Як почуваються українки за кордоном?

0
62

Дякувати за прихисток і обстоювати власну гідність

За даними ООН від 28 листопада 2022 року, тільки офіційно зареєстрованих біженців з України в ЄС — понад 4,75 мільйона. Переважна більшість їх (до 90%) — жінки.

4 березня 2022 року Рада Європейського Союзу ухвалила Імплементаційну директиву про мінімальні стандарти надання тимчасового захисту для переміщених із України осіб. Це значно спростило легалізацію українців, які шукали прихистку від війни, але на практиці дія Директиви досить різниться від країни до країни.

Наші співвітчизники щиро вдячні урядам та громадам європейських держав за їхні підтримку, відкритість, швидке рішення в наданні тимчасового захисту в тих надзвичайно складних умовах, у яких опинилися всі ми внаслідок повномасштабної російської агресії проти України.

Тимчасом очевидно, що пошукачки тимчасового захисту мають багато проблем: деякі з них — спільні майже для всіх країн, деякі — дуже специфічні. Для того, щоб визначити їх чіткіше, а також, що дуже важливо, сформулювати рекомендації для європейських урядів і української влади, Український незалежний центр політичних досліджень у рамках Національної платформи стійкості та згуртованості провів 22 глибинних інтерв’ю, охопивши 12 країн.

Усі без винятку респондентки зазначили, що вони виїхали до Європи через повномасштабне вторгнення Росії. Ніхто не готувався до вимушеної міграції заздалегідь, а отже не вивчав спеціально законодавство та умови перебування у приймаючих країнах. Це дуже відрізняє так звану «нову діаспору» від попередніх.

З одного боку, нові біженці переважно мають високий рівень освіти та кваліфікації. З іншого — іноді, через випадкове потрапляння до певної країни, зазнають більших проблем з інтеграцією, ніж ті, хто свідомо їхав до ЄС раніше й з інших причин.

Зрозуміло, що один із головних викликів — доступ до роботи. Навіть ті українки, котрі не бажають бути тягарем для приймаючих країн і «сидіти на соціалці», нерідко вимушені влаштовуватися на низькокваліфіковану працю не за спеціальністю. Причини — складний процес підтвердження дипломів, мовний бар’єр та труднощі в самостійному пошуку роботи на профільних сайтах.

Крім того, європейці не завжди достатньо знають про Україну та українців, тому подекуди схильні розглядати нову діаспору саме як «дешеву робочу силу».

Друга за важливістю проблема — житло. В деяких країнах соціальне житло взагалі не передбачене. В деяких — табори або гуртожитки просто не розраховані на тривале перебування. Без сторонньої допомоги знайти житло досить важко. І через наплив біженців, і через спеціальні вимоги, як, наприклад, робочий контракт.

У багатьох країнах (крім, як кажуть респондентки, Литви, Латвії, Чехії та Польщі) процедура отримання тимчасового захисту бюрократично ускладнена. Про неї або просто недостатньо інформації на якомусь централізованому ресурсі, або ця інформація не має перекладу англійською, не кажучи вже про українську.

Тож люди, особливо літнього віку, потребують супроводу перекладачів і соціальних працівників, але саме в місцях компактного проживання біженців їх бракує.

З мовними курсами теж не все просто. Є дуже надихаючі приклади, коли назустріч українцям ідуть самі громади, місцеві виші, релігійні спільноти, українські культурні центри, що влаштовують безкоштовні й відкриті для всіх заняття. Але в інших випадках курсів потрібно очікувати ледь не до пів року. По-перше, через черги. По-друге, через те, що, наприклад у Німеччині, отримувач соціальної допомоги має «прив’язку» до конкретного навчального центру й не може самостійно обрати інший, зручніший для себе варіант.

У тій-таки Німеччині всі діти повинні відвідувати школи, але іноді до них дуже важко добиратися без власної автівки, бо в селах та маленьких містечках навчальних закладів може не бути. Не всі діти мають мовні курси при школі або вимушені йти у молодші класи, втрачаючи рік.

Окрема проблема — подвійне навчальне навантаження. І тут уже йдеться про недостатню гнучкість української системи освіти, адже екстернат або домашнє навчання готові впровадити не всі. Тому дитина фактично не має вільного часу (а він необхідний, у тому числі для соціалізації), першу половину дня навчаючись у школі країни перебування, а пополудні — відвідуючи уроки або виконуючи домашні завдання школи української.

Право на доступ до медицини українці мають з моменту отримання тимчасового захисту. Але до його оформлення можна скористатися лише ургентною медичною допомогою. Оформити медичне страхування теж не завжди просто — і через мовний бар’єр, і через складність самої процедури. Звісно, можна звернутися до сімейного лікаря, але його допомоги не завжди достатньо, а чекати прийому в спеціаліста інколи доводиться більше місяця.

На жаль, учасниці опитування відзначають, що роль Української держави у вирішенні цих та інших проблем майже не помітна. Варто було б перевести надання послуг українськими консульствами в онлайн-формат і розширити інформаційну підтримку. З іншого боку, затребуваними є комунікаційні кампанії про наслідки російської агресії, адресовані саме європейцям. Бо відповідь на питання «чому ми тут» — визначальна для формування базових настанов щодо переселенців.

Може скластися хибне враження, що українки за кордоном виключно вимагають додаткових благ від приймаючої сторони. Це далеко не так. Один із головних інсайдів наших інтерв’ю та наступних непублічних розмов полягає в тому, що активні українці за кордоном підтримують ідею створення «нової діаспори».

Вони прагнуть захищати свої права на достойне життя та кваліфіковану працю, розповідати про себе й Україну іноземцям, зберігати зв’язки з батьківщиною.

Звісно, не всі, але активне ядро майже від початку змогло швидко самоорганізуватися. Українські громадські організації за кордоном та неформальні спільноти допомагають ЗСУ і співвітчизникам, які залишилися в Україні, а також іншим представникам діаспори. Зазвичай ці українці добре соціалізовані, мають сталі контакти з приймаючою громадою і навіть намагаються впливати на політичні рішення щодо біженців.

Проте між такими спільнотами досі не склалася достатня комунікація. Навіть у тих країнах, де є дійові українські ГО, їм бракує координації «всередині» та інформування про себе «назовні». Учасниці обговорення, проведеного вже після опитування й ініційованого Національною платформою, пропонували створювати централізовані громадські представництва для полегшення контактів із владою, поліцією тощо, а також надання юридичних та фінансових консультацій українцям.

Також, вважають респондентки, потрібен орган, який би захищав українців за кордоном від дискримінації. А для обміну досвідом між українськими громадськими організаціями поза межами батьківщини варто зробити онлайн-платформу та активно її просувати.

Усвідомлення і «проговорювання» власної суб’єктності як єдиної спільноти необхідне для того, щоб ефективніше вирішувати вже актуальні або потенційно можливі конфлікти. Наприклад, між пошукачами притулку з України та біженцями з інших країн. Або між «новою» і «старою» діаспорами. А також (і про це варто говорити відверто) між тими, хто поїхав, та тими, хто залишився.

Маючи запит на згуртованість, наші співвітчизниці готові брати ініціативу на себе, почасти «компенсуючи» недоробки з боку Української держави.

Так, велика війна, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, стала викликом для всіх. Україна не просто вижила, а й стала справжнім учителем стійкості для Європи та світу. Ми вміємо відстоювати власну гідність. Це величезна мотивація, аби, визнаючи проблеми, й далі об’єднувати зусилля влади та громадянського суспільства всередині й за кордоном. І разом наближати перемогу.

Юлія Тищенко