотими сторінками найвибагливіших пісень з Івасюківського життєдайного джерела. Його пісні — діаманти її репертуару. І час підтвердив це. І так буде завжди!

Зі шести дітей сім’ї Ротар – четверо стали професійними співаками

Любов до пісні у Софії почалася з мальовничого буковинського краю – села Маршинців Новоселицького району, де милесенький голосочок дитятка уперше пролунав у всій своїй красі 7 серпня 1947-го року в родині хліборобів Михайла Федоровича та Олександри Іванівни Ротар. Окрім неї, у великій дружній сім’ї було ще п’ятеро дітей – два брати (Анатолій та Євген) і три сестри (Зіна, Лідія і Ауріка). Доля розпорядилася так, що з шести дітей – четверо стали професійними співаками. Найбільше ж виділялася у дитинстві Соня, яка мала силу і голос незвичної краси. Великим авторитетом і головним законодавцем у царстві пісні для дітей залишався батько, який в молодості сам мріяв стати співаком, але зашкодила війна. Тому свою мрію переніс на доньку. Михайло Федорович у Другу світову війну був кулеметником, дійшов до Берліна, залишив свій автограф на Рейхстазі. Окремих слів заслуговує Зіна – первісток сім’ї Ротар. У неї абсолютний слух, гарний голос. На жаль, вона незряча. Втратила зір у дитинстві, коли перехворіла тифом.

Вона 1942 року народження – воєнне дитя. З трьох до п’яти рочків Зіна потихеньку втрачала зір. Для усіх молодших дітей вона була другою мамою: виховувала, доглядала, перевіряла уроки. Забирала книжки і заставляла повторювати напам’ять. Батьки були в полі, завжди зайняті. Зіна постійно слухала радіо. Пісні запам’ятовувала з першого разу – мелодію і слова. Більш того, змушувала не лише відразу усе записувати меншеньких, а й вчити ті пісні. Ось так перший майстер-клас зі співу Соні (та й не лише їй) дала Зіна. Вона навіть працювала й на городі. На дотик відчувала, де бур’ян, а де кріп чи петрушка. А відтак могла полоти руками. Батько відвіз її до Кишинева у товариство сліпих. Там вона закінчила спецшколу. Якщо б залишилася у селі, було б дуже важко. У Зіни багато друзів, вона вдало вийшла заміж, у неї своя квартира у Кишиневі. Свої друзі, компанія. Вона живе нормальним повноцінним життям.

«Ротару – наше справжнє прізвище, – каже молодша сестра Софії – Ауріка. – Наше село, яке належало колишній Бесарабії, приєднали до Радянського Союзу. Наш рід по батькові ще з давніх румунських часів мав властиве закінчення на “у”.  Більшовики ж у всіх документах записали на свій розсуд: Ротарь – російською і Ротар – українською. Соня зуміла залишити за собою наше справжнє прізвище як сценічне. Коли ж стала відомою, то у паспорті та інших документах зробила необхідні зміни. Подібне при радянській владі зробити було ой як складно. Я ж так і залишилася Ротар, як і наші батьки».

В дитинстві, окрім шкільного, Соня ще співала й в церковному хорі. У школі про це дізналися і строго накивали пальцем, мовляв, за подібне виключать з піонерів. В юності дівчина займалася у драмгуртку (хотіла стати навіть акторкою), але одночасно співала в художній самодіяльності, найбільше любила народні пісні. Єдиний у школі баян брала додому і ночами (щоб дати відпочити батькам, сестрам і братам) йшла у прибудовану комірчину, де при світлі гасової лампи підбирала собі улюблені народні мелодії. А ще Соню у школі добре знали, як спортсменку, яка захоплювалася легкою атлетикою, була чемпіонкою школи з багатоборства (зразково здавала усі норми ГПО), успішно їздила на всі обласні спортивні олімпіади. Якось на одній з таких олімпіад у Чернівцях стала чемпіонкою з бігу на 100 та 800 метрів. Вона ніколи не була другою…

Спочатку Софія підкорила Софію…

Перше визнання до Софії Ротару як співачки прийшло 1964-го року на республіканському огляді художньої самодіяльності, де зачарувала журі ніжно-душевними мелодіями та артистичним виконанням молдавських народних пісень. Як переможницю, фото Софії Ротар розміщує на обложці журнал «Україна» (№27, за 1965 рік). Завдяки цій фотографії, вона познайомилася пізніше зі своїм майбутнім чоловіком… А потім до зореносного виступу у болгарській столиці були сотні напружених – часто аж до сліз – репетицій. Професійні кроки на сцені Софія робила з народним оркестром під диригуванням Євгена Журби, який вже пізніше, виїхавши з Чернівців, став доцентом кафедри оркестрового диригування Хабаровського інституту культури. Помер дуже рано – у 47 років. "Вона, – згадує викладач Чернівецької дитячої музичної школи № 1 Іван Харчан, – наспівала молдавську народну пісню " Чобенаш" , яку з її голосу Євген Трохимович записав, аранжував для оркестру і ввів до програми концерту музучилища, де Софія Ротару здобувала тоді освіту".
«Її підмітив ще школяркою,- розповідав у своїх спогадах композитор Степан Сабадаш. – Ми з нею з одного району – Новоселицького, вона – з Маршинець, я  – з Ванчинець. Допоміг їй вступити до Чернівецького музучилища без вступних іспитів. Вона була дуже здібна дівчина. Справжній самородок, талант від Бога. Соня навіть не знала української мови, доводилося з нею розмовляти молдавською. Але вона прогресувала з року в рік. У моєму авторському концерті на 60-річчя вона співала “Осінню пісню” і “Вишні”…

У 1966-му році був відзнятий на кіноплівку музичний сюжет за її участю «Соловейко з Буковини». Після приголомшливого успіху Софії мама часто говорила доньці: «І хто тебе тепер візьме заміж? Одна музика в голові!». А тим часом претендент на руку і серце талановитої і вродливої буковинки дав про себе знати. Майбутній чоловік співачки, Анатолій Євдокименко, ще під час військової служби на далекому Уралі вирізав з обгортки журналу «Україна» портрет красуні, яка так запала в душу, і повісив його над солдатським ліжком. Після демобілізації, Толик повернувся  у Чернівці – своє рідне місто (мешкав на вулиці Панфілова) і почав шукати дівчину з обкладинки журналу. Але вона не знаходилася… Євдокименко вступив на фізично-математичний факультет Чернівецького університету, де почав грати на трубі в естрадному оркестрі вузу. Одного разу доля подарувала йому зустріч зі своєю заочною любов’ю – на той час студенткою музичного училища Сонею Ротар.

Дівчина навчається на хормейстерському відділенні Чернівецького музичного училища. Упродовж кількох років виступає з естрадним ансамблем при фізико-математичному факультеті Чернівецького університету «Карпати» і в 1968-му році її запрошують на Всесвітній фестиваль молоді й студентів в Софії.  "З хвилюванням згадую сонячну Болгарію, – згадувала пізніше співачка. – Тут до мене прийшов перший успіх на міжнародній сцені. У 1968 -му стала лауреатом ІХ Всесвітнього фестивалю молоді і студентів, який відбувся у болгарській столиці. Скільки радісних і хвилюючих зустрічей подарувало нам прекрасне місто Софія! Ніколи не забути сцени концертного залу "Болгарія".

Я співала про широкі українські степи, про рідну Буковину, про бешкетного молдавського пастуха Чобенаша. А якими словами передати свою радість, коли після виконання пісні кишинівського композитора  Георгіци "Валентина" мені схвильовано дякувала перша в світі жінка-космонавт Валентина Терешкова. Адже саме їй присвячувалась ця пісня… Я і не уявляла, що колись буду співати з естрадним оркестром. Крім скрипок і цимбалів, інших інструментів для супроводу не визнавала, поки не познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Анатолієм Євдокименком. Він був студентом фізмату Чернівецького держуніверситету і одночасно трубачем у студентському естрадному оркестрі. Толя переконав мене, що народну пісню можна співати і на естраді. Разом поїхали на ІХ Всесвітній фестиваль молоді і студентів."

Тоді з Болгарії вона привезла свою першу золоту медаль лауреата і … фату. А газети писали: "Софія підкорила Софію". Тоді ж, за порадою Едіти П’єхи сценічне ім’я Софії стало вимовлятися на молдавський манер — Ротару. Вона вступає на заочний факультет Кишинівського інституту мистецтв ім. Г. Музическу, починає викладати музику в одній з чернівецьких шкіл, продовжує виступати на концертах.

… потім –  Анатолія Євдокименка!

1968-го року Соня Ротару виходить заміж за Анатолія Євдокименка. Їхнє знайомство, зустрічі, переросли у справжнє кохання. «Толина облога тривала два роки, — з усмішкою пригадує Ротару, — а 22 вересня ми одружилися. На нашому весіллі гуляло все село три дні, змінюючи одну мелодію за іншою, лунали молдавські та українські пісні, рікою лилося домашнє вино»… Коли через багато років у Софії Михайлівни спитали про чоловічий ідеал, то вона відповіла: «Анатолій — єдине й справжнє кохання всього мого життя. Ми з чоловіком прожили разом 34 роки, і я завжди захоплювалася ним. Він був моєю другою половинкою: не лише коханим чоловіком, але й другом, учителем, натхненням, режисером, продюсером… Те, що наші шляхи перетнулися — подарунок долі»…

Медовий місяць молодята проводять у заводському гуртожитку Новосибірського 105-го військового заводу ім.Леніна, куди Толика направили на практику. Вранці молода дружина готувала їжу чоловікові, а вечорами співала в місцевому клубі «Отдих». А 24 серпня 1970-го року у подружжя народився їхній єдиний син Руслан. Щасливий батько зустрічав дружину і сина на сходах чернівецького роддому з оркестром! А поруч зупинявся і пригальмовував транспорт, буковинці з тролейбусів, автобусів, авто та балконів споглядали за несподівано заскоченим дійством. Усю дорогу до дому Анатолій танцював з сином на руках…

Пісні Івасюка — діаманти репертуару Ротару

Хоч Соня співає й надалі, але… не ставиться серйозно до своєї музичної кар’єри. Вона не може збагнути, що музика — справжнє її покликання. І тут на допомогу приходить Володимир Івасюк. Він надав їй впевненості у собі, почав багато для неї писати, навернув до естради. Саме під його впливом вона відважилася на цей крок: до Соні відразу ж прийшов справжній великий успіх — співачка знялася в музичному фільмі Романа Олексіва «Червона рута», в якому заспівала з уже знаменитою «Смерічкою». Згадує засновник «Смерічки» Левко Дутківський: «Тоді ніхто і не думав про те, що буде далі.  Директор філармонії Пінкус Фалік запропонував взяти Соню в "Смерічку". Я вагався. Після фільму «Червона рута» я відмовив Соні і запропонував створити свій колектив, використавши для назви заголовок фільму. Нині вважаю, що зробив велику помилку, не взявши Ротару в "Смерічку". Але хто не помиляється. У творчості все можливо».

І у 1971-му році Софія Ротару стає професійною співачкою Чернівецької обласної філармонії, солісткою вокально-інструментального ансамблю «Червона рута», в якому художнім керівником став її єдине і вірне кохання – її Толик!
У 1973-му і 1974-му роках Ротару здобуває міжнародне визнання — гран-прі на фестивалях «Золотий Орфей» в Бургасі та «Бурштиновий соловей» в Сопоті (на якому співала «Водограй» Володимира Івасюка). Платівка 1974 року та музичний фільм «Пісня завжди з нами» визначили тодішні пріоритети її творчості — лірика Володимира Івасюка та драматичні пісні Євгена Мартинова. В 1977 році вийшла платівка «Софія Ротару співає пісні Володимира Івасюка». 1977-го року на Сопотському міжнародному фестивалі у виконанні Софії знову прозвучить Володина пісня «У долі своя весна», яка принесе співачці перше місце. Новий великий успіх принесла їй участь у міжнародному фестивалі молоді і студентів у Софії, де за виконання української пісні «На камені стою» і молдавської «Чобенаш» одержала золоту медаль та звання лауреата. Болгарська преса прихильно відгукнулася і навіть пустила в обіг крилатий вираз — «Софія завоювала Софію!»

Софія Ротару була тією доброю силою, що, переймаючись Володиним натхненням, стала могутньою ланкою, яка міцно зв’язувала творчість композитора з широкими масами народу. Виконуючи цю благородну мистецьку місію, співачка завойовує серця людей, здобуває визнання. Івасюку подобалася майстерність Софії. Він говорив про неї: «Коли напишу пісню, то Софія завжди виконає її так, як я задумав, як треба її виконувати». Не дивно, адже манера виконання співачки була дуже близька до манери виконання самого Володі, як і манера виконання Назарія Яремчука чи Василя Зінкевича. Ансамблі «Смерічка» та «Червона рута» стали рідними для Володі.

Її шлях на сцену зовсім не був встелений трояндами. Через астму, яка починалася, у 1976 році Ротару переїхала з родиною до Ялти. Біда наздогнала її несподівано. Шість років без відпустки, зйомки в кіно, гастролі — і, як результат: перенапруження, а на голосових зв’язках з’явилися вузлики-помпи (професійна хвороба вокалістів). Довелося відкласти виступи, лягти на операцію. Вердикт лікарів – два місяці розмовляти лише пошепки, але Софія Михайлівна почала розспівуватися ще в палаті, і довелося робити ще одну операцію… Тепер уже на рік Ротару залишила сцену… Вона переживала, що публіка її забула, але повернення співачки стало тріумфальним. Знову, як у калейдоскопі, замерехтіли різні міста, концерти, записи…

Без Івасюка…

Лише стало налагоджуватися життя, а й тут знову підніжка долі… 24 квітня 1979-го року пропав Володимир Івасюк. Майже через місяць його закатованим знаходять неподалік Львова. А 22 травня  відбувся похорон… Софія Ротару була на гастролях в Росії. Від себе та ансамблю «Червона рута» до Львова вона надіслала великий вінок живих білих квітів…Несподівана смерть Івасюка надовго вибила Ротару з рівноваги. Злет Ротару на естрадних сценах став можливим завдяки пісням Володимира Івасюка. Її репертуар нині неможливо уявити без Володиних пісень. І хто б їх далі не співав,  у них назавжди збереглося її цнотливе перше виконання. «Володя був моїм композитором, – визнає вона. – Всі пісні, які він писав, одразу ж ставали моїми. Мені нічого не треба було придумувати, все відбувалося само собою, немовби ця мелодія жила в мені, була моєю і хтось просто торкнувся струн моєї душі й вони зазвучали».

Згадаємо їх, кожна – окрема історія, окрема сторінка, а разом – золотий національний фонд: «Балада про дві скрипки», «Балада про мальви», «Відлуння твоїх кроків», «Водограй», «Вернись із спогадів», «Два перстені», «Залишені квіти», «Запроси до танцю», «Запроси мене у сни»,  «Кленовий вогонь», «Колиска вітру», «Нестримна течія», «Пісня буде поміж нас», «Тільки раз цвіте любов», «У долі своя весна», «Червона рута»,  «Я — твоє крило»…

У своїх спогадах про Володимира Івасюка Софія Ротару ділилася найдорожчим: «Секрет його успіху в тому, що він не йшов до людей з підробленими почуттями, в його творах відсутній солоденький сентименталізм, кожну ноту і кожен такт Володимир Івасюк збагачував щирістю свого чистого серця. Він намагався зазирнути в душу свого сучасника і передати всю складність його внутрішнього світу. Композитор любив свою роботу до самозабуття. Та любов відчутна в його піснях, романсах, баладах. Увесь його доробок, залишений нам у спадок, був не короткочасним спалахом, а великою творчістю, що відбувалася в болісних роздумах, довготривалих пошуках і сумнівах. Володимир Івасюк зазнав за життя великої і щирої прихильності людей, щедрих на добрі почуття до талановитої молоді. Одержимий піснею, він був глибоко переконаний, що наш світ створений для того, аби в ньому лунала музика добра, миру, злагоди між людьми.

Він знав, що без тієї одержимості нічого значущого не звершити в мистецтві, як і в будь-якій галузі людської діяльності. «Крило стає крилом тільки під час лету» — цей афоризм він часто повторював.Володимир Івасюк був позбавлений пихи, зарозумілості, заздрощів, до нього часто зверталися за допомогою музиканти, молоді композитори й поети, і він завжди відгукувався на їхні прохання. Я не чула жодного разу, щоб він неприхильне висловився про своїх побратимів по мистецтву. В його грудях жила тільки пісня. Він горнувся до людей, до своїх ровесників, не прагнучи якось відокремитися чи показати над кимось свою перевагу. Він був надзвичайно скромний і тактовний з людьми.

Творче спілкування з Володимиром Івасюком було святом для виконавців його пісень. І я зазнала того свята! Як часто, підбираючи репертуар, ловлю себе на тому, що думаю про Володю. Я дуже вдячна долі за те, що мені пощастило почати своє життя в мистецтві разом з таким яскравим, великим, самобутнім талантом. Володя був усебічно обдарованою людиною. З ним було легко, з ним було радісно працювати. Він був добрим, він був щедрим. Рідко буває в житті, щоб так поєднувались краса зовнішня й душевна. Не знаю, як би склалася моя творча доля, та й не тільки моя, якби ми розминулися з композитором Володимиром Івасюком»…

Без Толика…

1997 року Анатолієві Євдокименку лікарі поставили страшний діагноз — рак мозку. Співачка поїхала консультуватися з медиками Німеччини. Вони обстежили Євдокименка і їхній вердикт, що в Анатолія Кириловича не рак, а інсульт. Хвороба швидко прогресувала: наприкінці 2001 р. (після третього інсульту) чоловік співачки втратив мову. Після четвертого інсульту він перебував у комі. Ротару перервала гастролі, чергувала біля його постелі й сталося диво: Анатолій Кирилович відкрив очі, але за декілька хвилин у нього зупинилося серце… 23 жовтня 2002 року народного артиста України Анатолія Євдокименка не стало… На Байковому цвинтарі Софія Михайлівна поцілувала чоловіка в чоло й прошепотіла: «Прощавай, моє кохання! Я знаю, ти просто заснув і обов’язково повернешся до мене», а коли труну з тілом опустили в могилу, співачка знепритомніла, її підхопив син Руслан, який стояв поряд…

Світлій пам’яті чоловіка присвячений збірник кращих українських і молдавських пісень співачки «Єдиному…»,  що його в 2003-му випустив лейбл «Artur Music». “Єдине й одвічне кохання мого життя — він так довго, наполегливо і романтично прагнув цієї любові, – каже Софія Михайлівна. – Почуття, окрилене спільним захопленням музикою і піснями молодих буковинських композиторів. Перші виступи, перші спільні перемоги — все це ще більше з’єднало нас. Він був прекрасним чоловіком — ніжним і турботливим, талановитим трубачем, музикантом від Бога. Високий і ніжний голос його труби завжди звучить у моїй душі, в моїх піснях. Саме він знайомив мене з талановитими композиторами, знаходив для мене найкращі пісні, створив ансамбль “Червона Рута”. Він був режисером і постановником усіх моїх концертних програм, моїм Учителем, моїм натхненням. Він був справжньою Людиною: добрим, благородним, щедрим і вірним другом, люблячим чоловіком, сином, батьком, дідусем. У цих піснях — наше кохання, наші мрії, усе наше життя. Нехай вони стануть Присвятою тому Єдиному, що, на жаль, ніколи не повернеться. Але залишається Пам’ять, адже Музика й Кохання — вічні!”… Анатолій Євдокименко своєю працею і талантом зробив багато, аби прославити рідне місто, Буковину. Тому депутати Чернівецької міської ради одноголосно ухвалили рішення про перейменування вулиці генерала Панфілова..

«Я щиро вдячна міській владі за те розуміння, з яким вони підійшли до нашого з сином прохання про перейменування вулиці. Тут минули найкращі і найщасливіші роки мого життя. Тут народився наш син Руслан. З цієї оселі злетів у пісенний вир мій «Сизокрилий птах». Тут я знайшла свою «Червону руту». І мені дуже хотілося, щоби про народного артиста України Анатолія Євдокименка пам’ятали і згадували його земляки. Бо де б ми не були, «Червона рута» і її керівник Анатолій Євдокименко завжди пропагували мистецтво Буковини, золотої перлини у короні багатонаціональної України», – сказала Софія Ротару у Чернівцях.

Сама…

«Син Руслан, невістка Світлана, онуки Толя й Сонечка — моя радість, мій тил. Заради них я готова гори зрушити, — признається Софія Михайлівна. — Я не хочу гнівити долю. Адже в мене є сцена, голос, любов публіки, але якби мені випав шанс ще раз прожити життя спочатку, то я нічого б не міняла. Єдине, що попрохала б у Бога — це повернути своїх рідних і близьких, яких мені дуже сьогодні поряд не вистачає…»

Михайло МАСЛІЙ

Грудень 2006, м.Київ

Найкраще Софії Ротару (вокал)

«Червона рута» (В.Івасюк), «Водограй» (В.Івасюк), «Черемшина» (В.Михайлюк, М.Юрійчук), «Два перстені» (В.Івасюк), «Жовтий лист» (В.Громцев, В.Івасюк), «Балада про мальви» (В.Івасюк, Б.Гура), «Балада про дві скрипки» (В.Івасюк, В.Марсюк), «Минає день» (М.Мозговий, Ю.Рибчинський), «Мій рідний край» (М.Мозговий), «Лиш раз цвіте любов» (В.Івасюк, Б.Стельмах).

Довідка

Ротару Софія Михайлівна (7.08.1947, с.Маршинці Новоселицького р-ну Чернівецької обл.) – українська естрадна  співачка (сопрано), народна артистка України, Герой України. Закінчила (1974) Кишинівський інститут мистецтв. 1971 –75  – солістка Чернівецької, від 1975 – Кримської обласних філармоній. Лауреат міжнародних конкурсів естрадної пісні «Золотий Орфей» (Бургас, Болгарія, 1973), «Бурштиновий соловей» (Сопот, Польща, 1974). Живе й працює у м.Ялті та м.Києві.