ТАБАЧНИК ДОРОЖЧИЙ…

0
197

За піввіку, відколи існує Державна премія імені Тараса Шевченка, ще не було такого, щоб Шевченківський комітет визначився з номінантами та подав їх на затвердження, а найвища посадова особа держави проігнорувала те рішення. Цього року таке сталося.
Ще 4 лютого таємним голосуванням комітету було вирішено, що Державну премію в галузі літератури отримає письменник Василь Шкляр за свій історичний роман «Залишенець. Чорний ворон». Проте в указі Президента про відзначення Шевченківською премією його імені немає.
Навколо цієї події одразу ж виникло чимало інсинуацій. Офіційна точка зору: Василь Шкляр відмовився від премії. Хоча насправді було зовсім не так. А для того, щоб краще зрозуміти, чому сталося те, що сталося, варто звернутися до теми роману, про який мова.
Двадцяті роки минулого сторіччя вмістили в собі поняття усіх відомих історії типів воєн. Зокрема, й закінчення Першої світової, громадянську на теренах колишньої імперії, визвольну щодо України та суто громадянську вже у ній.
Мабуть, і дотепер найменш відомою нам сторінкою тогочасної історії є визвольний рух, що базувався на території колишньої Полтавської губернії. Мова — про Холодноярську республіку, яка кілька років поспіль активно й успішно протистояла московській окупації після того, як армія УНР разом зі своїми очільниками опинилася на території сучасної Польщі. Саме цим подіям і присвячено роман Василя Шкляра.
Роман не дуже великий — усього 127 сторінок. Проте на його написання автор витратив тринадцять років. Лише останнім часом він отримав доступ до первинних документів, що нині зберігаються в архівах СБУ, відтак у «Чорному вороні» не бракує цитат з донесень Кременчуцького «губЧК» про тодішні події у кількох районах нинішньої Черкащини. Гасло «Воля України, або смерть», як можна зробити висновок з тих документів, для дуже багатьох людей було о тій порі сенсом життя.
З того моменту, як стало відомо, що премію має отримати В.Шкляр, чимало народу кинулося до книгарень у пошуках його роману. Ось тут і з’ясувалося, що спочатку він був виданий зовсім невеликим тиражем, проте, як запевняли у книгарнях, «скоро з’явиться новий тираж». Він і справді з’являвся і одразу ж був розкуплений.
Мені особисто так і не пощастило потримати в руках книгу, за останні святкові дні прочитав її в мережі Інтернет. Переконаний, що так само зробили й багато інших людей, які все одно таки знайдуть й друковану книжку. Навіть попри те, що Шевченківської премії у сумі 250 тисяч гривень Василь Шкляр з рук Миколи Азарова, який замість прооперованого Президента вручав їх на Тарасовій горі, так і не отримав.
Чесно кажучи, у жодні суперечки автор роману-переможця аж до минулої п’ятниці ні з ким не ув’язувався. Зате міністр освіти, науки та молоді у супрязі з своїми вірними колегами навісив на Василя Шкляра ярлик «ксенофоба». А один з відомих видавців спромігся заявити: «Автор мав би «осучаснити» текст, ті поняття, які в ньому вживаються».
Мова про те, що «москалів» треба було назвати «росіянами», а «жидів», мабуть, євреями. І саме в цьому — головна проблема. Хоча книга написана від імені саме Чорного Ворона, і тоді інші терміни просто не вживались. На цьому не раз наголосив і сам автор.
Як на мене, то дуже дивна логіка критиків. За нею, усі фільми про Велику Вітчизняну війну також треба було б «осучаснити» за їхнім зразком. А «старі» фільми — не показувати зовсім, бо в них, при бажанні, також можна знайти «ксенофобію».
Розумію, що Василь Шкляр міг стерпіти будь-чиї закиди, але тільки не Дмитра Табачника. Цей історик та політик у різні часи свого буття справді зробив дещо в тлумаченні історії України. Причому, зробив це так, що прихильники усіх теорій української історії у його словах, статтях і публічних виступах знайдуть докази своєї правоти.
Саме тому Василь Шкляр і звернувся до Президента з проханням перенести вручення йому Шевченківської премії на той час, коли в українському уряді не стане українофоба Табачника. Президент розсудив інакше: в його указі про відзначення найвищою в державі премією ми не побачили імені Шкляра. Він не включив ім’я Василя Шкляра в указ про присвоєння Шевченківської премії. Виходить, Табачник йому дорожчий…
* * *
Першим на таку оказію озвався Юрій Андрухович. Він запропонував «компенсувати» не отриману автором відзнаку народними коштами і першим вніс свою тисячу гривень. Не залишилась осторонь і Юлія Тимошенко. Вона хоч і почала тримати Великий піст, висловила впевненість, що для опозиційних сил не буде складністю зібрати кошти для вручення належної Шкляреві премії.
Та справа тут в іншому. Сам Шкляр запевняє, що іншої — «альтернативної» премії він не візьме. Проте радо прийме кошти на екранізацію свого роману. Адже режисер зі світовим ім’ям — Єжи Гофман — уже готовий до цієї екранізації. А перші кошти на фільм про Холодноярську республіку, за його словами, надійшли саме від росіян та євреїв.
Словом, не скрізь, де ввижається «ксенофобія» Табачнику, її бачать інші авторитетні люди.
Тобто не в грошах тут справа. Хоча гроші й немалі.
Справа в тому, що цей роман показує зовсім інше. Те, що «історики» штибу Табачника називають «українським націоналізмом» виникло зовсім не в Галичині, а в Центральній Україні. Тут жили й боролися головні ідеологи української державності, і лише згодом вони опинилися на Галичині. Так, це руйнує табачників міф про походження «українського націоналізму», бо його провідниками, як виявилося, були кращі офіцери царської армії, кавалери Георгіївських хрестів, які повірили у право націй на самовизначення, проголошене у лютому 1917 року. За це вони й стояли до кінця свого життя.
Зрештою, сам Василь Шкляр уже заявив: Шевченківську премію забрали не в нього, а в героїв Холодноярської республіки.
Олександр ЧЕРЕВКО