Хай світ почує правду про наш рід, або Якою буде національно-державна ідеологія України після перемоги над Росією

0
371

Ще не відомо, коли закінчиться російська агресія проти нашої країни, а впевнені в своїй перемозі українці вже розробляють плани відбудови зруйнованих міст і сіл.

Справді, ми так швидко хочемо бачити нові вулиці й проспекти, щиро віримо в те, що все заново споруджене буде кращим, величнішим…

Але чи подивований нашою відвагою на фронтах світ зможе від нас самих нарешті дізнатися про справжні витоки цього цивілізаційного феномену? Чи знову наша держава, як і після проголошення незалежності в 1991 році, знехтує своїм обов’язком подати людству своє бачення свого минулого? Чи в черговий раз розпочнемо узгоджувати з сусідами, як нам писати нашу історію?

То, можливо, в тому, як нас сприймав до останнього часу світ, ми винні й самі, бо ж не зуміли за тридцять років незалежності донести свою правду до нього, зате російські пропагандисти старалися, особливо в роки правління Путіна, представити нас такими, яких, зрештою, і не існує, бо тут має бути нібито винятково «русскій мір».

Відомо, що президент США Вудро Вільсона, який, висуваючи в  січні 1918 року 14 пунктів мирного вирішення спірних питань, що нагромадились у міжнародних відносинах наприкінці Першої світової війни, не згадав про українську націю – він міг про неї просто не знати. Зрештою, американці, як і їхні союзники, століттями вже звикли мати справу з царською Росією. Тому вони й хотіли її відродження, а коли там перемогли більшовики, то Захід пішов на співпрацю з червоною Москвою, хоч вона на його очах організувала небачений у світовій історії геноцид українців, забравши в них хліб.

Відтак до Другої світової війни українське питання не стояло в порядку дня міжнародної спільноти. З початком широкомасштабних бойових дій у Європі в 1939 році також ніхто не згадав на Заході про право нашого народу на вільне життя, хоч тоді вже було освячено кров’ю проголошення Карпатської України 15 березня, а організатори відновлення Української держави 30 червня 1941 року у Львові на чолі з Степаном Бандерою сиділи в гітлерівському концтаборі.

І лише державницький чин керівника націоналістичного підпілля Романа Шухевича, який на чолі повстанських збройних сил продовжив боротьбу за самостійну й соборну Україну і після закінчення Другої світової війни, змусив Захід звернути увагу на це незбагненне явище спротиву. А коли Москві завдяки жорстоким каральним акціям вдалося придушити наш національно-визвольний рух, то і в Європі, і за океаном, уже в умовах Холодної війни, почали прислухатися до української діаспори, яка продовжила його координацію – аж до відновлення незалежної держави на її рідних землях.

Правда, після цієї події наше суспільство вже мало розраховувати на свої власні сили в розбудові нового життя, за яке так одностайно проголосували на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року.  Бо спочатку Захід не поспішав підтримувати нашу незалежність, витягуючи з очільників незалежної України обіцянки відмовитися від ядерної зброї й водночас спостерігав за процесом творення нашого власного війська.

Можна наводити багато прикладів невдалих експериментів новітнього українського державотворення, коли відучені століттями неволі українці пробували відродити власні демократичні традиції, спотикаючись об різні перешкоди. До кожного Президента України знайдуться претензії щодо невправного проведення в розбурханому політичному й економічному житті державного корабля. Але, як нині стає однозначно переконливим, однією з найважливіших помилок було нехтування ідеології незалежного державного будівництва. А її творення з першого дня полягало насамперед в освідомленні не тільки власних громадян, а й усього світу правдою нашої історії.

Це ми самі не доклали належних зусиль, аби розкрити світові, що українці – окрема нація. Тим паче, що головне завдання, яке вже тоді взялася виконувати російська ідеологічна машина –  українці й росіяни, як і білоруси, – один народ, відтак майбутнє за єдиною слов’янською державою. І саме це превалювало в спробі Москви нав’язати спільне бачення минулого, яке хотіли подати через узгоджені підручники з історії, на що ми погодилися. Ну й що дали ті зустрічі зі «старшим братом»?

А можна ж було одразу роз’яснити всім, що до перших контактів наших предків з угро-фінами в другій половині Х століття, що заселяли тоді  територію від Балтики до Уралу, ми з ними були зовсім різними – хліборобські племена й мисливсько-рибальські. Саме останніх, завоювавши силою, київські князі як русичі (руські, тобто українці в нинішньому розумінні) русифікували за допомогою насадженої тут православної церкви й  накинули їм форму нашого самоврядування. А татарська орда прийде туди аж через двісті років, після чого зупиниться організований притік української еліти для духовного розвитку тих теренів.

Ця проблема, як і відсутність власної самодостатньої збройної сили, змусить московських правителів у майбутньому рекрутувати її за рахунок українського козацтва, що витворилося на межі двох світів – християнського й мусульманського. А після Переяславської ради 1654 року царське самодержавство не тільки стало використовувати наше козацтво в своїх імперських завоюваннях, а й багато зробило для того, щоб не тільки підпорядкувати собі свободолюбивий український народ політично і економічно, але й духовно, створивши такі умови для наших видатних діячів культури, науки, освіти й техніки, аби їх творіння вважалися досягненнями російського народу.

Однак події столітньої давності засвідчили, що українці залишаються окремою нацією. Якраз сто років тому видатний російський письменник Максим Горький на зустрічі з українцями Москви в листопаді 1916 року вказав конкретно на окремішній, самостійний тип українця. «Для мене, – сказав він, – не підлягає жодному сумніву, що душа народу, його характер, здібності, культура і весь життєвий лад залежить від сонця. Так само, як усе живе, що ми бачимо на нашій землі. Я своїми ногами перейшов Росію в різних напрямках, – казав Горький. – Добре знаю майже всі її краї і кутки від чорноморських степів безмежних до похмурих північних борів та тундр. Всюди я жив з народом та придивлявся до нього, і для мене ясно, що душа українця, яка росте й купається в яскравих і гарячих проміннях полудня, є і мусить бути не тільки іншою, але в багатьох випадках протилежною душі тих, що виросли й перебувають свій вік у сутінках та холоді північних лісів. Окрім того, вона повинна бути багатшою, в ній мусить бути більше барв, значить і культура, яку ця душа творить, повинна бути багатшою, різноманітнішою, вона має сяяти радощами життя. Широта думки, жага волі, щастя, краси, потреба живої творчості мусять характеризувати і дійсно характеризують те, що дав і дає світові український народ. Я переконаний, що культура українського народу по суті своїй вище великоруської…

Ласкаве небо, яскраве сонце, запашний степ, повний звуків, тепле шумливе море, в якій-небудь Херсонщині чи Катеринославщині і раптом Заволжя з безкрайніми віковічними суворими борами, важкий сутінок, зимна мряка і десь глухо в глибині «бом!.. бом!..». Це скит розкольничий, це одшельники, аскети, що зреклися радощів світу і шукають правди в сухих папірцях стародрукованої книжки, спалюють себе на вогнищах, закопують у землю, рятуючись від антихриста… Два цілком різні світи! Чи може бути в них однакова психіка, однакова мова, один світогляд, однаковий життєвий лад? Ясно, що ні! І етнограф, і філолог, і економіст, і політик, і релігійний досліджувач доведуть це нам з цілковитою наочністю…».

Тобто, і через тисячу років не зійшлися ментально два сусідні етноси, незважаючи на примусовий характер цього родичання. Тому й не дивно, що в 1917 році, коли почала валитися російська імперія, українці зажадали свободи й спробували зажити самостійним життям. Факти історії свідчать про те, що самостійницькому волевиявленню нашого народу противилася саме Росія – і біла, і червона. Більшовики, організувавши три війни проти незалежності України, постійно інструктували свою п’яту колону в Україні, як і в 2014-му і 2022 роках, про прийоми захоплення влади.  Наприклад, 18 листопада 1917 року по прямому дроту Сталін, зокрема, диктував їй директиву щодо скликання з’їзду рад для захоплення влади в Україні.

Дуже ці директиви схожі з тими, які роздавав сепаратистам Криму, Харкова, Запоріжжя, Одеси в лютому 2014 року радник Президента РФ Сергій Глазьєв, закликаючи проводити сесії обласних рад, на яких створювати  «народні республіки» й звертатися по допомогу до Москви. А хіба не це саме бачимо і нині на окупованому Росією півдні України?

Ще в квітні 1918 року, коли українські більшовики вимагали визнати   створену для них Леніним так звану соціалістичну державу, однак це могло зірвати мир з Німеччиною, з Москви прозвучала різка заява наркома в справах  національностей Сталіна: «Достаточно поиграли в правительство и республику».

Точно так відбулося і з окупацією Криму – спочатку на багнетах російських «зелених чоловічків» проголошується незалежність півострова, а потім він включається до складу російської федерації. За таким же сценарієм можливе приєднання ОРДЛО. І це все можна було прогнозувати ще з 27 серпня 1991 року, коли представники Москви Собак і Руцькой прилетіли до Києва й вимагали від керівництва щойно проголошеної незалежної Української держави не виходити зі складу СРСР, бо інакше в нас заберуть Крим і Донбас.

Так, це необхідно було своєчасно аналізувати й вживати відповідних заходів щодо ідеологічної підтримки державної незалежності на випередження, в тому числі й через поширення цієї інформації в світі, а в нас зайнялися написанням спільних підручників.

Як за таких обставин Захід міг бачити нас окремішніми й солідними партнерами, коли ми продовжували догоджати тим, хто погрожував у нас забрати наші конституційні території?

Протягом останніх років ми апелюємо до всього світу з проханням визнати вчинений Москвою  Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу, який забрав, як з середини минулого століття українська діаспора постійно наголошувала, від 7 до 10 мільйонів наших співвітчизників. Але як на це звернення можуть реагувати, скажімо, у США, коли там бачить незрозумілі ініціативи з боку українських наукових інституцій Північної Америки – обмежити кількість втрат у 3,5 мільйона українців, бо так вважають деякі зарубіжні дослідники (вони ніколи, до речі, не працювали з первинними документами українських архівів).

У це важко повірити, але й справді керівники Українського наукового інституту Гарвардського університету, Канадського інституту українських студій, Асоціації українських наукових інституцій Північної Америки, Української вільної академії наук у США, Наукового товариства імені Шевченка в Нью-Йорку підписали листа до голови оргкомітету з відкриття у Вашингтоні Меморіалу жертвам Голодомору з проханням не говорити на церемонії про втрати від 7 до 10 мільйонів…

То як це можуть сприймати американські конгресмени, котрі мають проголосувати відповідний документ? Тим паче, коли загальновідомо, що окремі підписанти згаданого листа відзначені Українською державою високими нагородами, а авторів підготовленого в Києві й привезеного за океан його проекту вшанувала наша діаспора іменними преміями. Відтак  законодавцям з Капітолійського пагорба залишається лише ламати голови над тим, чи є ще десь у світі нація, яка просить утричі зменшити свої втрати під час її геноциду.

Такі сумніви посилюються й тим абсурдом, у який втягнулася частина нашої інтелігенції, підтримуючи тих, хто заперечував цей злочин геноциду в радянські часи, а тепер організували на сайті «Історичної правди» протести проти висновків слідства, яке здійснено на доручення Генеральної прокуратури України ще від 2009 року. А вони ствердили, що жертв в УСРР і на українських етнічних розселеннях Північного Кавказу було 10 мільйонів 500 тисяч осіб. Тобто така кількість, на якій десятки років перед тим наполягала наша діаспора.

Як оцінюватимуть зарубіжні політики тих країн, які ми просимо визнати Голодомор-геноцид, з дива добровільне применшення нами самими втрат українців у 1932–1933 роках після оприлюднення матеріалів досудового розслідування трагедії Голодомору-геноциду? Тим паче, коли відомо, що жоден з цих підписантів не працював з первинними матеріалами вітчизняних архівів, а лише покладався на авторитет тих, хто просив підписати петицію. До речі, це свого роду «побєдобєсіє» зупинилося тільки після голосного обурення відомого правника зі США Богдана Футея: «Чи ви там подуріли?..».

Але саме на такому фоні відкривається простір для російської  пропаганди, яка докладає великих зусиль для того, щоб завуалювати спланований злочин Кремля проти українського селянства в 1932–1933 роках. І якщо цей Голодомор в Україні раніше не визнавався Москвою  взагалі, то в зв’язку з  відкритими документами там тепер пробують переконати світову громадськість у тому, що, мовляв, голодували всі народи Радянського Союзу. Зокрема, укладачі збірника «Голод в СССР» заявляють: «Не обнаружен ни один документ, подтверждающий концепцию «голодомор – геноцид» на Украине или хотя бы намек в документах на этнические мотивы случившегося, в том числе в Украине».

Але чому ж тоді постановою ЦК ВКП(б) й Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 року “О хлебозаготовках  на Украине, Северном Кавказе и в Западной области”, за невиконання нереального плану білоруські села Смоленщини не караються припиненням свого національного розвитку й виселенням у східні райони СРСР, а 14-тисячна українська станиця Полтавська на Кубані, де існував Перший всеросійський український педагогічний технікум, депортується до Казахстану з ліквідацією її назви. Така ж доля чекала і 20-тисячну українську станицю Уманську, перейменовану на Ленінградську.

Мабуть, необхідно нам частіше нагадувати і про постанову ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 15 грудня  1932 року «Об украинизации в ДВК, Казахстане, Средней Азии, ЦЧО и других районах СССР», якою офіційно припиняється можливість духовного розвитку українців за межами УСРР. Вона також не друкується нині в Росії – нібито такої не існувало. Але згідно зі свідченням завідувача Таємного відділу ЦК ВКП(б) Поскрьобишева, цей документ треба шукати в протоколі політбюро  ЦК ВКП(б) № 126, пункт 50 /22.

Вилучивши все їстівне в українського населення, московська влада не дозволила йому роздобути продукти харчування в інших регіонах СРСР. Постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933 року про заборону виїзду за хлібом стосувалася тільки селян України  й  Кубані, де за переписом  1926 року українців нараховувалось 915 450, тобто більше двох третин від усього населення. Може видатися дивним, але і на цей документ чомусь не звертають уваги сучасні російські історики.

Ще одне питання, яке занедбане нами, – це проблема Криму. Як відомо, всі документи однозначно стверджують, що півострів передавався нам на прохання самої Росії. В київських і московських архівах лежить в оригіналі й копіях звернення Президії Верховної Ради РРФСР до Президії  Верховної Ради УРСР від 7 лютого 1954 року з проханням взяти Кримську область до свого складу. Через тиждень, 13 лютого 1954 року, воно розглянуто Президією Верховної Ради УРСР позитивно, про що інформується Москва. І тільки після  цього Президія Верховної Ради СРСР ухвалює указ про передачу УРСР Кримської області, в складі якої перебував тоді й Севастополь як адміністративно-господарський центр республіканського підпорядкування.

Але оскільки це питання не цікавило керівництво України, тим паче для поширення об’єктивної інформації за кордоном, то світ одержував її з російських наративів. Волонтерські ж напрацювання, якщо так можна виразитися, владу нашої країни не цікавили.  Наприклад, підготовлена на пропозицію українського правника з Торонто Володимира-Юрія Даниліва книга автора цих рядків «Український Крим» була за ініціативою й сприяння покійного Любомира Гузара перекладена на англійську мову. Однак наші чиновники не знайшли можливості безоплатно передати її в різні країни, щоб там знали правду про Крим від нас, а не від російських політиків і пропагандистів.

Чомусь наша держава й досі вважає, що громадянське суспільство має це робити. Чого ж тоді дивуємося, що Захід насторожено ставиться до нас, у багатьох випадках ретельно зважує свої кроки, перш ніж зробити якийсь важливий назустріч Україні. Він же уважно аналізує, як ми реагуємо на його зусилля в нашій підтримці.

Може саме тому Захід розпочав надавати нам належну збройну допомогу лише тоді, коли переконався, що з початком російської агресії в лютому 2022 року саме український народ, як і його військо, готовий з повною віддачею боротися за незалежність, як це він засвідчив уже і в 2004-му, і 2014 роках.

Повірили українцям, бо вони одностайно стали на герць з ворогом, як і в часи Хмельниччини, коли «все, що живе, піднялося в козацтво»…

Володимир СЕРГІЙЧУК,
завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор