Як повернути людей в Україну

0
269

Інтерв’ю з експертом у сфері міграційної політики Андрієм Гайдуцьким

Ми втрачаємо людей — найцінніше, що є у держави. Кожен місяць перебування наших біженців за кордоном посилює ризик того, що додому вони не повернуться. А відновлення України без достатньої кількості робочих рук, навіть за наявності грошей, неможливе. Про те, наскільки загрозливою є нинішня міграційна хвиля, як повернути додому українців, що виїхали, та чи треба нам залучати мігрантів із інших країн, Поговорили із Андрієм Гайдуцьким. Пан Гайдуцький — один із найавторитетніших експертів у сфері міграційної політики. Свого часу він вивчав найкращий у світі досвід Філіппін, Індії, Пакистану, Шрі-Ланки, Бангладеш із розробки програм повернення для емігрантів, а також досвід ОАЕ, Південної Кореї, Австралії із залучення іноземних мігрантів, консультував Міжнародну організацію з міграції та Національний банк Молдови щодо розробки програм для стимулювання залучення грошових переказів і повернення самих мігрантів.

Пане Андрію, проблема із міграцією, передусім трудовою, існувала в Україні задовго до війни. Наскільки вона була вагомою для держави та економіки? Скільки людей щороку виїжджало на заробітки до сусідніх країн?

— Міграція населення в основному приносить користь суспільству, а не проблеми, оскільки це такий само об’єктивний і закономірний процес, як і міграція капіталу. Але для України це виявилося проблемою, оскільки влада не запроваджує політики збалансування відпливу емігрантів за рахунок припливу іммігрантів. Ще 2019 року уряд України порахував, що чистий відплив українців за кордон становить близько 400 тисяч чоловік на рік. А нещодавно система даних OpenDataBot повідомила, що 2021 року 581 тисяча українців не повернулися на Батьківщину. Водночас приплив іммігрантів залишається на вкрай низькому рівні — залежно від року це лише 30–60 тисяч осіб (включаючи тих, кому дали дозвіл на тимчасове проживання). І це дійсно проблема для всіх: для роботодавців — важче знайти працівників, для бізнесу — менше споживачів їхніх товарів і послуг, для економіки — менше підприємців та інвесторів, для влади — менше платників податків.

Можливо, необхідно здійснювати заходи щодо обмеження міграції, аби люди знаходили робочі місця на Батьківщині?

— Демократичний світ побудований на політиці стимулювання, а не на обмеженні, особливо прав і свобод. Запровадження безвізу з ЄС у 2017 році, а також відкриття авіаринку для лоукостів у 2018-му значно спростили пошук роботи і вдесятеро здешевили вартість перельотів на роботу за кордон. Експерти ще 2014 року попереджали, що через ці кроки з України виїде понад 3 мільйони осіб. То чи правильно тоді вчинила влада? Звичайно. Але ж одразу, з лібералізацією умов виїзду населення, потрібно було розробляти відповідні програми із спрощення залучення іммігрантів з інших країн і повернення українців. Усі країни саме на цьому фокусуються.

Наприклад, з Канади щороку емігрують 50–100 тисяч осіб. Але ж влада не здіймає паніки з цього приводу, натомість планує залучення іммігрантів і розробляє відповідні мотиваційні програми. Зокрема, на 2022 рік урядом Канади встановлено план із залучення близько 430 тисяч осіб.

Чому Україна досі програє іншим країнам у боротьбі за трудові ресурси?

— Бо Україна не проводить щорічної або хоча б періодичної оцінки потреб економіки в робочій силі. Ми, на жаль, не знаємо, скільки і яких саме трудових ресурсів потрібно економіці. Багато інших країн здійснюють таку оцінку, а значить, розуміють масштаб дефіциту трудових ресурсів і запускають програми із залучення іммігрантів. Наведу приклад по Канаді, де вже давно налагоджено систему з оцінки потреб у робочій силі, в тому числі у мігрантах. У Канаді усі, хто зацікавлений у додатковій робочій силі (бізнес, соцслужби, муніципалітети тощо), подають свої заявки до державних територіальних округів, ті — провінціям, а провінції — Міністерству з питань справ іммігрантів, біженців і громадянства, яке формує трирічний план із залучення іммігрантів. На 2022 рік цей план становить приблизно 430 тисяч осіб. В Україні ж на 2022 рік план (так звана імміграційна квота, затверджена урядом) передбачає лише 8,4 тисячі осіб, тобто приблизно в 50 разів менше. Це при тому, що чисельність населення в Канаді і Україні майже однакова.

Здебільшого наших біженців зараз приймають ті ж країни, які вже багато років мали програми із залучення трудових ресурсів. Чи ризиковано це? Чи змінюють під нинішні умови свої програми залучення ці країни зараз і як?

— Для приймаючих країн, зокрема для Німеччини і Польщі, вже не ризиковано. Завдяки тому, що вони мають значний досвід масштабного припливу мігрантів протягом короткого періоду часу, їхні економіки вже «вміють» швидко приймати й абсорбувати іноземців. Тут головне — готовність відповідних служб (прикордонної, міграційної, соціальної) зробити швидку і, як кажуть маркетологи, клієнтоорієнтовану алокацію мігрантів. А далі населення і бізнес «розподілять» усіх мігрантів між собою. Це якраз той випадок, коли «непомітна рука» ринку все зробить через центри зайнятості, корпоративні рекрутингові канали або просто через знайомих. Адже дефіцит робочої сили наростає з кожним роком. За даними міністра економіки Німеччини Роберта Хабека, тільки 2022 року потреба країни в робітниках становить 300 тисяч, а до 2030 року — 5 мільйонів чоловік (наростаючим підсумком). У Польщі аналогічна ситуація: за даними PwC, до 2025 року додаткова потреба в робочій силі становитиме 1,5 мільйона чоловік.

Звичайно, уряди різних країн конкурують за мігрантів. Для Польщі конкурентом номер один за українських мігрантів є Німеччина, тому польська влада продовжує лібералізувати умови працевлаштування українців. У Польщі з січня 2022 року для отримання посвідки на постійне проживання вже не потрібні документи, які підтверджують наявність місця проживання та джерела доходу. Натомість достатньо буде документа, який підтверджує, що іноземець отримує дохід не нижче мінімальної зарплати (близько 660 євро на місяць). Також іноземці вже можуть працювати у Польщі без дозволу на роботу, а лише на підставі заяви роботодавця про намір доручити виконання робіт чи послуг іноземцю. Польща навіть лібералізувала умови працевлаштування іноземців на стратегічних підприємствах країни.

Чимало українців, які до початку війни тимчасово працювали в інших країнах, наразі отримали там довгострокові «мігрантські» візи та можливість не повертатися на Батьківщину через 90 днів, а продовжувати працювати. Чи вбачаєте ви у цьому ризики?

— Зараз, під час воєнного стану, важливо, щоб якомога більше людей заробляли кошти та утримували себе. Адже в перший місяць після початку війни близько половини населення залишилося без роботи. Міграція — прекрасна можливість тимчасово зняти тягар із державного бюджету на утримання безробітних і боротьбу з її наслідками, а фінансові ресурси сконцентрувати на воєнних видатках заради перемоги. Уявіть, якби міграції не існувало? Уявляєте масштаби безробіття, бідності і злочинності? Міграція — це такий smoothfactor, який нівелює, згладжує проблеми, які з’являться в економіці. Цю роль міграція вдало виконала і в епоху бідності 1990-х років, і у фінансову кризу 2009 року.

Хай там як, але зараз для економіки українські мігранти приносять користь, і головна з них — стабільність національної валюти. Адже інвестиції в Україну є невеликими, а імпорт суттєво перевищує валютну виручку від експорту. Наприклад, тільки за 2019–2021 роки завдяки переказам мігрантів сальдо платіжного балансу становило плюс 8 мільярдів доларів США. Без цих грошей сальдо балансу було б від’ємним і дорівнювало б мінус 30 мільярдам доларів. Міграція також допомагає знизити рівень бідності і зменшити кількість безробітних. Просто в нас цим займається так звана непомітна рука ринку, яка допомагає владі зменшити навантаження на бюджет. А в багатьох країнах цим займається сама влада, тому що розуміє, які проблеми може вирішити тимчасова еміграція. В деяких країнах влада організовано відправляє групи своїх громадян на роботу за кордон з метою підвищення їхніх доходів і зростання переказів на батьківщину.

Тобто наразі в короткостроковій перспективі влада зацікавлена в еміграції свого населення?

— Влада зацікавлена у вирішенні проблем із безробіттям і бідністю людей. А міграція — це лише механізм розв’язання цієї проблеми. Адже якщо вирішити проблему у такий спосіб, то влада вивільняє колосальні ресурси на розвиток інфраструктури, допомогу іншим групам населення, а у випадку України — на фінансування воєнних дій проти агресора.

Десятки країн світу, зокрема Індія, Пакистан, Філіппіни, Індонезія, Мексика, Шрі-Ланка, створили спеціальну інфраструктуру з підготовки і тимчасового виїзду на роботу людей, які мають у цьому потребу або бажання. При цьому там влада «озброює» виїжджаючих мігрантів юридичними, банківськими, страховими, іпотечними інструментами, щоб тримати з ними зв’язок протягом їхнього міграційного циклу і потім стимулювати їхнє повернення на батьківщину. У цих країнах влада має інформацію про 99% своїх мігрантів, а тому може пропонувати їм відповідні програми повернення. В Україні ж понад 90% емігрантів є «нелегальними» для органів влади, — у 2020 році з понад 5 мільйонів українців за кордоном лише близько 450 тисяч осіб перебували на консульському обліку в країнах працевлаштування. Тобто загалом ми про них майже нічого не знаємо.

Але після війни люди нам будуть дуже потрібні. Які ресурси повинна залучити Україна, аби повернути своїх біженців? Якою мала би бути ідеальна програма повернення?

— Центральна влада повинна працювати за трьома напрямами: з місцевою владою, бізнесом і мігрантами. Давайте не фокусуватися тільки на біженцях, оскільки кожна людина має свій міграційний цикл і плани щодо повернення.

Передусім центральна влада має запропонувати містам і об’єднаним територіальним громадам фінансові та регуляторні інструменти, які стимулюватимуть їх розробляти і впроваджувати такі програми. Повірте, влада на місцях набагато краще знає ситуацію і своїх жителів, тож нехай це буде їхньою відповідальністю. Тим паче що кожна місцева влада зацікавлена в розвитку своєї громади, — ще буде конкуренція між громадами на розробку, як ви кажете, ідеальної програми повернення.

Також робота має вестися з бізнесом, оскільки бізнес, а не влада, створює робочі місця і платить за них більшість податків. Потрібні мотиваційні програми щодо працевлаштування саме тих, хто готовий повернутися. Щодо програм із самими мігрантами, то вони мають мотивувати до переказу більшої частини їхніх доходів і формування заощаджень в Україні з подальшим придбанням якихось активів чи розвитку підприємництва. А це вже шлях і до повернення самих мігрантів. Бо якщо в нього тут немає ні роботи, ні заощаджень, ні якогось активу, то куди і для чого повертатися?

А ще існують програми, в яких участь спільно беруть усі учасники. Наприклад, у Мексиці у невеликих містах успішно реалізується соціальна програма TresperUno (3х1), спрямована на відновлення чи будівництво доріг, шкіл, лікарень. До кожного долара від мігранта уряд, штат і муніципалітет також додають по долару. Цю програму періодично розширюють до 4х1 або 5х1. Четвертий долар може дати донор (наприклад USAID), а п’ятий — приміром, фінансова установа (в Мексиці регулярно таку підтримку надає WesternUnion).

Звичайно, ініціатива щодо вибору об’єктів, які потрібно відбудувати, — за мігрантами або їхніми представниками на батьківщині. Вони приходять з уже готовим проєктом до місцевої влади. В реалізації всіх трьох напрямів обов’язково мають брати участь банки як партнери проєкту (а не просто як розрахункові установи), оскільки йдеться і про клієнтів, і про фінансові ресурси. На жаль, в Україні з чотирьох держбанків досі жоден не спеціалізується на банківському обслуговуванні мігрантів. Хоча, як я вже зазначив, завдяки переказам мігрантів ми мали стабільний валютний курс до війни.

У час повоєнного відновлення Україні потрібна буде надзвичайно велика кількість людей із робітничими спеціальностями, а це якраз ті спеціалісти, які легко знайшли роботу у Польщі, Словаччині чи Чехії. Чи повинні бути окремі програми для повернення таких спеціалістів? Чи має змінюватися наше внутрішнє ставлення до професійної освіти, аби випускники із професійно-технічною освітою легше знаходили роботу в Україні?

— Уявіть, ми з вами вирішуємо, що роботу з відновлення країни мають отримати тільки ті, хто виїхав, тобто українські мігранти за кордоном, але в цьому випадку відновлення в нас буде тривалим і дорогим. По-перше, ті, хто виїхав кілька років тому, вже десь працюють і, ймовірно, мають стабільну роботу, по-друге, рівень зарплат, наприклад у Чехії, є в рази більшим, ніж в Україні.

Насправді влада повинна лише надати бачення і параметри відновлення країни, а бізнес опрацьовуватиме варіанти виконання робіт. Нехай бізнес вирішує питання пошуку робочої сили. Влада має бути лише замовником і контролером. Звичайно, частина мігрантів повернеться. Але впевнений, що бізнес прийде до влади із пропозиціями щодо залучення іноземної робочої сили, адже вона має бути недорогою і готовою до виконання робіт у короткі строки. І, можливо, знадобиться підписати відповідні міжурядові угоди. Повоєнний уряд Німеччини також залучав і турків, і навіть корейців на відбудову країни. Зокрема, між Німеччиною і Південною Кореєю був міжурядовий договір про залучення 20 тисяч корейців зі строком на три роки.

А ставлення до професійно-технічної освіти вже давно змінюється, адже доходи у рядових технічних фахівців часто уже є значно вищими, ніж у офісних менеджерів середньої ланки. На ринку технічних професій великий дефіцит, тому інфраструктура з профтехосвіти також покращуватиметься, — приватний капітал сюди вже заходить. Я прихильник того, щоб усі заклади освіти були приватними або на госпрозрахунковій основі, тоді вони швидше реагуватимуть на потреби бізнесу та будуть вмотивовані краще навчати нових фахівців.

Якою була потреба України у залученні трудових мігрантів із третіх країн до війни? Наскільки вона може зрости в період післявоєнного відновлення?

— Якщо взяти за основу, що першопричиною економічного зростання є споживання, тобто саме людина є генератором зростання економіки (через придбання товарів і послуг, що виробляються бізнесом для неї), то потреба в мігрантах є сумою різниці між іммігрантами та емігрантами, з одного боку, і народженими та померлими — з іншого. Відповідно, на початок 2022 року річна потреба в іммігрантах перевищувала мільйон осіб, оскільки на чистий відплив українців 2021 року припала 581 тисяча, а на чистий приріст смертності — 441 тисяча осіб.

Ще є підхід канадської аналітичної компанії СВоС, яка рекомендує країнам для підтримки темпів економічного зростання залучати кількість мігрантів, що дорівнює 1% від наявного населення. Для України це близько 400 тисяч осіб на рік. Тобто залежно від методу обчислення у 2021 році ми залучили тільки 3–15% від необхідної кількості мігрантів. Тому й маємо такі низькі темпи розвитку економіки. Більшість економік світу у 2021 році відновили реальні темпи зростання ВВП після «ковідного» зниження 2020-го, а Україна не змогла цього зробити.

Якими можуть бути програми залучення трудових мігрантів в Україні?

— Усі програми можна розділити на дві групи: для українців (включаючи діаспору) і для іноземців. Принципова відмінність полягає у фокусі уваги: при роботі з українцями фокус має бути на розробці програм із залучення їхніх грошей, при роботі з іноземцями — на програмах із залучення їх самих.

Пояснюю, чому так. Більша частина українців виїхала з метою заробити гроші чи стартовий капітал, тому залучити їх нефінансовими інструментами буде вкрай важко: будь-які пропозиції у формі «гелікоптерних грошей» від влади вони просто «проїдять» і знову поїдуть на роботу. Тому всі програми в світі для своїх етнічних мігрантів, які за кордоном, будуються за мотиваційним принципом: наприклад, переказуйте на батьківщину більше грошей — заплатите менше податків або отримаєте кращу ставку по іпотеці тощо.

Тобто влада заохочує фінансово-банківський сектор створювати «програми-магніти» для залучення їхніх коштів в Україні. Відповідно, коли, ще перебуваючи за кордоном, вони в Україні накопичать певну суму грошей і активів, тобто досягнуть своїх цілей, то й самі повернуться. Щодо іноземних мігрантів, то, навпаки, програми мають будуватися з фокусом на самих мігрантів, бо вони ж нічого про Україну не знають. Ви ж своїх грошей не перекажете, наприклад, у Нігерію чи В’єтнам? Бо немає довіри до незнайомої держави. Так само й іноземні мігранти: вони спочатку мають приїхати в Україну і переконатися в її перевагах, а потім уже свої гроші привезуть. Робота з іноземцями має будуватися на сервісному підході всіх регуляторних служб. Влада повинна працювати над тим, щоб іммігрант пройшов усі стадії: спочатку він турист, потім торговець, згодом підприємець і, нарешті, інвестор. Відповідним чином будуються і програми для них.

А з яких країн ми могли б залучати іноземні трудові ресурси?

— Спочатку потрібно визначити позиціонування України, з яким ми звертаємося до потенційних мігрантів, яких прагнемо залучити. Тобто чим ми привабливі для тих, хто хоче виїхати зі своєї чи з третьої країни? Чим Україна унікальна хоча б у своєму регіоні?

Тут цікавим може бути досвід Великої Британії. В ХХІ столітті вона залишилась унікальна лише одним — англійським правом. Це єдина послуга, яку вона продовжує практично монопольно експортувати на весь світ: 80% усіх міжнародних угод укладаються за англійським правом. Тому ця країна приваблює найбагатших мігрантів світу, їхні капітали, в тому числі відкриття офісів їхніх корпорацій.

Щодо України, то єдине, чим ми унікальні в нашому регіоні, — це свобода. Свобода вибору, свобода ведення бізнесу, свобода висловлювання в Інтернеті тощо. Я думаю, що в цьому нам може позаздрити абсолютна більшість пострадянських країн Східної Європи. За 30 років в Україні вже шостий президент, а в багатьох із них — тільки другий. Росія — спонсор багатьох авторитарних режимів, які досі тримаються в колишніх пострадянських країнах. А після подій із придушенням свобод у Білорусі 2020 року і Казахстані в січні 2022-го рівень авторитаризму й монополії влади в країнах цього регіону лише збільшуватиметься. Мільйони людей хочуть виїхати з цих країн. Україна повинна стати країною їхнього призначення: ми маємо позиціонуватись як країна вільних і рівних можливостей. Кажучи мовою венчурних інвесторів, Україні потрібно навчитися монетизувати свою регіональну унікальність.

Як загалом мігранти впливають на економіку країни, що їх приймає?

— Загалом позитивно. Є пряма кореляція між часткою мігрантів у структурі населення і рівнем розвитку країни. В середньому в розвинених країнах частка мігрантів становить близько 27% від усього населення, а в топ-10 країн світу — 37%. В Україні цей показник приблизно в десять разів менший. Але якщо говорити про вплив мігрантів на зростання ВВП, то внесок мігрантів буде набагато більшим, оскільки вони є більш продуктивними в його створенні, ніж корінне населення. 2020 року Нацбанк Польщі провів дослідження щодо впливу українських мігрантів на зростання ВВП Польщі. Якщо в структурі населення Польщі українці займають близько 5%, то 2018 року вони забезпечили 13% від усього приросту ВВП, який становив 5,4%. В Україні 2018-го ВВП зріс лише на 3,4%. Тобто щонайменше 0,5% приросту свого ВВП Україна недоотримала через проживання близько 2 мільйонів українців у Польщі.

Це ще раз красномовно свідчить про те, що необхідно запроваджувати програми із залучення мігрантів в економіку України. Як ми знаємо, ще у березні 2021 року уряд затвердив Національну економічну стратегію до 2030 року, якою передбачено реалізувати економічний потенціал України на 1 трильйон доларів. Але хто її виконуватиме? Адже з цього обсягу майже 60% потенціалу припадає на природні ресурси, перш за все на надра. Це фактично робота в так званих шкідливих 3D індустріях (dirty, difficult, dangerous). Українці не захочуть тут масово працювати, ми ж бачимо їхнє масштабне перепрофілювання на торгівлю, сферу послуг і ІТ. До 80% цих робочих місць могли б зайняти іммігранти. Так було й у повоєнній Німеччині, коли практично всі корейці були залучені для роботи у вугільній промисловості, оскільки німці не бажали там працювати.

Чому ж, попри значну кількість переваг від залучення мігрантів, у суспільстві до них нерідко ставляться неприязно?

— Я сказав би, що неприязне ставлення до мігрантів є переважно з боку влади, а не з боку суспільства в цілому. Адже мігранти вже приносять користь українцям у тих сферах, де їх багато задіяно: сервіси доставки, таксі, громадського харчування, торгівля на ринках. А влада побоюється масштабного залучення мігрантів тільки тому, що боїться втратити контроль над їхньою поведінкою. Це результат поодиноких випадків, які мають місце в усіх країнах світу, а також суб’єктивна картинка, яку ми бачимо по телевізору чи в Інтернеті. Давайте згадаємо ситуацію на кордоні Польщі і Білорусі у 2021 році, куди Лукашенко звіз кілька тисяч мігрантів. Нам подають її як таку, що нелегали от-от перейдуть кордон і влаштують безлад. А насправді це легальні мігранти, які літаками прибули в Білорусь, оскільки їм продали, на їхню думку, легальне переправлення в ЄС. За даними Atlantic Council, ці мігранти, ще будучи на батьківщині, придбали спеціальні туристичні пакети вартістю до 15 тисяч доларів у білоруського держтуроператора «ЦентрКурорт». Тобто ці люди заплатили значні кошти за відповідні послуги, але, на жаль, були обдурені білоруською владою, і їм нічого не залишалося робити, як штурмувати кордон, тому що за їхніми спинами стояли люди зі зброєю і погрожували їм.

Насправді, з економічного погляду, з цієї ситуації потрібно зробити лише один висновок: міграція — це про гроші, а значить, ті, хто мігрує, їх мають. А якщо є гроші, отже, можна вибудувати систему, яка гарантуватиме чи страхуватиме кожну із сторін від небажаного розвитку подій. Міграція має бути безпечною як для населення приймаючої країни, так і для самих прибульців.

Юлiя Самаєва