Тепло з Аляски

0
160

Полтавка Оксана Арц вільно переміщається світом у кріслі-візку і ніколи не забуває про Україну

Спілкуючись завдяки сучасним засобам зв’язку, зазвичай ми з Оксаною Арц вітаємося так: вона мені говорить: «Добрий вечір!», а я їй відповідаю: «Добрий ранок!».

Усе тому, що полтавка нині живе в найбільшому за територією штаті США Аляска, що розташований у північно-західній частині Північної Америки та займає однойменний півострів.

Тож, коли на моєму годиннику 20-та година, на Оксаниному — тільки 9-та — ось така велика різниця між нашими часовими поясами.

Ось уже понад 15 років наша землячка живе за кордоном — з Україною в серці й думках.

Вирушила у відпустку в Чилі й застрягла там на довгих 12 років

Кажуть, характер людини творить її долю. Уламок криги, що раптово впав з даху будинку, відіграв фатальну роль у житті полтавки Оксани Іщенко (нині — Арц): у розквіті віку, навчаючись на останньому курсі тодішнього Полтавського інженерно-будівельного інституту, вона опинилася в інвалідному візку. Проте це не вплинуло на її характер, не зламало духу.

«Травма не змінила мого оптимістичного ставлення до життя, — зізнається Оксана. — Звісно, аби й далі почуватися людиною з активною життєвою позицією, потрібно було призвичаїтися до нових обставин, але ж ми досить часто в житті змушені пристосовуватися до кардинальних змін».

Отримавши можливість пересуватися у кріслі-візку, цілеспрямована дівчина закінчила не лише тодішній інженерно-будівельний інститут, а ще й педагогічний виш та почала викладати в останньому психологію, зайнялася наукою.

Аби мати змогу допомагати таким, як сама, людям, котрі потрапили у складні життєві обставини, поїхала по грант Міжнародного фонду «Відродження» на навчання у Швецію.

На ту пору пов’язувала своє майбутнє тільки з Україною, нікуди не збиралася виїжджати. Разом зі студентами була на полтавському Майдані під час Помаранчевої революції.

А коли й після неї корупція лишилася на тому самому рівні, пережила велике розчарування. Оксана з гіркотою пригадує, як отримала направлення для вступу до аспірантури, а згодом у приватній бесіді їй прозоро натякнули, що має поступитися місцем іншій людині, у батька якої багато нафтових вишок.

За її словами, було таке відчуття, що ти не потрібен своїй країні. Це і призвело до того, що вона виїхала за кордон. Хоч зараз вважає: усе так і мало статися — кожному з нас відведена своя сторінка в Небесній книзі буття.

Спочатку полтавка опинилася у Сполучених Штатах Америки, а якщо конкретніше, у столиці штату Небраска — місті Лінкольн, бо її чоловік був американцем (Арц — то його прізвище).

Та спільне життя не склалося — молоді люди розлучилися. А потім сталося так, що Оксана вирушила в Чилі, аби познайомитися з латиноамериканським світом, і… застрягла там на довгих 12 років.

«Зовсім не планувала перебиратися в Чилі, — запевняє Оксана Арц. — Просто прибула туди у відпустку як гість на запрошення приятеля — викладача вишу (ми познайомилися у США), аби пізнати нову країну. Але сталося так, що під час відвідин головного храму Католицької церкви Чилі — Кафедрального собору Сантьяго — я втратила пильність, унаслідок чого поцупили мій рюкзак разом з усіма документами. Посольство ж України зробило все, щоб я отримала паспорт тільки через рік. Таким чином, не змогла повернутися у Сполучені Штати й у підсумку втратила там усе: квартиру, автомобіль, роботу й навчання. Мій приятель і майбутній другий чоловік тоді мене заспокоїв: «Це доля. Бажаєш ти того чи ні — усе буде так, як вона продиктує». І я погодилася. Отак і лишилася в чилійському місті Вінья дель Мар. Звичайно, досить довго жила думкою, що все ж таки повернуся у Сполучені Штати вже разом із Патрісіо. Згодом зрозуміла, що це неможливо. Бо чилійці — патріоти (і в цьому ми, українці, з ними схожі). Як правило, вони не уявляють свого життя поза батьківщиною».

Живучи на заході Південної Америки, стала думати, чим можна допомогти своїй країні

Оксана, яка до того знала лише одну іноземну мову — англійську, опанувала й іспанську. А ще навчилася водити автомобіль у Чилі, що, за її словами, було своєрідним викликом долі, адже доводилося петляти серпантином у гірській місцевості, де, до того ж, і громадський транспорт літав як навіжений.

«Уже тоді я стала думати, що можу зробити для України, живучи на заході Південної Америки. І невдовзі від думок перейшла до діла — почала збирати кошти на підтримку спочатку київських «майданівців», а потім наших військових, коли почалися «гарячі» події на Донбасі.

Долучилася й моя чилійська родина, котра поставилася до цього з розумінням. Допомогло також те, що маю широке коло друзів, зокрема й у фейсбуці. І хоч у Чилі існує українська діаспора, більше, якщо чесно, жертвували чилійці», — Оксані Арц вдалося пробудити в їхніх душах цікавість і співчуття до країни, яка бозна-де знаходиться й, до того ж, їм не надто відома. А далі бажання розповісти про те, що коїться на її Батьківщині, привело українку до думки організувати фотовиставку.

«Найперше, зв’язалася з відомим французьким фотографом Еріком Буве, який був у найзапекліших точках київського Євромайдану, — оповідає подробиці Оксана. — Написала йому листа — у відповідь Ерік Буве безкоштовно надав мені свої знімки в електронному вигляді — лишалося їх тільки роздрукувати.

Але мені хотілося, щоб виставка містила погляд на Революцію гідності в Києві не лише одного фотомайстра — хай і геніального. Тому звернулася до класика фотомистецтва — громадянина США українського походження, колишнього дисидента, якому вдалося втекти з радянських таборів (свого часу він отримав статус політичного біженця завдяки спеціальному рішенню ООН), Сергія Мельникоффа.

Йому я написала в електронному листі, що живу в Чилі, що в нас мала українська діаспора, та, попри це, хочеться протистояти отруйній пропаганді російського посольства, яке змагається в розмірах з американським. І пан Мельникофф також надіслав мені свої знімки з київського Майдану.

А окрім того, запропонував стати представником заснованого ним Міжнародного фонду підтримки українського народу «Душа України» в Чилі. Згодом до світлин цих двох неперевершених фотомайстрів додався відомий цикл фотографій Сергія Лойка про Донецький аеропорт та героїчних «кіборгів».

А ще я познайомилася з іншими знаними українськими фотографами — отож загалом мала 30 найвідоміших знімків про Революцію гідності та російсько-українську війну на сході України. Як потім писали в місцевих чилійських засобах масової інформації, в експозиції були представлені приголомшливi світлини.

То був перший крок, який зрушив кригу — привернув увагу до досі абсолютно невідомої української теми. По суті, Чилі стала першою латиноамериканською країною, де відбулася фотовиставка про Революцію гідності в Києві та неоголошену війну росії на сході України».

Зрадила б саму себе, якби й на Алясці не займалася волонтерською діяльністю

Нині Оксана Арц укотре розпочинає життя з чистого аркуша. З усмішкою пригадує, як із літа потрапила одразу в зиму. Понад 1,5 року вона проживає в американському штаті Аляска, де суворі кліматичні умови не надто сприятливі для таких, як вона, людей із травмою хребта та ушкодженням спинного мозку.

«Перебралася сюди, бо, відверто кажучи, мені не надто подобалося моє життя, — ділиться жінка, зауважуючи, що зазвичай не любить про це розказувати. — Бачте, у Чилі рівень «мачизму» просто «зашкалює». Дискримінація жінки і в суспільстві, і в родині доволі висока. Із погляду інших, я була, мабуть, дуже незалежною, не такою, як усі. Хоч насправді фактично не мала можливості працювати, реалізувати себе в житті — займалася лише волонтерською діяльністю. Тому останнім часом у Чилі в мене була єдина мета — дочекатися чилійського громадянства й виїхати звідти, повернути свій світ, у якому були б робота, можливість бути незалежною, де почувалася б щасливою людиною. Так опинилася в Анкориджі — найбільшому місті штату Аляска, працюю у школі так званим «учителем на заміну» — наша освіта дає мені таку можливість (я підтвердила тут свої дипломи). Заробітна платня не надто висока, але вона дає змогу будувати своє життя так, як хочу».

Водночас українка повертає свої документи, які колись у неї поцупили в Чилі, — за її словами, це доволі складний і вартісний процес. Коли розпочалася повномасштабна російсько-українська війна, вона зробила все можливе, аби забрати до себе з Полтави неньку, — тепер, говорить, її душа спокійна. І, звичайно ж, героїня цього матеріалу зрадила б саму себе, якби й на Алясці не займалася волонтерською діяльністю. Хоч це, за її словами, не так легко.

«Маєте розуміти, що тут, на колишній російській землі, дуже багато росіян і, так би мовити, «омоскалених» українців. Звісно ж, вони поширюють усілякі нісенітниці про Україну, і протистояти їм вкрай важко, — стверджує Оксана Арц. — Та все ж мені щастить на добрих людей. Гадаю, нас, українських патріотів, гуртує сам Господь. Тут, на Алясці, познайомилася з кількома українками-однодумцями — Тетяною Ковач, Тетяною Стром, Інною Келлер, у яких так само болить душа за Батьківщину. Об’єднавши зусилля, ми визначили для себе пріоритети — вирішили надавати посильну допомогу нашим військовим».

Аби зібрати кошти, доводиться пускати в хід усю свою фантазію. Жінки роблять щось власноруч або готують традиційну українську випічку й потім продають на ярмарку. А ще збирають речі в гарному стані, які люди виставляють через непотрібність, і також реалізують їх. Жертвують і власні кошти, хоч життя на Алясці недешеве.

«У такий спосіб купуємо медикаменти, військову форму, оптичні приціли з кріпленням, рації й навіть дрони. Ми ж українці, а отже, усе можемо, — зауважує Оксана. — До збору коштів долучаються й американські спонсори — доволі заможні люди з відкритим серцем. От, скажімо, нещодавно ми передали нашим бійцям на фронт 10 рацій, на які витратили понад 10 тисяч доларів. Перед цим відправили оптичні приціли з кріпленням та медикаменти. І робимо це постійно».

За словами моєї співрозмовниці, аби передати такі потрібні для наших військових речі, доводиться шукати на Алясці людей, які б прямували в Україну й усе це довезли. І в цьому чи не найбільша складність.

«До того ж ми завжди ризикуємо. Було таке, що на замовлення наших вояків довго збирали кошти на дрон, але ті його так і не дочекалися, бо на польській митниці безпілотний літальний апарат конфіскували, — пригадує прикрий випадок Оксана. — Буває й гірше, коли, скажімо, тебе «кидають» твої ж земляки. Мушу й про таке говорити, бо це дуже боляче.

Якось один із полтавських чиновників, вийшовши на мене через мого брата, запевнив, що має зв’язок із військовими, і попросив допомогти: замовив і оптичні приціли, і рації. Я повірила цьому чоловікові — мене підкупило те, що він полтавець.

Придбавши першу партію оптичних прицілів, ми помістили їх до двох валіз, сховавши поміж медикаментами, і відправили ці валізи з людиною, яка прямувала в Україну. Згаданий чиновник мав зустріти її у Львові. І от, уявіть собі, цей йолоп, з’явившись із запізненням і поглянувши на валізи, сказав: віддайте все це, мовляв, кому хочете.

Схоже, він зрозумів, що це не ті масштаби, коли можна отримати якийсь «навар». Тобто є люди, які хочуть заробити на горі всієї України, — і це страшенно образливо. Тетяна Ковач із нашої команди тоді перекинула ці речі туди, де в них була нагальна потреба.

Загалом у нас уже напрацьовані зв’язки з перевіреними людьми, яких добре знаємо. Наприклад, Тетянина донька з чоловіком живуть в Італії. Тож багато що з речей для військових надсилаємо їм, а вони за власний кошт (хоч це недешеве задоволення) відправляють потім в Україну».

В Анкориджі вперше представлені роботи українських та американських фотографів про трагічні події в Україні

Окрім усього, нашій землячці дуже хотілося, аби й на Алясці люди більше знали про те, що насправді відбувається в Україні. Маючи досвід організації фотовиставки в чилійському місті Вінья дель Мар, вона вирішила ним скористатися. Однак на Алясці, за її словами, просунути цей проєкт було ще важче, ніж у Чилі.

«Відверто кажучи, мені навіть не віриться, що нам це вдалося, — зізнається Оксана. — Найперше зіткнулися з тим, що ніхто не хотів надавати приміщення для виставки. Мені відмовили навіть в українській церкві. Несподівано пішло назустріч лише керівництво Університету Аляски в Анкориджі (за що йому велика дяка), надавши в наше розпорядження галерею цього вишу.

Єдиний її недолік у тому, що вона не надто простора. Бо мені хотілося змонтувати експозицію таким чином, щоб на ній читалася історія про нав’язану Україні тяжку кровопролитну війну, жорстоку нелюдську агресію росії, щоб люди переглядали ці кадри, як у кіно.

Але, погодьтеся, дуже складно компонувати світлини, коли не маєш для цього достатньо місця. Звісно ж, не уявляла цієї фотовиставки без знімків гуру фотографії Сергія Мельникоффа, тож звернулася до заснованого ним Міжнародного фонду «Душа України». Попри повномасштабну війну, всесвітньо відомий митець лишається в Україні, займаючись особистими творчими проєктами, а також гуманітарними програмами з підтримки українських біженців.

Схиляю голову й перед іншим титулованим фотографом — Сергієм Лойком, котрий із 2014 року висвітлює війну на сході України (він став єдиним іноземним кореспондентом, який провів 4 дні серед наших вояків в оточеному російськими бойовиками Донецькому аеропорту), — на моє прохання він також надав багато знімків з поля бою, зазначивши: вибирай, мовляв, які хочеш.

З інших фотографів найвідоміший, мабуть, Євген Малолєтка — без його світлин я також не бачила експозиції. Цей молодий чоловік лишався в оточеному Маріуполі ще досить довго після того, коли це місто стало найнебезпечнішим місцем на землі, документуючи воєнні злочини росіян, — ці знімки потім облетіли весь світ, і вони є справді унікальними».

Оскільки вийти безпосередньо на всіх авторів було неможливо, Оксана Арц і звернулася по допомогу до Міжнародного фонду «Душа України». За її словами, виставка розпочинається з «кіборгів» Сергія Лойка, щоб тут, на Алясці, люди розуміли, що війна в Україні розпочалася не понад пів року тому, а ще 2014-го. Та переважна більшість зображень належить до часу повномасштабної агресії рашистів і показує надзвичайну жорстокість «русского міра».

«До речі, на кожній фотографії ми розмістили QR-код Благодійного фонду Сергія Притули, здійснивши сканування якого, можна було миттєво переказати свої кревні в Україну. Головне ж те, що, попри всі труднощі, фотовиставка все ж таки відбулася — в Анкориджі вперше представлені роботи українських та американських фотографів, які були безпосередніми свідками шокуючих подій в Україні. Це, вважай, наша маленька перемога», — підсумовує Оксана.

І це ще не кінець цієї історії. За словами Оксани Арц, після того, як фотовиставка завершиться в Університеті Аляски в Анкориджі, організатори хочуть зробити її пересувною, охопивши стільки міст, скільки зможуть. Зокрема, планують показати її у вищих школах.

«Думаємо й про те, яким іще чином заробити кошти на допомогу нашій армії. Бо іноді здається, що ми вже вичерпали всі свої можливості. І це нас, якщо чесно, дуже хвилює, ділиться насамкінець Оксана. — Отак і живемо в еміграції думками про те, як допомогти своїй багатостраждальній Вітчизні.

Нещодавно в Анкориджі відкрили виставку робіт видатного художника Ван Гога — квиток коштує 50 доларів. Тож я собі міркую: якщо відвідаємо її вдвох із мамою, доведеться розпрощатися зі 100 доларами. А якщо трохи докласти до цих коштів, то можна купити оптичний приціл для снайперської гвинтівки. От і доводиться вибирати. Хоча й на картини Ван Гога хочеться подивитися — далеко не завжди маєш таку можливість».

Ганна ЯРОШЕНКО