«Не впасти у депресію за океаном мені допоміг Шевченко»

0
194

Розмова з Іваном Бернацьким — актором і режисером, який вже майже чверть століття живе у США і допомагає ЗСУ

Життя народного артиста України Івана Бернацького змінилося в одну мить. З 1980 року Іван служив у Театрі імені Марії Заньковецької, на сцені кого зіграв понад 100 ролей, більшість з яких були головні. А у 1999 році заньківчани майже на місяць поїхали на гастролі у Сполучені Штати Америки. Більшості акторам відкрили візи на 27 днів, а кільком — на рік. Серед них був Іван Бернацький. Він і не думав залишатися у цій країні аж на такий довгий термін, але доля вирішила за нього. І залишився там у професії, ба, навіть створив свій театр. Кілька днів тому Іван приїхав у місто Лева…

— Іване, ви не єдиний, хто почав своє життя з «нуля» в іншій країні. Але далеко не кожному вдається залишитися у професії. Вам це вдалося — у Нью-Йорку маєте свій театр. Як?

— «Доле, де ти? Доле, де ти?». Розповідаючи про цей період, я не можу оминути заньківчанський період. Це є мій театр, це є моя душа. Тут я формував своє мистецтво, свою позицію. І тому для мене театр імені Марії Заньковецької залишиться до кінця моїх днів одним із кращих театрів в Україні. Тут я зіграв понад 100 ролей. І майже всі ролі були головні. Це велетень-театр. І я жодного поганого слова не можу сказати про театр ім. Марії Заньковецької. Хоча мене провокували — особливо зараз. Кажуть, що там щось не те, що колись було по-іншому… Моя шевченкіана у цьому театрі — це найвищий пілотаж моєї творчості, бо по суті, якщо аналізувати мою творчість, то я присвятив її Шевченкові.

— Повернімося у рік, коли ви перебралися до США…

— 1999 рік — знаменний рік, коли театр імені Марії Заньковецької на чолі з Федором Стригуном отримав візи в Америку на 27 днів. А мені офіцер еміграційної служби на JFK летовищі поставив штамп на один рік.

— А чим ви йому сподобалися?

— Доля. Крім мене такий штамп отримав Назар Стригун і ще хтось. Я навіть не звернув на це уваги. Хтось з артистів сказав: «О, дивися! Тобі на рік, а нам тільки на 27 днів». А це був кучмівський період — надзвичайно важкий, коли нам у театрі по 9 місяців не давали зарплати, але ми все одно тримали цей театр. Це був знак. Ніколи не думав про Америку, ніколи не думав, що я там потрібен. І на початках це було дуже важке життя. Але там також були добрі люди, які подали мені руку — дві сестри, які (це з’ясувалося пізніше) були з’єдиненою родиною з моєю дружиною. Вони допомогли мені не матеріально, а зробили все, щоб я не впав у депресію. Пані Ольга Кекіш «підсунула» мені книжку емігранта Павла Зайцева про життя Тараса Шевченка.

— Шевченко вас не відпускав…

— Я день і ніч писав сценарій з цієї книжки і зробив собі моновиставу «Шевченко, якого ми не знаємо». Звісно, спочатку я фарбував гаражі, потім доглядав жорстоку пані… Але потім почав грати в «сальонах», як там кажуть, — в багатих помешканнях для 20 людей. Вони приходили у красивих сукнях, сідали на крісла, і Іван Бернацький творив мистецтво — без музики, без ніяких шумових ефектів — тільки Павло Зайцев, Шевченко і я. Згодом при Церкві святого Юра організовав театральну студію і набрав у неї дітей різного віку. І раптом мене запросили працювати вчителем українознавства у суботню школу в Нью-Йорку, де я пропрацював сім років. Діти вчитися не хотіли. Але я зацікавлював їх тим, що читав українську класику. А з роками мій театр уже зайняв позиційно високу планку. У Нью-Йорку не всі приживаються. Але я люблю Бога, хоча не є фанатом релігії. Просто я глибоко віруюча людина, і це мені допомагало.

З часом подав документи на затвердження Українського драматичного театру Івана Бернацького у Нью-Йорку. Театр поставив «Гайдамаки», «У неділю рано зілля копала», «Великий льох», «Відьма», «Катерина»… Усі Шевченківські дати були відзначені різними постановками. «Катерину» я показав через призму чоловіка, який очима і ведучого, і батька, і москаля її відтворює.

Ні за чим не шкодую, тому що я не пішов в інші групи. Я пішов до українців. І мені не соромно зараз приїжджати до Львова чи до Києва, чи на свою рідну Тернопільщину, де я народився…

— Розкажіть, як починався ваш життєвий і творчий шлях.

— Я народився восьмою — останньою — дитиною у великій родині. Мама закінчила початкову школу, вміла лише читати і писати. А батько був ерудитом: читав книжки, знав німецьку, латинську мови. Я походжу з заможної родини, але не з куркулів. Ми були першими на вивезення до Сибіру. Але якийсь чоловік сказав татові, щоб все віддав до колгоспу. І таким чином нас не вивезли. Мене оточували люди, які скеровували на вірну стежину. Шкільна вчителька організувала драматичний гурток, де мені дуже подобалося. Тому й вирішив поїхати до Тернополя вчитися акторству. Але в акторську студію при Тернопільському драмтеатрі мене не прийняли. Проте я домовився, що житиму у театрі і ходитиму вільним слухачем до студії. Курс вела Римма Устимівна Степаненко. Через якийсь час вона пішла до начальника управління культури і сказала: «Або я, або ви зараховуєте Івана Бернацького до студії». Так я потрапив у студію. Коли її закінчив, вступив у театральний інститут у Києві. Після закінчення запрошень було дуже багато, але я поїхав на Волинь, яку я неймовірно люблю. Там одружився, там народилися мої дочки — Олеся і Емілія… І свій 50-річний ювілей — бенефіс я святкував не у театрі імені Марії Заньковецької, а у Луцьку. Там я зіграв надзвичайно цікаві ролі: Івана Непокритого у виставі «Дай серцю волю», Гриця в «У неділю рано зілля копала», Езопа… Став заслуженим артистом України — наймолодшим актором із цим званням. І після цього Володимир Опанасенко запросив мене в театрі імені Марії Заньковецької. Так що я ні на що не нарікаю. Люблю життя, люблю до нестями свою професію, люблю свою сім’ю. І тепер дуже глибоко розумію, що сім’я — берегиня, це найважливіше, що є у житті. Жінка, діти, внуки…

— Вони всі живуть у Львові?

— Ні, одна дочка живе у Кракові. Я їду маршрутом «Нью-Йорк-Варшава-Краків», вона мене там зустрічає і я маю змогу побути з нею і своїми внуками.

— У 1999 році ви поїхали до США з театром, але без сім’ї. Вони потім приїхали до вас?

— Нічого не відбувалося, я приїжджав сюди. То була довга розлука, коли я вже отримав Грін карту. У гостях у мене була дочка і старший внук. Я не збираюся глибоку старість проводити там, без сумніву, я буду в Україні. Хоча зараз мерія Нью-Йорка дала мені дуже гарні апартаменти — на березі річки Гудзон, Центр-парк, Карнегі-хол… Я лечу зараз туди і ставитиму Стефаника «Сини» для корифея театру. Я буду грати коня, а він гратиме головну роль.

— Давайте повернемося на півтора роки назад, у 24 лютого 2022 року…

— Перед тим я дуже тяжко перехворів ковідом, мав складну операцію… Маю там українські телеканали — американські не дивлюся. Коли довідався про повномасштабне вторгнення росії в Україну, це було щось страшне. Я півроку плакав. Мені сказали, що не треба соромитися сліз, треба виплакати свій біль. Дуже важко це пережив, але потім включився у систему допомоги. Ми зіграли виставу «Зупини війну», яка зібрала 8 тисяч доларів. Усі кошти я перерахував на реабілітацію військовим. Маю колекцію українських вишиванок — багато коштів витрачаю на це своє хобі. Продав борщівську сорочку, і відразу 1800 доларів перерахували на волонтерську організацію. Ще одну продав за 2000 доларів, перерахували на Фундацію Українського вільного університету і купили дрони. Я такий собі «дронник». Зараз театр майже не має грошей, бо всі кошти перераховуємо на ЗСУ.

Ця війна — це велика трагедія українського народу, але я вірю в ЗСУ, вірю у світло, і воно буде. Буде Перемога, будуть гарні театри, буде гарне мистецтво, «…і будуть люде на землі».

Людмила Пуляєва

Фото Віталія Колбунова