У бразильському Прудентополісі люблять гнати самогон, варити борщ і вулиці називають іменами Шевченка і Лесі Українки

0
25

А все тому, що 75% його жителів — нащадки наших земляків. Цьогоріч 5 жовтня депутати міської ради Прудентополіса ухвалили закон, за яким українська стала офіційною мовою муніципалітету

Один з ініціаторів рішення, лідер Українсько–Бразильської Центральної Репрезентації, адвокат Віторіо Сиротюк у коментарі «Укрінформу» зазначив, що цей закон допоможе муніципалітету забезпечити викладання української мови, а також сприятиме її популяризації серед населення. Крім того, у Прудентополісі тепер зможуть встановлювати дорожні та туристичні знаки українською мовою, а також використовувати її в меню та рекламі.

Що ж, ця історія не може не зацікавити. Втім, як українці взагалі туди потрапили, який у них побут, яке життя?

Імператор Педру ІІ оголосив, що прийме всіх, хто оброблятиме цілинні землі

Як повідомляє Вікіпедія, перші українці прибули до Бразилії близько 1885 року (загалом українська імміграція сюди розподіляється на три часові хвилі: перша — з останньої чверті XIX ст. до Першої світової війни, друга — період між Першою і Другою світовими війнами, третя — після закінчення Другої світової. — Ред.). Їхали до Ріо де–Жанейро із Галичини, оскільки вона входила до складу Австро–Угорщини, а італійські пароплавні компанії активно рекламували «тури» за океан. Тодішній імператор Бразилії Педру ІІ оголосив на весь світ, що радо прийме іммігрантів, котрі візьмуться обробляти цілинні землі. За це іноземцям обіцяли наділи. Своя земля — споконвічна мрія українського селянина… А на батьківщині вільної практично не залишилося — природно, що галичани зацікавилася такою пропозицією бразильського імператора. Однак реальність була іншою.

Довга і важка дорога, тропічні хвороби, відсутність грошей… Українців за океаном насправді ніхто не чекав, а обіцянки про «райське життя» — залишилися, по факту, лише обіцянками. Довелося якось «викручуватися» самим. Добрі місцеві люди підказали, що на півдні країни вже оселилися поляки, тож українці вирушили із Ріо до штату Парана, де почали брати в користування незаймані землі, розорювали їх, сіяли пшеницю, гречку (наші земляки приїздили в Бразилію з усім домашнім начинням — баняками, заступами, сокирами і, звісно, насінням. — Ред.).

Головне місто «Землі водоспадів» зробили «столицею меду», а емблемою стала писанка

Прудентополіс (стара назва Прудентопіль — за аналогією з Тернополем. — Ред.) — муніципалітет та його адміністративний центр у штаті Парана, заснований у 1894 році. Населення — приблизно 50 тисяч людей, з яких 75% мають українське походження (загалом же в Бразилії проживають близько 500 тисяч етнічних українців, з них 400 тисяч — у штаті Парана. — Ред.).

«Ще 30 років тому в нашому селі не було струму, ми світили гасовими лампами. Зараз тут є все: інтернет та інші блага цивілізації. Ще 20 років тому землю обробляли плугом, запряженим кіньми, трактори з’явились тільки нещодавно», — розповідає «Укрінформу» відомий бразильський режисер українського походження Гуто Пашко, який народився у Прудентополісі (належить до п’ятої генерації українців, які живуть у Бразилії: сім’я Пашків із Львівщини іммігрувала в цю південноамериканську країну під час першої хвилі).

Місцеві українці працюють здебільшого в сільському господарстві: вирощують кавуни, тютюн, кукурудзу, квасолю, пшеницю, тримають корів і свиней, і… пасіки.

«Тепер Прудентополіс, «Земля водоспадів», яких тут два десятки, вже називають і «столицею меду», — каже місцева жителька Філомена Процик (її предки по татові — Степан Процик і Євфросина Романко — іммігрували в Бразилію під час першої хвилі із села Лопушани Зборівського району Тернопільської області). І додає, що українські бразильці також зайняті торгівлею і працюють у промисловості, здебільшого у меблевій та металообробній.

… Один із двох головних храмів у місті — греко–католицький собор святого Йосафата. Служіння тут здебільшого відправляються українською мовою. «Також у Прудентополісі вже понад 60 років існує козацьке братство «Українські козаки», ансамбль бандуристів «Соловейко». Маємо Соціальний і Парафіяльний центри, де люди збираються на різні святкування (на Різдво ходять колядувати, у Щедрий вечір щедрують, на Великдень святять паски). Є український магазин та ресторани, де подають українські страви…», — продовжує пані Філомена Процик.

А Віторіо Сиротюк (сім’я Сиротюків іммігрувала в Бразилію під час першої хвилі) каже, що один із його братів — писанкар, і що писанка — офіційний символ штату Парана.

А ще у Прудентополісі є музей «Тисячоліття Хрещення України», в якому представлено всі етапи українського освоєння Бразилії. Зокрема, фотографії маленьких хатинок-«халупок», в яких жили перші бразильські українці, чимало національного одягу і велика колекція посуду та господарського знаряддя столітньої давності.

Поруч із музеєм стоїть пам’ятник Тарасу Шевченку, який було відкрито 1989 року — до 175–ї річниці від дня його народження. Автор — відомий канадський скульптор українського походження Лео Мол (Леонід Молодожанин), який створив пам’ятники Кобзареві у Вашингтоні, Буенос–Айресі, Санкт–Петербурзі, Оттаві та Івано–Франківську. До слова, у Прудентополісі ще й вулиці міста названі іменами Шевченка і Лесі Українки.

«Газети? У нас їх дві — «Праця» та «Місіонар», які виходять українською і португальською мовами…», — каже Гуто Пашко. Щоправда, наголошує, що з сім’ї його батьків, де виховувалося 11 дітей (Гуто найстарший), наймолодша сестра, а їй зараз 23 роки, вже зовсім не говорить українською…

Хоча в ефірах місцевих радіостанцій «Забава» та «Зелені крони», продовжує він, постійно звучать українські пісні, є багато тематичних радіопрограм. Щонеділі, наприклад, виходить передача «Луна» із новинами про життя в Україні. Дуже переймаються тут війною на Донбасі.

Що стосується гастрономічного різноманіття, то в Прудентополісі у багатьох домівках уміють і часто готують борщ, вареники, голубці, сало, кишку, шинку, холодець, хрін, кутю, медівник, ковбасу…

«Наш національний делікатес, який має загальнобразильську славу, — це краківська ковбаса, виробництво якої засноване онуком іммігрантів Діонізіо Опушкевичем у 1950–х роках. А ще — на весілля печемо коровай і женемо старим дідівським способом самогонку», — усміхається Гуто Пашко.

Мирослав ЛІСКОВИЧ