Ігор «Начитаний»: Ми пішли в армію не для слави і показухи, ми захищаємо Україну, наш народ

0
590

Пролунав телефонний дзвінок з України, в слухавці почувся чоловічий голос:
– Перепрошую, ви працюєте в українській  газеті?
– Так, деколи  дописую. А в чому справа?
– Я хочу попросити, щоб про нас написали, про тих, хто на війні, в АТО.
   Ми домовились про час наступної розмови  з   Ігорем (так назвався незнайомий)
 на неділю. О 2 год. пополудні він вийшов на зв’язок.
 – Спочатку познайомимось. Розкажіть про себе. Як ви потрапили в АТО?
–    Я – Ігор, але армійська кличка «Начитаний».  Служив в армії, потім займався підприємницькою діяльністю. Живу в Дніпропетровську, маю дружину і дві доньки. Коли після Революції гідності почалась російська агресія, не зміг залишатися осторонь – записався добровольцем на фронт, щоб захищати свою Батьківщину і свою сім’ю. Не хочу, щоб чужинці колись знущалися з моїх дітей. Служу в піхотній частині регулярної армії.
 –     Що саме серед бійців викликає невдоволення: постачання, обмундирування,  відсутність взаємодії між підрозділами, витік інформації?
– Постачання і обмундирування є, але в недостатній кількості. Війна: ніколи не знаєш, що буде в наступну хвилину, часто є потреба поміняти одяг, а  змінного нема.
З лютого почалися регулярні обстріли наших позицій і мирного населення, а ми одержуємо команду не відкривати вогонь. Бійців хвилює така невизначеність. Між нашими бригадами немає якоїсь одностайної тактики.
Чи є злив інформації? Можливо.  Іноді нас посилають в якийсь  конкретний пункт і тільки інтуїція командира і пильність дозволяє обминути неминучу смерть, бо в цьому пункті на нас вже чатували.
-Чи отримують наші солдати спеціальну воєнну підготовку?
-Спочатку не отримували, бо не було на це часу, але тепер всі проходять спеціальну підготовку. Я особисто не проходив, бо служив в регулярній українській армії.
– Чи можете розповісти про перше бойове «хрещення»?
– Одержав його по  дорозі на передову, коли обстріляли нашу машину. Не хотілося вірити , що це дійсно справжня війна, а не кіно. 
Небезпек було чимало, і кожний раз вони ніби вперше, бо щоразу виникає якась нова ситуація. Кожного разу ми маємо різні воєнні пригоди, які потребують максимальної уваги, розсудливого рішення. Війна є війна, страшна і нікому не потрібна, але вона справжня, а не в кіно. Ти знаєш, що там твій ворог, але постійно приходить думка про те , що люди повинні жити в мирі і злагоді, виховувати дітей, насолоджуватись життям, а не втрачати його.
-Як до вас ставиться місцеве населення? У пресі було багато інформації про те, що люди непривітно зустрічають українську армію.
–  Спочатку так і було. Хоч як це не дивно, ми ж на своїй українській землі, але, очевидно, декому вигідно було створювати таку обстановку. Дуже скоро все змінилося, люди зрозуміли, що наша місія – це захист наших громадян і багато людей підходили і підходять до нас з подякою за те, що ми тут, пропонують допомогу. Недавно в Дебальцево до нас підійшла жінка з маленькою дитинкою на руках і подякувала нашим солдатам за те, що ми є тут і оберігаємо їх.
А бувають просто провокації, спеціально сплановані. Так, з 4 на 5 липня місцеві жителі перекрили рух нашої колони. Їх було всього шість чоловік, але вони зуміли вчинити такий балаган, що колона зупинилась, поки їх не забрали з дороги.
– Чи не дивним є те, що київські ЗМІ позитивно оцінюють ситуацію з постачанням? Мовляв, гроші на армію збираються, солдати всім забезпечені…
– Звичайно, тепер почали більше забезпечувати солдат. Але це далеко від того, що нам необхідно, ми не можемо хвалитись, що в нас солдати забезпечені, як в інших країнах, але найбільше нам хочеться, щоб нами цікавились, пам’ятали.  Ми пішли в армію не для слави і показухи, ми захищаємо Україну, наш народ.
– Офіційні дані про загиблих бійців АТО відповідають дійсності?
– Звичайно, що ні. Багато наших молодих хлопців загинуло на початку війни, особливо під час «Дебальцевського мішка». Ніхто не скаже  правду, скільки їх пропало безвісті.
– Чи доходить до вас на передову допомога діаспори і американські продовольчі набори?
– Можливо ви не повірите, але я не бачив ні одного ні другого. Інакше я б вас не розшукував і не просив би допомоги.
– Що найбільше потребують в цей час наші бійці?
– Є нагальна потреба у тепловізорах; тактичних аптечках і рукавичках, сонцезахисних окулярах, наколінниках, налокітниках, камуфляжній формі, футболках, термобілизні, шапках, кепках, черевиках, кросівках (43,42,44,46,47 розміри)
– Що можете сказати про дії проводу АТО?
-Можливо, влада і робить щось для нас, але найбільша допомога буде тоді, коли всі ми повернемось додому. Що робиться для того, щоб ця війна закінчилась? Чому діти олігархів не йдуть захищати Україну? Де вони? Навчаються  за кордоном  і відпочивають на дорогих курортах!   Чому до цих пір йде торгівля з Росією? Постійно через митні пункти проїжджають машини з вантажами і ніхто їх не затримує? Яка, врешті-решт, мета цієї війни?
– Чого чекаєте від парламенту і Президента?
– Ми не воюємо за Порошенка чи інших представників влади. Ми відстоюємо незалежність і захищаємо нашу Батьківщину. Для нас важливо, щоб Президент дбав про Україну і її народ, переживав за державу, яку довірили йому, за її цілісність і краще майбутнє народу. Кожний народ має право на самовизначення, право на незалежність.
Коли починався Майдан, всі вийшли разом, люди різних професій вийшли заявити про свої права, бо всі вони почувалися єдиним народом в єдиній державі -Україні. Було таке піднесення духу, кожний старався хоч чимось допомогти один одному. На екранах телевізорів постійно в кутку був рідний прапорець і напис: «Україна – єдина». Через якийсь час цей знак пропав. Чому?  Ці слова піднімали народ, об’єднували його у велику непереможну силу. Кудись все пропало. Як і надія на нашу єдність.
– Як змінилася наша молодь за час війни?
–   Від самого початку війни я зробив свій вибір-пішов на фронт, бо я давав присягу на вірність Україні. Так  зробили і інші. Наша молодь стала зовсім іншою. Молоді люди чітко розуміють своє призначення, вміють оцінювати політичні ситуації, вони хочуть жити у нормальній правовій державі.
Хочу розповісти такий випадок. Під час відпустки ми з друзями поїхали до Дніпра на пікнік. Потім виявилось, що одному з товаришів потрібно забрати дитину від родичів. Він взяв катер, в який сіли  друзі і ми попливли  по річці. Незадовго патрульний катер дав сигнал і почав нас доганяти. Коли догнав, різко розвернувся і оббризкав всіх , хто був в нашому катері, звичайно, ненавмисно. Тут один з друзів мого приятеля, чиновник, сказав пару поганих слів на адресу  начальника патрульної служби. Начальник, звичайно, перевірив, чи командир катера тверезий, а тоді сказав: «Я пішов працювати в поліцію не для того, щоб вислуховувати ваші невдоволення. Я хочу  щоб країна, в якій ми живемо, змінювалася в кращу сторону. І цього хочуть всі свідомі молоді люди». Приємно, що чиновник все-таки вибачився.
– Як діаспора може допомогти?
– Потрібно відправляти посилки на дійсні адреси родин солдатів, потребуючих допомоги.  Діаспора відправляла посилки допомогу, але не завжди було відомо куди і кому. Кажуть-довіреним людям. Хто ці довірені – ніхто не знає. А тим часом на львівському ринку жінка купила шкарпетки в середині яких була записка: «Це для тебе, дорогий солдате, щоб тобі було тепло там, на службі». От тобі і довірені…
Ігор «Начитаний» просив передати від всіх бійців його бригади і від нього особисто вітання всім українським емігрантам і побажати щасливого повернення додому, до рідних батьківських  порогів, бо найкраща в світі – це рідна земля, Україна! Що стосується їхньої служби, то вони завжди готові захищати рідну українську землю від ворогів  і будуть старатися зробити все можливе, щоб сльози на материнських обличчях появлялися тільки від радості.
***
Хто має змогу вислати щось з переліку речей, який оприлюднив Ігор, просимо звернутися  за контактами в редакцію газети «Українське Слово» або за тел.: 773-653-3577.
Іванна ЯКОВЕНКО,
Чикаго