ПО ЗАМКНЕНОМУ КОЛУ…

0
641

За рішенням Окружного адміністративного суду Криму з України в примусовому порядку депортовано лідера проросійської козацької організації «Соболь» Віталія Храмова. Без зайвих церемоній цього чоловіка посадили на пором у Керчі. Підставою для цього стало те, що МВС та СБУ побачили в його діях «розпалювання міжнаціональної та міжконфесійної ворожнечі». Суд із наведеними аргументами погодився. Діяльність цього «козачка» в Україні завершилась так само, як і кілька місяців тому екс-президента автономії Юрія Мєшкова, котрого також видворили на п’ять років за «заклики до зміни конституційного устрою України».
Втім, якоїсь новизни у діях влади немає. Варто згадати, як кілька років тому вона забороняла в’їзд в Україну тодішньому мерові Москви Лужкову чи українофобові Затуліну. Що¬правда, сьогодні Главою держави є не Віктор Андрійович, котрий, як тоді казали, не може побудувати нормальні стосунки з сусідами, а Віктор Федорович.
Варто зауважити, що дії Віктора Ющенка хоч якось відповідали логіці політичної боротьби. Він принаймні декларував, що відстоює національні інтереси та територіальну цілісність держави. Його опоненти (на той час — Партія регіонів) мали власні резони для розіграшу російської «карти», завдяки чому до Ющенка та його команди й приклеївся міцно ярлик людей, нездатних домовлятися. Тому, мовляв, поведінка Кремля і є такою непоступливою.
Та, як з’ясувалося, не здатен домовлятися з Російською Федерацією і Віктор Янукович. Для нього самого це стало несподіванкою, адже і за його правління Україна у двосторонніх стосунках з жодною іншою країною не має так багато проблем.
А починалося все начебто безхмарно. Після свого обрання Віктор Федорович кілька разів на місяць, у краватці і без неї, зустрічався то з Дмитром Анатолійовичем, то з Володимиром Володимировичем, то з обома одночасно. Сторони не шкодували слів для взаємних компліментів та повсякчас заявляли, що тепер наші міждержавні стосунки базуватимуться на «братерській дружбі» та «історичних зв’язках». Зрештою, перемогу на виборах Вікторові Януковичу забезпечив саме електорат з проросійською орієнтацією.
Та не минуло й року, як «медовий період» у стосунках Москви з новою українською владою закінчився «охолодженням». Зайвий доказ цього — в ефірах відновлених політичних телешоу вже немає Інни Богословської (під час президентських виборів вона розміщувала в Криму плакати із закликами, за які тепер депортували Мєшкова) та Вадима Колісниченка (чи не найпалкішого прихильника «Русского міра»). Натомість народний депутат від Партії регіонів Василь Кисельов (!) виголошує у бік Росії: «Нас ніхто не принизить, бо ми є сьогодні народ, нація, держава!»
А чого варті слова самого Президента: «Спочатку нас загнали в кут, а потім почали диктувати умови. Це принижує сьогодні не мене особисто, це принижує державу, і я не можу цього допустити».
З Москви з відповіддю не забарилися. Вже закидають, що Янукович став «бандерівцем». Мало того — «донецьким бандерівцем». Можливо, для роз’яснення саме цієї тези до Луганська й прибув усеросійський патріарх Кирило, а в східних та південних областях України активізувалися проросійські організації різного штибу. Причому активізувалися настільки, що й теперішня влада змушена повернутися до практики оголошення персонами нон-грата певних аж надто затятих осіб.
Такий несподіваний розвиток подій можна було б вважати епохальним для остаточного й безповоротного утвердження Української держави. Для того, щоб усі ілюзії поступилися місцем державотворчому прагматизмові, захисту національних інтересів, патріотизмові. Адже вигода для своєї держави має переважувати будь-які задавнені гасла.
Проте у цей новий поворот, у його серйозність повірили не всі навіть з владної команди. Інакше чим пояснити затятість, із якою в Єнакієвому закривають українські школи? Або ж те, що у парламенті знову з’являється законопроект про «язик», за своєю суттю ще шкідливіший, ніж «забракований» Венеціанською комісією проект Єфремова—Гриневецького—Симоненка. Саме сьогодні міністр освіти і науки Дмитро Табачник запевняє, що термін «Малоросія» не є приниженням України, а лише «пестлива форма звертання». І саме нині в Одесі за, як кажуть, особистим наполяганням мера-«регіонала» комунальні служби зафарбовують на приватному балконі в центрі міста напис «Слава Україні» та національний орнамент.
Усе це роблять не політичні опоненти Президента, а його соратники й однопартійці. А це вже, даруйте, схоже на плюралізм в одній голові.
Втім, становлення Віктора Януковича як «патріота України» відбувається у непростих умовах не лише через каверзи однопартійців. Як тут не згадати, що Президентом він став за підтримки всього чверті виборців. Проте станом на сьогодні й та підтримка майже зійшла нанівець, отож йому справді важко консолідувати націю навіть у таких важливих питаннях, не кажучи вже про інші. Як не крути, а Віктор Федорович зробив надзвичайно мало для того, щоб стати Президентом усіх українців. Його захоплення війною на знищення політичних опонентів налаштувало проти нього значну частину суспільства. А протидія Податковому майданові та мирним протестним акціям сколихнула навіть «противсіхів». Зрештою, політика Глави держави радикально розходиться з його передвиборними деклараціями, що також позначилося на популярності людини, яка взяла на себе одноосібну відповідальність за долю держави. У своїй сьогоднішній боротьбі він залишився без союзників.
Тому те, що попервах бачилося Президентові як козир для «наведення порядку», вилилось у проблему, яку надзвичайно важко розв’язати. І цей факт прекрасно усвідомлюють у Кремлі, повсякчас посилюючи тиск на Україну.
Пояснення раптовому «патріотизму» українського Президента, які звучать у російських засобах масової інформації, досить банальні. Він, мовляв, уважає, що «Техас мають грабувати техасці», або ж захищає інтереси своїх спонсорів-олігархів, яким потрібен дешевий газ, бо інакше вони не витримають конкуренції з російськими підприємцями. Така тактика вже не раз забезпечувала успіх щодо інших країн. Скажімо, попри всі свої євроінтеграційні наміри до Білокам’яної незмінно повертався Олександр Лукашенко.
До того ж інформаційна політика нашої влади дає мало підстав уважати, що насправді ситуація інша.
* * *
От і маємо таке собі замкнене коло у стосунках із Російською Федерацією, де одні й ті самі епізоди повторюються за начебто діаметрально різних правителів. Отож усім має стати зрозумілим, що настав час політикам заявляти про свої наміри відверто й без дулі в кишені, не ховаючись за гасло «непорушних братерських зв’язків». Ними — це вже очевидно — в Москві насправді не дорожать. Там чужі проблеми за свій рахунок вирішувати не будуть. А намагання вітчизняних політиків розіграти «проросійську карту» у власних інтересах успіху нікому так і не забезпечили. І надалі напевне не забезпечать. Тому не треба думати про інте¬реси чужої країни та про її атрибути більше, ніж своєї. «Єдина як ніколи» владна команда має нагоду це довести.
Олександр ЧЕРЕВКО