ВСЕ У НАС ВИЙДЕ!

0
526

Двадцять років тому, 19 серпня 1991-го, в тодішньому Радянському Союзі сталася подія, котра неабияк прискорила здобуття Україною незалежності. Державне керівництво на чолі з віце-президентом СРСР Геннадієм Янаєвим спробувало усунути від влади першого і останнього президента останньої імперії Михайла Горбачова. Серпневий путч під страшенно «милозвучною» абревіатурою — ГКЧП — з тріском провалився, а згадуючи його наслідки, дотепники згодом винайшли цілком підходящу для нього формулу: «У понеділок, з будуна, ледь не трапилась війна…»
Зрозуміло, що путчисти лише стимулювали тодішні радянські республіки до рішучіших дій. Парад суверенітетів повним ходом крокував Радянським Союзом і без участі панів Янаєва, Язова, Павлова та іже з ними. Однак зрозуміло: саме такого ходу історії надали не хто інший як гекачепісти, за що сучасне покоління українців може їм навіть подякувати.

«ЕКОНОМ-ПРОПОЗИЦІЯ» ВІД ВЛАДИ

Упритул наблизившись до 20-річчя Незалежності, доводиться констатувати: нині це свято набуває особливого відтінку. І цього відтінку надають не спогади, не екскурси в минуле, а сучасна українська влада. Попри солідний ювілей, підготовка до святкування Дня Незалежності нагадує бажання просто «відбути номер». Колеги-журналісти уже встигли охрестити цю підготовку «економ-пропозицією»: відсутність військового параду, мінімізація бюджетних витрат тощо.
Власне, рівень істинної незалежності вимірюється не парадами та феєрверками. Тому, на перший погляд, нічого особливого у наявності такої «економ-пропозиції» немає. Але річ у тім, що вона панує не лише у святкові дні. Скажімо, як можна розцінювати той факт, що в державі, котрій уже 20 років, досі проводяться соціологічні опитування — чи підтримуєте ви й зараз ідею незалежності? І, виявляється, є чимала кількість охочих відповісти на це запитання не ствердно.
Інший приклад: буквально днями на Державному радіо виступав колишній депутат від Компартії Юрій Саламатін, котрий у прямому ефірі пропонував повісити (!!!) ініціаторів розвалу Радянського Союзу Михайла Горбачова, Леоніда Кравчука та Станіслава Шушкевича (покійний Борис Єльцин до цього списку з об’єктивних причин уже не потрапляє). Ось так — ні більше ні менше: підтримка ідей незалежності заслуговує смертної кари! То що змінилося з комуністичних часів у свідомості таких, з дозволу сказати, політиків, котрі, враховуючи все ще демократичний статус нашої держави, наліво й направо пропагують ці свої ідеали в маси?
Або, скажімо, народний депутат Вадим Колесниченко, який нещодавно заявляв про недоцільність взагалі святкувати День Незалежності. Мовляв, для українського народу незалежність не принесла нічого доброго. І це говорить людина, котра користується депутатськими пільгами, отримує від держави, яку паплюжить, пристойну платню…
Звичайно, пояснити ці та їм подібні заяви можна тим, що українське суспільство так і залишилося хворим на комплекс «малоросів». Якісної зміни владної еліти так і не відбулося, і саме цей фактор заважає українській нації здійснити ривок у своєму розвиткові. Але ж біда в тім, що жодна хвороба (а тим паче — настільки серйозна) потребує лікування. А за панування «економ-пропозиції» це неможливо зробити в принципі.
Українське суспільство, як, зрештою, і будь-яке, не є однорідним. Активістами усі без винятку бути не можуть. До того ж у період повального розпачу у постпомаранчевий час. Вочевидь, чинна влада, котра багато в чому сповідує відверто радянські принципи, намагається зіграти саме на цьому. І культивація уже згадуваного комплексу «малоросів», хоч як парадоксально, триває навіть в умовах незалежності.
З іншого боку, таке відверто зневажливе ставлення до головного державного свята має активізувати тих, хто за своєю суттю є українським патріотом, але не звик ходити на мітинги, висловлювати свою позицію публічно… Словом, не йде далі «кухонних» політичних проявів.

ФАКТОР ТИМОШЕНКО

Цьогорічний День Незалежності відрізнявся від усіх попередніх ще й тим, що він збігся в часі з продовженням суду над Юлією Тимошенко. І справа тут зовсім не в постаті екс-прем’єр-міністра та її попередніх вчинках. Тут прослідковується народження нового українського явища — святкування в умовах, коли опозиційні очільники перебувають за ґратами,— так для влади спокійніше.
Ця палиця теж має два кінці, оскільки спокій — швидше удаваний. Скільки б провладні соціологи не торочили громадськості, що рейтинг Юлії Тимошенко не росте після її арешту, а суспільні настрої не стоять на місці.
Знову ж таки, тут справа не стільки в особі Юлії Володимирівни. Просто навіть ті, хто їй відверто не симпатизує, але й чинну владу, м’яко кажучи, недолюблює, спостерігаючи за просуванням так званого правосуддя, переконується у неспроможності влади діяти адекватно.
А заяви Віктора Януковича та його прес-секретарки про те, що він жодним чином не причетний до справи Тимошенко?! От цікаво, чи є в Україні, бодай, одна людина, котра б у це повірила? Навіть з-поміж стовідсотково переконаних симпатиків Партії регіонів.
Юлія Тимошенко завжди славилася тим, що вміла будь-яку ситуацію використовувати на свою користь. Найсвіжіше підтвердження відбулося цього тижня. Як відомо, з-за кордону повернувся один із головних «свідків» її, як запевняє сторона звинувачення, «злочинних діянь»,— екс-президент Віктор Ющенко. Детально зупинятися на епопеї його приходу до Печерського районного суду разом із колишнім енергетичним консультантом Богданом Соколовським, котрого екс-президентові нав’язали нібито «в нагрузку», не будемо. Як і на свідченнях пана Ющенка, в яких величезними літерами читалося: «Вона винна! Крапка».
Звернімо увагу на інше. Напередодні цих, з дозволу сказати, свідчень, публіцисти змагалися у припущеннях: як виглядатиме двобій між екс-президентом та екс-прем’єр-міністром? І як зловтішатиметься чинна влада, спостерігаючи, як Ющенко та Тимошенко топлять одне одного. А Юлія Тимошенко переграла всіх. Вона навіть відмовилася ставити запитання своєму колишньому майданному соратникові. Саме задля недопущення згаданих зловтішань. Хтозна, можливо, це також є її особистим внеском у нинішнє святкування Дня Незалежності.
А взагалі, перебування під арештом Юлії Тимошенко, Юрія Луценка та інших політичних в’язнів перетворює головне державне свято ще й на день боротьби. Утім, опозиційні лідери, котрі поки що перебувають на свободі, нині саме так і намагаються ставити питання.

У СВОЇЙ ХАТІ — СВОЯ ПРАВДА…

Можливо, в цьому також присутній певний позитив. Принаймні, українцям як нації надається шанс довести, що незалежність для неї — це не подарунок з неба, котрий несподівано потрапив до рук. А самі українці, мовляв, так досі й не знають: що з цим подарунком робити…
До речі, саме на формулі нездатності українців творити свою долю власними руками ґрунтується поведінка політиків, котрі сповідують ідеї «русского міра» та подібних імперських прожектів. Теревені про якесь «єдінство» посилюються як всередині держави, так і за її межами. Вочевидь, це також невипадково, хоч у далекому 1991-му навряд чи хтось міг собі уявити, що через двадцять років після проголошення Незалежності подібні ідеї залишатимуться для когось актуальними. Принаймні, в Україні.
Як не парадоксально, але саме тепер українське суспільство має всі шанси встановити проти імперських замашок сусіда своєрідний запобіжник. Десятиліттями і навіть століттями українці вивчали власну історію, написану не власноруч, а під диктовку «старшого брата». Як наслідок — істинні національні герої нерідко зображалися ворогами.
От цікаво: у разі, не приведи Господи, утворення якогось нового «єдінства», як трактуватимуть події в Україні кінця 80-х — початку 90-х великоросійські історики? І які епітети застосовуватимуть до вітчизняних президентів Кравчука, Кучми, Ющенка… Зрештою, навіть до Януковича…
Напевно, бодай задля елементарного самозбереження чинна українська влада мала б ставити сама собі подібні запитання, яким би гіпотетичним не видавалося моделювання подібних ситуацій.

ПАРТІЙНА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Між тим, схоже, нині «регіонали» більше переймаються іншим. Ще один симптом, зумисне чи випадково приурочений до святкування 20-річчя Незалежності, це — партійне укрупнення. «Сильна Україна» Сергія Тігіпка виявилася не настільки сильною, щоб і далі функціонувати самостійно. Цього тижня було оголошено про її злиття з Партією регіонів.
Зрозуміло, що навколо цієї події ще буде зламано чимало партійних списів, бо вже тепер аналітики сперечаються: як розцінювати такий крок віце-прем’єр-міністра Сергія Тігіпка? З одного боку, він, нібито, відмовляється від самостійної політичної гри. З іншого — чи не претендує він таким чином на місце спадкоємця Віктора Януковича?
Залишмо поки що це питання відкритим. Час на його розкрутку ще буде. Наразі цікаво інше. Не встигли штатні партійні «говоруни» прокоментувати таке несподіване злиття, як ще один знаний політичний діяч — міністр МНС Віктор Балога — заявив про можливість у перспективі подумати про об’єднання з «регіоналами». Для тих, хто забув, нагадаємо: Балога є неформальним лідером партії «Єдиний центр», яка свого часу вийшла із «шинелі» Ющенкової «Нашої України». От вам і вся партійна незалежність.
До речі, є всі підстави вважати, що якби на недавньому другому етапі з’їзду Соціалістичної партії переміг Микола Рудьковський, то й СПУ незабаром спіткала б така ж чи подібна доля. А так від аксакала вітчизняної політики Олександра Мороза, звісно, можна очікувати значно більшої самостійності. Особливо після його вимушеної політичної відпустки.
* * *
Незалежність — це не лише красиве слово чи назва головної столичної площі. Незалежність мусить стати для кожного з нас станом душі, предметом гордості, зрештою, невід’ємною складовою життя. Вочевидь, це — непросто. Але — геть зневіру! Незалежність не впала з неба. Насправді двадцять років тому вона була виборонена з не меншими зусиллями, ніж в усі попередні періоди. Цим потрібно пишатися і неодмінно усвідомлювати: все у нас вийде!
Ярослав ГАЛАТА