Українська пані: «Війна –війною, а бібліотека працює за розкладом»

0
123
Фото Елена Галімберті

Українські пані, дбайливі мами і невгамовні кар’єристки, спортсменки і домогосподарки. Вони всі такі різні, неможливо підтягнути всіх українських жінок під один спільний показник. Це так раніше здавалось, що неможливо. Аж до того часу, коли Росія напала на їхню країну 24 лютого 2022 року. І ось тоді українські пані показали себе такими, якими їх раніше ніхто не бачив.

Українські пані зібрали волосся в пучок, міцно зашнурували берці і поїхали на передову. Медсестрами, радистками, вони обійняли всі посади, які їм були під силу. Чи їм страшно? Так, їм дуже страшно, особливо страшно, що на їхній землі господарюватимуть вороги. Їм страшно, що їхні діти будуть жити в окупації, тому вони гризуть землю, аби цього ніколи не сталось.

Українська пані, та, що не йде на війну і лишається вдома, вона закочує рукави і пече з ранку до ночі пиріжки на тероборону і на фронт, а потім йде на базар і за власні кошти купує мішок капусти, бо завтра потрібні нові пиріжки. Вона пакує воякам тормозки, закатує в півлітрові банки тушонку, солить огірки, сушить яблука, щоб хлопцям було що їсти. Вона збирає гроші в своєму селі, в області, в соцмережах, щоб завжди мати на що купити продуктів. Дістає з льоху минулорічні закрутки і радіє, що є чим наразі годувати захисників.

Українська пані, та, що не пече пиріжки, бо вона артистична натура. Вона пише картину, потім ще одну. Вона вся в польоті і у фарбі. Вона не просто пише картину, вона перетворює творчість на гроші. А потім шукає перевізника, везе полотна за кордон, а там продає їх, щоб зробити свій вклад у фонд Притули  на Байрактар. Покупці не дивляться на ціну, вони також хочуть бути дотичними до Байрактара. А картини заворожують, бо українська пані вклала в них всю свою любов до рідного Харкова і всю лють на ворогів.

Українська пані, та, що не вміє ні пекти ні малювати, вона пише. Пише книжку про війну з першого його дня, з першої секунди. Щоб самій не забути і щоб навіть правнуки пам’ятали. Перекладає книжку на мови світу, щоб світ знав правду з перших вуст. Вона описує все до нанодеталей, адже з таких деталей і складається історія України, яка наразі потерпає в центрі Європи в еру високих технологій і соціальної свідомості.

Українська пані, та, що не пече, не малює і не пише. Вона збирає кинутих тварин і починає про них дбати. Кинутих хвостиків так багато і їй страшно, що вона не зможе. Але, наваривши два відра пшеничної каші, помастивши її злегка тушонкою, вона йде на вулицю, щоб годувати наляканих собак і котів. Вона збирає старанно гроші і вже за місяць має кошти на будівництво притулку. Вона боялась, коли на початку війни в неї під опікою було двадцять собак і вісім котів. Вона вже нічого не боїться, коли собак стало двісті, а котів вісімдесят сім. Вона подужає, просто треба варити більше пшеничної каші і триматись. Триматись, поки закінчиться війна.

Українська пані, яка виїхала в Європу. Вона не просто виїжджала в Європу, вона вивозила своїх і чужих дітей, своїх і чужих тварин, вона рятувала всіх, кого могла. Приїхавши в безпеку, вона організувала дитячі табори і притулки для тварин. Вона залучила європейських спонсорів і знайшла можливість зробити перебування своїх і чужих дітей і тварин безпечним і безтурботним.

Вона дбає про всіх своїх, про тих кого раніше навіть не знала. Про чужих дітей, про старих людей. Вона ніколи не хворіє. Вона не має часу на хвороби, чи на втому, вона має триматись і тримати на собі цей маленький світ скільки сил вистачить.

Вона відправляє гуманітарні грузи. Навіть, якщо раніше вона цього ніколи не робила. Спочатку вона шукає гуманітарні грузи, потім будує логістику, потім знаходить потрібних перевізників. В неї ночами болить спина і ноги від тяжких коробок. Вона не рахує грузи кілограмами, вона рахує тонами. Вона бореться з голодом в своєму селі, районі, області.

Вона досі не розучилась мріяти, але зараз її мрії інші. Одинокими вечорамі в спокійній Європі вона мріє про шматочок сала з проростю, покладений на шматок українського хліба і зубок часника до нього. Вона мріє про оселедець з картоплею в мундирі і про капусняк. Вона вже місяць шукає всюди в Європі пшоно і не знаходить. То ж, не довго думаючи, українська пані знаходить перевізника і замовляє йому три кіла сала, відро оселедців і два кіла пшона. Не для себе. Вона готує оселедців під шубою і йде пригощати сусідів, потім запрошує їх на капусняк і ось вже весь під’їзд відкриває для себе новий вид «апперетіво» – сало з часником.

Українські подруги зустрічаються не на каві, а для того, щоб обговорити гуманітарку, звірити списки медикаментів і перев’язочних матеріалів. Вони вже знають всі препарати для зупинення кровотечі, сердечні, знеболюючі і інші ліки першої необхідності. Вони зустрічаються для того, щоб розділити обов’язки (хто пече пиріжки на тероборону, а хто на фронт). Вони ходять по магазинах, але вже не за косметикою, а щоб знайти Мівіну й розчинну каву три в одному і передати на «Нуль».

Українські пані вчать англійську і не для того, щоб подорожувати, а для того, щоб писати звернення в іноземні організації для отримання допомоги на армію. Вони вчать її ночами, старанно переписуючи в зошит граматичні звороти і нові слова, а особливо нові словосполучення, такі, як «гуманітарна допомога», «повітряна тривога», «лінія фронту»… Вони також вчать польську, французьку, іспанську і інші мови світу. Мови, якими вони просять про допомогу для армії.

Українська пані йде під звуки тривоги в бібліотеку. Вона там працює. Щодня вона видає читачам книжки і підтримує їх добрим словом, постійно повторюючи: «Війна-війною, а бібліотека працює за розкладом».

Українська пані сама того не плануючи, підняла свою самооцінку. Вона із безтурботної, радісної, натхненної жінки перетворилась на всемогутнього ніндзю. Вона навчилась рухатись без шуму, переміщаючись містами поміж вибухами. Вона навчилась їсти не тоді, коли хочеться, а тоді, коли є що їсти і є час. Вона навчилась пакувати фури вантажем, перев’язувати рани і робити всі види ін’єкцій. Навчилась пекти пиріжки не на сім’ю, а на вулицю. Заскакувати за три секунди в погріб і не просто сидіти, чекаючи кінця повітряної тривоги, а за той час перебрати стару картоплю, буряки, консервацію, в онлайн режимі проконтролювати перетин кордону фурою з гуманітарним вантажем, перевіривши баланс на банківській картці, задонатити на бронежилети і написати всім друзям і родичам сакральне «Як ти? В нас тривога. Тримаймось. Люблю».

Українська пані робить все можливе для того, щоб її країна якнайшвидше перемогла ворога і щоб жодна інша європейська пані ніколи не знала, що таке донатити на бронежилети, сидячи в погребі і рахуючи прильоти ворожих ракет.

Юлія Семиряд