«З Ірландії син хотів їхати захищати Україну. Йому сказали: тут з татом можете допомогти значно більше…»

0
181
Під час найбільшого свята Ірландії, Дня св. Патріка, наша діаспора подякувала цій країні за те, що допомагає українським сім’ям. Фото — з домашнього архіву Сергія Шалапая.

Як наші співвітчизники за кордоном прислуговуються рідній країні

Колись успішний ветеринар Сергій Шалапай двадцять один рік живе і працює за 2552 км від рідного Львова, у Донабейті, передмісті Дубліна, столиці Ірландії. Ця країна стала для нього другим домом. Але і про свій перший дім, свою Батьківщину, не забуває ні миті. Особливо цей нерозривний зв’язок відчувається під час війни. Не в останню чергу завдяки цьому 44-річному чоловікові наші воїни і цивільні громадяни з перших днів великої російської навали отримали з Ірландії значну допомогу — чеками і багатотонними фурами вона продовжує надходити щомісяця. Вартість вантажів у кожній машині сягає 75−80 тисяч євро. Географія ірландської допомоги широка: її отримують як наші бійці під Бахмутом, хворі на аутизм діти, так і постраждалі від підриву Каховської ГЕС. Про подвижництво Сергія та його сім’ї не раз писала ірландська преса, він отримав чимало відзнак, зокрема, медаль на честь колишнього національного лідера ірландців Майкла Коллінза. Через нашого краянина нащадки кельтів дізналися про українців стільки, скільки не знали, мабуть, ніколи. Полюбивши цього емігранта за його енергійність (багато працює, хоча і має проблеми із зором), за його відкритість, щирість, прикипіли щирою симпатією і до всіх нас. Друзі жартома називають Сергія народним послом України на «смарагдовому острові».

Цією медаллю на честь свого національного героя Майкла Коллінза ірландці нагородили українця Сергія Шалапая.

Закликав європейців не мовчати у час війни

— Тут, в Ірландії, ми давно відчували, що йде до великої війни в Україні, — розповідає Сергій Шалапай кореспонденту «Високого Замку». — Ходили на всі мітинги, інші акції, щоб привернути увагу світу до цієї проблеми. Як тільки розпочалося повномасштабне вторгнення (а мені про це о третій ночі написали SMS-кою з України), взяв зі собою дружину, на машину повісив український прапор і разом об’їхали все наше 15-тисячне містечко — щоб люди знали про надзвичайну подію у моїй країні. Писав про неї у соцмережах. Всією сім’єю їздили пікетувати російське посольство. Виступали біля головної пошти Дубліна, закликаючи ірландців та інших європейців допомогти Україні. На кожному зібранні цитував місцевим жителям вірш Олександра Олеся:

«Коли Україна в нерівній боротьбі
Вся сходила кров’ю і слізьми стікала
І дружної помочі ждала собі,
Європа мовчала. …»

Я закликав не мовчати. Після тих акцій мені почали дзвонити-писати багато знайомих: що у вас таке сталося? Роз’яснював їм. Ірландці активно взялися нам допомагати. Думав, що у перші дні назбираємо заледве одну фуру такої допомоги, а їх виявилося три. За п’ятнадцять з половиною місяців війни разом із благодійною організацією Project ESPWA («Надія») ми відправили в Україну 55 великотоннажних вантажівок. До нас поїхало багато машин з допомогою і від інших організацій Ірландії. Пригадую, я купив соняшникове насіння, вдома розфасували його, а потім продавав колегам на роботі. Виручених 630 євро пішли на солярку для фур з благодійною допомогою.

Тутешні люди казали мені: ти не один — ми всі з вами разом. І це відчувається. У перший тиждень війни Ірландія відмінила візи для українців, надала різного виду матеріальні допомоги тим, хто втікав від війни. Як ніяка інша країна, надає їх понині.

Із представниками Project ESPWA я познайомився через Інтернет. Ця організація раніше дуже допомагала гаїтянам, які постраждали від повені, від голоду, а також туркам, яких спіткало інше нещастя — землетрус. Коли почалася велика війна в Україні, Project ESPWA підставила плече нам.

Допомогою нашим воїнам і постраждалому населенню також займається Асоціація українців Ірландії. Відправляємо в Україну все, що можемо: продукти харчування, медичне обладнання, зокрема, устаткування для гемодіалізу, ліки, перев’язувальні матеріали, предмети сангігієни, одяг, взуття, генератори. Один з таких генераторів вартістю не менше 85 тисяч євро, повністю заправлений дизелем, отримала від ірландців онкологічна лікарня у Львові, але його чомусь, на подив іноземних меценатів (їх, до речі, тут чомусь не згадують), досі не підключили…

Сергій Шалапай завантажує чергову партію допомоги для співвітчизників.

Аеропорт Дубліна зараз хоче передати Україні величезний генератор, який займає об’єм фури — шукаємо лікарню, якій він потрібен найбільше. Було навіть таке, що свій генератор виправній колонії у Харкові віддала одна з ірландських в’язниць.

Мій друг подарував українським учням 100 конструкторів Arckit — їх отримали у Львові, у Самборі, Дублянах, Черкасах, на Волині. Для школи, в якій колись вчила моя покійна мама, ми передали 167 ранців і стільки ж комплектів футбольної форми. Надіслану ірландцями спортивну амуніцію нині носять діти у багатьох інших куточках України, зокрема, у Покровську Донецької області.

Ірландці фермери, підприємці, таксисти, будівельники, звичайні громадяни діляться з нами усім, що мають. У тамтешніх школах діти приносили різні продукти харчування, одяг — все це ми відправляли в Україну. Перед Різдвом наша школа провела в церкві службу за Україну — зібрані там 1000 євро передали на Project ESPWA.

Як і наші іноземні друзі, ми, українці за кордоном, переживаємо, щоб надіслана допомога потрапляла за призначенням. Щоб її не затримували на кордоні, не розкрадали корупціонери, щоб вона не застрягала на складах. Такі «ложки дьогтю» дуже гальмують надходження нової гуманітарки, відбивають в іноземців бажання допомагати нам надалі. Зараз саме час викорінювати корупцію в Україні, довести нашу країну до рівня розвинутих європейських держав!

Чимало допомагаємо ми і військовим. Зокрема, бійців 100-ї бригади тероборони забезпечили раціями. Від Project ESPWA на передову поїхало дуже багато автомобілів з речами першої необхідності, «швидких», набитих ліками. Нашим воїнам ірландські фермери передають і свою картоплю.

Потужний генератор в онкологічну лікарню Львова привезли із Дубліна.

Про війну в Україні ірландцям ось уже два роки нагадують вікна у моєму будинку — вони заклеєні синьо-жовтими прапорами. Війна зачепила і нашу родину: 12 березня 2022 року у боях на Луганщині мій племінник Олег Кулинич зі Сокальщини втратив обидві ноги. Під час кожного приїзду в Україну провідую його, фінансово підтримую…

«Соняхи» з Нової Каховки під Дубліном

— Чи складно доставляти «гуманітарку» в Україну?

— Нелегко. Ірландці завантажують фури для України «по вінця», щоб не пропадав жодний сантиметр площі. Роблять це у свій позаробочий час, пізніми вечорами. Буває, витрачають на це кілька днів. Перевізники нарікають: замість 20 тонн у фуру завантажено 30 тонн! Не раз поліція в Європі зупиняла нас через цей перебір. Але коли водій казав, що вантажі – для України, відпускала…

Логістика наших перевезень непроста. Страхові компанії Ірландії не обслуговують своїх фур в Україні. Тому машини їдуть до Польщі, а вже там на підприємстві мого знайомого їх вміст волонтери перевантажують в українські автомобілі – звідти вантажі прямують у Львів, Черкаси, інші міста. Це потребує дуже багато фізичної роботи, але мусимо її робити.

— В ірландських медіа про російсько-українську війну розповідають?

— Так. Невдовзі після початку війни, у березні 2022 року, на головному ірландському телеканалі пройшла велика передача на підтримку України. Під час цієї акції було зібрано понад 3 млн євро для Червоного Хреста України, кошти надходили і після ефіру. У кінці передачі ми, українці, разом з хором церкви УГКЦ у Дубліні виконали духовний гімн «Боже великий, єдиний…» — аудиторія відреагувала оваціями. Цього року на Різдво теж були на телебаченні – заспівали кілька українських колядок, разом з ірландськими хорами виконали знаменитий «Щедрик».

Зізнаюся, через війну в Україні, через пов’язані з цим переживання останні два роки сплю по п’ять годин на добу. Весь час думаю, чим ще можна допомогти моїй країні. Радий, коли це вдається. Якось на Великдень пішов до церкви, а присутні там ірландські журналісти сприйняли мене як посла України. Я усміхнувся, сказав, ким є насправді. А мені кажуть: «Ти і є послом, бо допоміг стільком людям!»

Подарунок для великого друга українців — ірландського фермера і мецената Michael Hoey.

— Чий вияв солідарності вразив вас найбільше?

— Я захоплений доброчинністю фермера Michael Hoey, який відправив в Україну багато вантажів, оплатив їх поставку (у мене є відео, як представники полку «Азов», наші воїни під Оріховим на Запоріжжі приймають його картоплю). Дуже працьовита людина цей Майкл! Попри те, що є дуже успішним, заможним, сам сідає за кермо комбайна, молотить зерно. Якось ми зустрілися на його соняшниковому полі, урожай з якого продав, щоб допомогти Україні. Я подарував Майклу наш прапор. Він тоді каже: «Сергію, чим більше ти допомагатимеш людям, тим більше добра буде тобі». Це так розчулило! Слова Майкла — кредо мого життя.

З допомогою цього фермера ми провели в Ірландії розіграш лотереї на підтримку України. Головним призом для тих, хто робив донати, був трактор John Deere за 120 тисяч євро. Лотереї вартістю 50 євро розповсюджували по всій Ірландії. Продали їх десь понад 3 тисячі. Особисто я реалізував три сотні квиточків. Головна ціль цієї акції – об’єднати Ірландію з Україною, допомогти її людям.

Цьому великому другу України Michael Hoey я подарував картину із соняхами, яку намалювала вдячна переселенка з Нової Каховки Лілія Ільвовська — за все, що він зробив для неї та її сім’ї.

І ще про вияв солідарності. Один з моїх родичів, який служить у ЗСУ, якось попросив допомогти своєму підрозділу дронами. Два тижні тому він отримав їх. Але на початках коштів бракувало. Клієнтка нашої фірми запитала: скільки грошей вам ще потрібно, щоб придбати такий дрон? Кажу: 900 євро. Незабаром жінка переслала потрібну суму. Придбана з її допомогою «пташка» уже робить на передовій свою роботу.

Під час кожного приїзду в Україну Сергій Шалапай провідує свого племінника — учасника російсько-української війни Олега Кулинича.

З аспірантури — на ферму салатів

— Походжу я зі села Литовеж, що є першим на межі Львівської і Волинської областей, — продовжує Сергій Шалапай. — Мама була вчителькою початкових класів, батько — інженером. Після закінчення школи вчився у ліцеї з медичним нахилом. Всі мої друзі згодом пішли у медуніверситети, а я один захотів стати ветлікарем. Поїхав вчитися до Львова, з червоним дипломом закінчив Львівську державну академію ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С.З.Гжицького, тепер — Національний університет.

Наступного дня після випускного поїхав працювати на свинокомплекс в Угринові колишнього Сокальського району. Паралельно із роботою у селі вчився в аспірантурі, міг згодом там викладати. Але проблеми з житлом, необхідність допомагати батькам, які жили доволі скромно, змусили поїхати на заробітки за кордон — така можливість з’явилася у травні 2002 року. Пригадую, щоб мати кошти на далеку дорогу, моя бабця продала корову…

В Ірландію приїхав на один сезон. Працював не за спеціальністю (українських дипломів у цій країні не визнають), а на найбільшій у цій острівній країні рослинницькій фермі з вирощування салати та іншої городини. Взяв гумові чоботи, рукавиці, дощовики — і на поле! Перше літо було дуже дощовим. Попри це, працював не покладаючи рук — бо знав, для чого приїхав. Через таку велику зайнятість вперше на дні народження свого старшого сина я побував в Україні лише коли йому виповнилося шість років…

До слова, свою майбутню дружину Марію, студентку Аграрного університету, яка походить зі Стрільбич на Старосамбірщині, я зустрів на ірландській фермі.

Справи в Ірландії йшли добре. Спочатку різав капусту, потім мене зробили супервайзером (щось на кшталт бригадира), згодом став головним менеджером. Сім років тому цю ферму я залишив, пішов на іншу роботу, але мене і далі викликають туди, просять консультувати. Українці називають мене, колишнього ветеринара, «Сергієм-агрономом». Працювати доводиться багато. Виходив на роботу навіть під час ковіду, коли все тут стояло…

Зараз моє робоче місце в офісі великого підприємства White’s Agri, яке забезпечує фермерів насінням, пестицидами, добривами, ветпрепаратами. Закупляємо у виробників зерно. Колишня моя ферма є одним із сотні наших клієнтів. Займаюся також питаннями гольфових і футбольних полів. Закупляю ірландцям у Литві дрова на зиму і пиломатеріали.

Квіти для співачки Оксани Мухи, яка своїм співом зачарувала закордонних українців.

Дружина зустрічала біженців в аеропорту

У 2011 році я став громадянином Ірландії. Знайомі жартували: ти дуже схожий на місцевих жителів (зі світлим волоссям), тому тобі так швидко дали ірландський паспорт. Тут у мене народився молодший син Данило, йому 13 років (старшому, Роману — 20). Про синів жартома кажемо: князь Роман і король Данило. Обидва дуже вболівають за нашу державу.

Так, у нас тут, в Ірландії, спокійно, немає війни, але нам дуже болить за свою Батьківщину. Мій старший син, студент Технологічного університету у Дубліні, хоч і не мав жодного військового досвіду, дуже хотів поїхати захищати Україну. Йому підказали зробити інакше. Під час відзначення Дня Незалежності України ми, волонтери з Ірландії, зустріли українського добровольця, який приїхав з фронту. Він сказав моєму синові: «Якщо підеш на війну, там тебе можуть вбити — ніякої користі нікому з того не буде. В Ірландії ти зможеш зробити зі своїм татом набагато більше для України».

От ми всією сім’єю і робимо. У тому числі – моя дружина. Від початку війни Марія працювала в аеропорту Дубліна як представник одного з підрозділів ООН — International Organisation for Migrantion (IOM). Зустрічала в аеропорту біженців з України, перекладала їм, готувала документи, вирішувала інші організаційні питання.

Ірландці такі ж добрі і щирі, як українці

— Розкажіть про особливості життя в Ірландії. Чим воно відрізняється від українського?

— Ірландія дуже мальовнича, скеляста, водночас — «вічнозелена» країна. Тут висока вологість повітря, клімат часто міняється. Погода майже така ж, як і в Англії, від нас до неї дуже близько. У 2010 році була аномалія: вперше за багато років тут випав сніг, несподівано ударив мороз -5, -7. Вся країна зупинилася, на дорогах був колапс — тут не звикли до такого.

Ірландія мені подобається тим, що люди тут, як і українці – прості, добрі, привітні. Готові допомогти у найменшому. Це відчувається під час нинішньої війни. Завжди усміхнена дружина мого шефа щораз приходила нам допомагати. Його мама, на жаль, уже покійна, часто приносила свій яблучний пиріг і запитувала: «Де мої хлопці?»

І на чужині сім’я Шалапаїв шанує народні традиції.

— Якими своїми проблемами переймаються ірландці?

— У силу певних причин, за останні двісті років майже перестала існувати, вийшла з ужитку ірландська мова, її витіснила англійська. У селах на заході країни ірландською мовою люди ще спілкуються, а у містах її практично не знають. Тепер ірландці намагаються свою мову відродити. Мої хлопці також вивчають у школі, розуміють її. Вчителі кажуть: вашим дітям ірландську вивчити легше, ніж нашим.

Українцям теж треба берегти свою рідну мову. Це святе! Мій менший син, хоч і народився в Ірландії, вільно володіє нею. Тому мене дуже обурює, що наші співвітчизники, які втекли в Ірландію від розв’язаної росіянами війни, спілкуються тут винятково російською — хоча цілком розуміють і можуть говорити мовою державною. Агресія кремля нічому їх так і не навчила. До моєї дружини в аеропорту вони не раз казали: «Женщіна, ви аткуда прієхалі сюда? Навєрноє, со Львова?» А вона відповідала їм: «Я — з України!»

Багато біженців зі мною спілкуються українською, а тільки відходять убік — переходять на російську. Натомість всі вони енергійно вчать тут англійську, ходять на безкоштовні курси English, які організувала Ірландія.

Ми у цій країні зберігаємо всі українські традиції, відзначаємо Різдво, Великдень, інші релігійні свята. Щонеділі ходимо до церкви УГКЦ у Дубліні і щоразу молимося за Україну. Другий рік співаю у церковному хорі. Настоятелем нашого храму є отець Василь Корніцький, виходець із Тернопільщини. На Пасху у нашій церкві зібралося понад дві тисячі людей…

Зразу видно, що на цьому подвір’ї живуть українці!

Оренда житла коштує 2 тисячі євро

Життя в Ірландії одне з найдорожчих в Європі. Колись це була дуже бідна країна, у пошуках заробітку багато її громадян виїхало в Америку, Австралію… У перші десять років ми жили біля ферми у вагончику на колесах — так було дешевше. Житло тут дороге, бо його вкрай мало. Водночас — багато людей. Їх тепер стало ще більше, бо під час війни сюди приїхало десь зо 100 тисяч українців. Щоб орендувати помешкання, треба за місяць заплатити не менше 2000 євро. Мені вдалося знайти його у знайомого ірландця за 900 євро (крім плати за комунальні послуги).

У 2014 взяли кредит на власне житло — компактний двоповерховий будинок. Два роки тому добудували собі кімнатку на літо. Як почалася війна, тут жили наші родичі, у тому числі з Харкова — у них росіяни розбомбили житло. В ірландських сім’ях я поселив чотири українські родини…

Перші 10 років жили ми доволі скромно. У нас не було таких статків, як ото мають зараз деякі українці-крутелики, які приїжджають сюди. Хтось втікає від війни, а хтось використовує ситуацію. Після одного з благодійних концертів мені боляче було бачити два електромобілі «Тесла» української реєстрації – з дівчатами, які поводилися не зовсім коректно…

Якою буде доля цих біженців? Думаю, одиниці наших співвітчизників повернуться додому. Більшість всіма способами намагатиметься залишитися тут (деякі не мають куди повертатися). Дехто вже влаштувався на роботу. А деякі живуть із соціальних виплат.

Ірландське віскі – за перемогу України!

Сини родини Шалапаїв беруть участь у всіх заходах на підтримку України. Батьки жартома називають їх “князем Романом” і “королем Данилом”.

— Ви і ваші соратники працюєте на те, щоб Україна якнайшвидше здолала ворога. А як святкуватимете Перемогу?

— Разом з усіма іншими волонтерами, нашими ірландськими друзями із громадської організації Project ESPWA поїдемо святкувати її в Україну. Ірландці мріють про це! Хоча дружини не відпускають, рвуться сюди. Дуже хочуть побачити нашу країну! Найперше повезу їх до Львова, який завжди у моєму серці. Поведу їх на площу Ринок, у «Криївку». Покажу ірландцям наш прекрасний Київ, поїдемо у мальовничі Карпати, які обожнюю. Як вміємо це ми, українці, накриємо багатий стіл. Серед іншого там обов’язково буде ірландське віскі…

Іван Фаріон