«Хочеться сказати своє, окреме, слово»

0
44

Ірина КЛЮЧКОВСЬКА, директор міжнародного інституту, — про те, як долати кордони, попри їх закриття

Якби мене, журналіста з величезним досвідом, запитали, про яку інституцію писати найскладніше, я б відповіла: «Про МІОК». І додала б: «Їх не наздогнати!»

І це справді так. Своїм дуже скромним за числом працівників (двадцять три) колективом Міжнародний інститут освіти, культури і зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» спромагається співпрацювати з українськими громадами по всьому світу — через Світовий та Європейський конгреси українців, Світову федерацію українських жіночих організацій, через вітчизняні міністерства освіти, закордонних справ і культури та інші державні структури в Україні й за кордоном.

Очолює МІОК кандидат педагогічних наук, доцент Ірина КЛЮЧКОВСЬКА, котра зуміла дуже чітко організувати роботу цієї невеликої, але дуже потужної та дієвої інституції. Міжнародні конгреси, симпозіуми, конференції, круглі столи, семінари, стажування, Міжнародна школа україністики, видання підручників з української мови як іноземної… — ЗМІ приділяли багато уваги подіям і заходам за ініціативи МІОКу, а їх була величезна кількість за участю українців із усього світу.

І все б добре, якби не події річної давнини, коли весь світ завмер через пандемію коронавірусу.

Чи довелося інституту згортати діяльність через закриття кордонів — далі у прямій мові директора установи.

КОЛИ МІНУС ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ПЛЮС

— Коли вибудовували свою діяльність, нам здавалося, що прораховуємо виклики в умовах форсмажорних обставин. Але виявилося, що такого виклику, перед яким постало людство, постала країна, наш університет і, зокрема, наш інститут, ми не очікували. І тому в тих умовах довелося цілком (я повторюю — цілком!) відмовитися від наших стандартних кроків — напрацьованих, апробованих, якими ми роками йшли, якими послуговувалися за звичних обставин. Опинившись у тих форсмажорах, постаралися використати карантинний час, щоби трансформувати труднощі в нові можливості. Ясна річ, що довелося дуже багато вчитися, дуже багато шукати і знаходити оптимальні рішення. І нам це вдалося. Ми досить швидко адаптувалися до нових реалій, досить швидко змогли не просто перейти у формат онлайн-роботи, бо на це спромоглися чи не всі, — досягнули найбільш віддалених країн, континентів, куди ми ніколи не заходили. Зайшли віртуально, налаштували контакти, налагодили співпрацю. Отож я дійсно можу сказати, що нам оцей мінус вдалося перетворити на плюс.

Зрозуміло, багато запланованих заходів довелося якщо не скасувати, то обрати для них нові формати. Зокрема, тривалий час ми готувалися до великої події — бієнале «Українська мова у світі: відступ чи поступ?». Мали зголошених в офлайн-форматі представників сорока країн. Ця подія спричинила величезний резонанс і мала складатися із цілої серії менших подій: наукова конференція «Українська мова у світі» з дуже цікавими спікерами, цікавою тематикою, цікавими дискусіями, низка культурних заходів. Було дуже сумно, коли довелося все це трансформувати в інші формати. Натомість у рамках бієнале ми не зупинилися — провели кілька заходів і продовжуватимемо це робити. Зокрема, перший захід ми присвятили Ірині Бекешкіній, котра відійшла у кращі світи і мала бути у нас спікером на одній із панелей, що присвячена українській мові у світі. Ми представили кілька підручників.

До речі, карантинний період дав нам можливість завершити роботу над унікальними виданнями з української мови як іноземної, і не лише для діаспори та іноземців, а й для мешканців східних регіонів, які, можливо, потребують зараз глибшого вивчення української мови. Це цікава і гарно оформлена серія підручників «Ключ до України: міста і люди» — ґрунтовне видання, в якому ми у двох частинах інтегрували українською мовою знання з історії та культури. Третя книжка до цієї серії видана з нагоди 150-річчя Лесі Українки — «Образки з Лесиного життя». Завдяки газеті «День», зокрема — головному редактору Ларисі Івшиній, ми познайомилися з Тамарою Скрипкою — хранителькою фондів Музею-архіву імені Дмитра Антоновича Української вільної академії наук у США. Пані Скрипка детально досліджувала життєпис Лесі Українки та її родини, і ми з її дозволу використали унікальні й мало знані матеріали — опрацювали і зробили з них підручник для всіх, хто цікавиться Україною за кордоном, хто вивчає нашу культуру та історію.

Ми й далі продовжуємо цю роботу, розуміючи, що не зможемо і цього року зібрати людей в Україні. У нас запланована дуже цікава дискусія «Українська мова на всіх континентах», на яку запрошуватимемо спікерів із Європи, Африки, Азії та Австралії. На кожному континенті є своя специфіка, і ми хочемо це обговорити. В цьому контексті у нас відкрилися нові можливості для реалізації великого проєкту, нашої комунікаційної платформи «Український освітній всесвіт». Створюємо майданчик, дискусійний форум для українських освітян, які працюють за кордоном в українських освітніх закладах (і вищих, і середніх, і в культурних закладах). Отже, роботи — дуже багато.

Звичайно, сумуємо за фізичною присутністю людей у нас, у «Політехніці», в актовій залі. У вересні 2020-го «Львівська політехніка» представила свої відреставровані зали. У нас навіть була домовленість, що нашу наступну зустріч ми проведемо у відреставрованій унікальній бібліотеці «Політехніки». Ясна річ, хочемо, щоби ті зали ожили, наповнилися людьми, щоби там тривали наші цікаві дискусії, щоби ми могли формувати плани на майбутнє. Нам цього дуже бракує! Бо жодна онлайн-платформа не може бути адекватною заміною живого спілкування. Тому що, крім офіційних речей, є також неформальні речі — розмови, зустрічі. Не полишаємо цієї мрії і, як тільки ситуація дозволить, будемо це робити.

НЕ НАРІКАТИМЕМО НА КОВІД

— Порахували: за цей період щодесять днів у нас відбувався міжнародний відкритий захід, і люди дуже активно реєструвалися на них, аби взяти участь. Тому не нарікатимемо на ковід, а відзначимо його позитиви. Також інтегруємо знання про історію, українську культуру, українську науку, які творилися за межами України. Намагаємося їх інтегрувати в культурний та освітній простір України. Онлайн-режим дає нам можливість виходити на університети по всій Україні. І це не є затратні речі, бо заощаджується на проїзді, на проживанні. Але ще раз кажу: тут є питання в тому, що є виграшне для нас, що дає більший ефект, коефіцієнт корисної дії. І це, безперечно, — прямі зустрічі. Таким чином, ми виробили якийсь свій імунітет до різних життєвих ситуацій. Зараз працюємо над тим, щоб наші проєкти набували більш інноваційного характеру. І обов’язково дбаємо про якість.

НА ВІРНОМУ ШЛЯХУ

— І ще хочу згадати про таку важливу річ. Ми фактично «закриваємо» ті напрямки, якими мала би опікуватися держава. Адже кожен із них мав би бути окремим стратегічним напрямком внутрішньої та зовнішньої політики держави. Зокрема, промоція української мови у світі. Кожна країна, яка себе поважає, це робить. Донедавна у нас взагалі було табу на цю тему, і ми мали дуже багато проблем із цим. Ми порушуємо це питання, коли функціонування української мови в самій Україні не є вирішеним. Як показало життя, ми на вірному шляху. І мене тішить те, що у нас зараз налагоджена (сподіваюся!) співпраця з Українським інститутом і з Національною комісією зі стандартів державної мови, яку очолює Орися Демська. Це структури, створені при державних відомствах — Міністерстві закордонних справ України та Міністерстві освіти і науки України. Дуже сподіваюся, що це буде добрий початок, який справді накреслить стратегічні напрямки в цій сфері. Бо має вагу те, що в кожній державі, яка дбає про свою репутацію, одним із пріоритетів є викладання мови. Ми свідомі цього. Працюємо над інноваційністю наших проєктів. Хочеться сказати своє, окреме, слово. Тому наші проєкти, власне, й характеризуються тим, що вони є цілком новим словом.

Другий напрямок — міграційна політика. Ми давно досліджуємо питання міграційних процесів. Це одна із наших глобальних тем, якщо зважити на те, що ми маємо постійний стабільний відтік українців за кордон, що, поза сумнівом, обумовлено низкою причин, і цей потік не зупинятиметься, бо ми не маємо застабілізованої соціально-економічної та політичної ситуації в Україні. Тому держава всерйоз мала би тим зайнятися. Паростки є, але цього не досить. І в цьому контексті ми провели дуже цікаві дослідження — діяльності українців у Європі. А крім того (чому посприяли пандемія та онлайн-формат), ми провели надзвичайно цікаве дослідження щодо українців Південно-Африканської Республіки. Саме перебування українців в Африці для багатьох є великим відкриттям. Чим вони живуть, чим займаються, як інтегрувалися в чуже середовище, як зберігають ідентичність? На всі ці запитання ми отримали відповіді. Зараз починаємо нове дослідження — про українців у Туреччині.

І третій великий напрямок роботи МІОКу, який також не розвивається в Україні, — інтеграція знань про українців за кордоном, їхні здобутки в культурній, науковій та освітній сферах. Це проєкт просвітницького характеру. Одна із останніх наших подій була присвячена видатному архітекторові й дипломатові Михайлові Паращуку — постаті, про яку більше знають на Заході, аніж в Україні. Болгари його вважають своїм, українці — ні. За винятком окремих фахівців. На жаль.

— Планів у нас — ще більше. Головне — правильно все організувати.

Цього року завершуємо книгу «Хроніка діяльності МІОКу» — про найважливіші події 2016—2020 років. Це вже третя така книга…

Тетяна КОЗИРЄВА