Діаспора воює за Україну. А хто в Україні проти діаспори?

0
140

Українство у вільному світі

Упродовж багатьох століть, коли ми ставали підневільними й українське ім’я вже починали забувати чужинці, наша діаспора нагадувала всьому світові про велику націю, яка неодмінно поверне собі право бути господарем на життєдайних чорноземах.

На весь голос про це заявила 1710 року перша масова політична еміграція в Бендерах, коли запропонувала новий демократичний, конституційний устрій майбутнього не тільки для рідного народу, а й для всього світу.

Це в еміграції написано святу книгу України і всього поневоленого світу — «Кобзар», яка залишається вічним заповітом «і мертвим, і живим, і ненарожденним» українцям.

І це саме з далекої чужини двічі в минулому столітті — 1917 р. з Петрограда і 1991 р. з Москви — маєво синьо-жовтого прапора кликало українців до боротьби за національне визволення й відновлення власної державності.

Уже сто років тому російські шовіністи по-справжньому усвідомили значення української еміграції. Особливо вони боялися її зміцнення за рахунок тих вояків армії УНР, котрі опинилися на чужині, але усвідомлювали себе органічною частиною рідного народу й готові були продовжувати боротьбу за визволення України.

Непокоїла Москву також українська інтелігенція, яка перебувала на Заході. Її, як і вояків, намагалися будь-що виманити назад в Україну розагітованою «українізацією», водночас російські більшовики старалися не допустити припливу нових українських інтелектуальних сил до Західної Європи.

Скажімо, коли спеціальна комісія ЦК РКП (б) ухвалила вислати на Захід значну частину нелояльної до комуністичної влади професури, то світила української науки й освіти мали відбути в іншу сторону — до віддалених регіонів російської федерації, де ведмеді зимують.

Тож ситуація для нашої політичної еміграції на чолі з Симоном Петлюрою склалася надзвичайно тривожною, бо необхідно було зберегти українство у вільному світі, звідки і мав би горіти світильник відродження волі й власної державності.

Відомий громадсько-політичний діяч Микита Шаповал тоді напише: «… коли б еміграція зникла, то на довгий час зникне з суспільного обороту само слово «Україна» як в міжнародній сфері, так і дома: поїхавши з Європи, кого залишить еміграція тут для проголошування імени погибаючого народу? Приїхавши додому, еміграція доб’є всяку українську роботу на Україні. Коли перед лицем світа не буде вже свідка і жертви окупації, то ворог торохне по голові весь український народ з його «українізацією» так, що й дзвони по мертвому не озвуться і голосіння над могилою краю буде заборонено. Коли еміграція зникне, то на Україні московська окупація і яничари не залишать навіть очей, щоб оплакувати недолю її…».

Тож за ініціативою Симона Петлюри наша еміграція взялася творити на чужині власну вищу школу для підготовки майбутньої політичної еліти рідного народу.

Щоб урятувати українство, наша еміграція працювала протягом усього періоду підневільного життя на Батьківщині. Коли ж 24 серпня 1991 року було відроджено державну незалежність України — з’явилася можливість оцінити діяльність нашої еміграції в підготовці цієї історичної події на Батьківщині.

“Така потрібна справа”

Очевидно, не все вдалося в цьому плані зробити за першу чверть століття від повернення гетьманських клейнод Івана Мазепи до Києва. Саме тому делегати світового українства, що зібралися кілька років тому в стінах Київського національного університету імені Тараса Шевченка, від імені тоді 20-мільйонної еміграції порушили питання перед керівництвом головного вишу держави активно включитися в процес вивчення історії нашої діаспори.

У розвиток цієї ініціативи поет Іван Драч як очільник товариства «Україна—світ» висунув ідею створення відповідної кафедри в Шевченковому університеті, який удостоїв його своїм почесним доктором.

Він запевняв у листопаді 2017 року керівництво університету, що «готовий бути радником — порадником, консультантом (на будь-яких ролях!), аби тільки не занепала така потрібна справа».

Просив тільки врахувати його думку про те, що рекомендований «учений-організатор має бути і сучасним політиком, і гуманітарієм широкого профілю — головне, щоб боліло його серце».

Тобто не автор цих рядків, як декому видається, був ініціатором створення кафедри, існування якої комусь із самого початку дуже муляє очі, — він одержав цю пропозицію від керівництва історичного факультету і погодився на неї після розмови з тодішнім ректором, академіком Леонідом Губерським, з яким справді знайомий ще зі студентських часів.

Та головне в тому, що Іван Драч, який уже відійшов у засвіти, дав імпульс розвитку нового напряму не тільки наукових пошуків, а й підготовки фахівців з історії української діаспори, які сьогодні вкрай необхідні для роботи в дипломатичних представництвах нашої держави за кордоном чи в урядових установах на Батьківщині.

І студенти першого набору цього року вже одержали дипломи бакалаврів. Водночас кафедра розгортає видавничу діяльність, започаткувавши серію книг під рубрикою «Творча спадщина української діаспори».

А ще регулярно організовує міжнародні наукові конференції, де виголошують нові й нові дані з історії розселення українців на чужині, їхнього зв’язку з Батьківщиною.

Знайомлячись із цими здобутками нинішньої весни, члени експертної групи Національного агентства з оцінки якості вищої освіти (НАЗЯВО) відзначали унікальність освітньої програми «Світове українство в цивілізаційному поступі (з поглибленим вивченням іноземних мов)» і належне забезпечення навчального процесу, надали слушні побажання щодо його вдосконалення.

На такій же позиції були й члени Галузевої експертної ради (ГЕР) НАЗЯВО, які рекомендували його керівництву затвердити акредитацію цієї єдиної подібного спрямування в нашій країні освітньої програми на п’ять років.

Але на засіданні НАЗЯВО 27 червня 2023 року його голова Андрій Бутенко несподівано вносить пропозицію про повернення вказаної програми на повторний розгляд ГЕР, заявляючи при цьому: «Загальна компетентність — 4, здатність спілкуватись українською мовою усно та письмово (це бакалаврський рівень, підкреслюю) не забезпечена жодним окремим модулем, блоками, темами чи дисциплінами, а лише з позиції закладу освіти даної ОП «забезпечується майже всіма компонентами, оскільки вони викладаються українською».

Така постановка питання шокувала багатьох, адже викладання українською всіх дисциплін, як і консультації, складання заліків та іспитів, виступи гостей із-за кордону справді забезпечують можливість спілкуватися державною мовою. Нею студенти виконують реферати, есе, курсові роботи, виступають з доповідями на конференціях.

Вони також знайомляться з особливостями української мови в різних регіонах розселення. Скажімо, знають, що українці нинішньої білорусі називають свою землю Берестійщина, а не Берестейщина, як прийнято в літературному варіанті української мови. Наші переселенці за океаном не називають хлібороба фермером, як на Батьківщині, а фармером, для них звичною є назва Шікаго замість Чикаго…

А через яку мову ми навчаємо студентів іноземної, зокрема другої, яка вводиться з третього курсу? Додаткові німецьку чи іспанську наші студенти опановують саме через українську.

Зрештою, програма кожної навчальної дисципліни передбачає спілкування українською мовою. Тому нам було зовсім незрозуміло, яким чином цю функцію мають виконувати «окремі модулі, блоки, теми чи дисципліни» і яка в цьому потреба.

Університет — не середня школа, ми навчаємо її вчорашніх випускників, котрі відбули процедуру обов’язкового зовнішнього оцінювання з української мови, яке є складовою нової системи всього циклу безперервної освіти. І чи не протирічить йому вимога повторного вивчення української мови у вищій школі на неспеціальних освітніх програмах?

До слова: від історії України всі неспеціальні програми у вишах відмовилися, посилаючись на те, що її вивчали в школі, і в цьому випадку НАЗЯВО не протестує. І що, тепер НАЗЯВО блокуватиме всі освітні програми неспеціальних факультетів вищої школи, у яких відсутня математика? Адже ця дисципліна також, як і українська мова, відтепер віднесена до обов’язкових у зовнішньому незалежному оцінюванні…

Автор цих рядків як гарант вказаної програми збирався про все це сказати присутнім на засіданні членам НАЗЯВО, але пан Бутенко не дав слова, хоч при розгляді інших програм він запитував щодо присутності гаранта й надавав йому можливість пояснити свою позицію.

Університет зміг детально викласти її лише членам ГЕРу, які ще в липні доскіпливо перевірили наші аргументи й одноголосно повторно підтримали рекомендацію повноцінно акредитувати освітню програму «Світове українство в цивілізаційному поступі (з поглибленим вивченням іноземних мов)».

За доброї волі НАЗЯВО можна було б повернутись до цього питання ще до початку цьогорічної вступної кампанії, аби не виникало сумнівів у батьків чи їхніх дітей щодо існування програми в майбутньому.

Однак цього не було зроблено, тому розгублені батьки телефонували й писали постійно, прохаючи роз’яснень, відтак частина з них переконала своїх дітей ви­брати іншу освітню програму. Тих же батьків, які таки зважилися оформляти контракти на платне навчання, в деканаті історичного факультету попереджали про ймовірність закриття програми, після чого їхнім дітям доведеться переводитися на інші.

Ручний режим для науки?

Проте навіть за таких обставин поголоски заздрісних по-темному недоброзичливців про «непривабливість» ОП «Світове українство в цивілізаційному поступі (з поглибленим вивченням іноземних мов)» не дали їм бажаних результатів — повноцінна академічна група таки була набрана. Здавалося б, і члени НАЗЯВО, повторно розглядаючи наше питання, мали б урахувати це, як і позицію ГЕРу.

Однак пан Бутенко на черговому засіданні 22 серпня знову відбувся своїм монологом про неувагу до вивчення української мови в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, нагримав на членів ГЕРу за їхню нібито безпринципність при повторному розгляді справи і вніс пропозицію відправити програму на повторну акредитацію.

Слова для пояснення гаранту програми він знову не дав, як і проректору нашого університету Андрію Гожику, — продовжився такий собі театр одного актора (за кошти нашого університету!), що вже не було дивним. Але ж чому жоден з членів НАЗЯВО не захистив мого права на виступ — іншим гарантам знов-таки давали слово!

Особливо в складній ситуації опинився мій знайомий, заступник голови НАЗЯВО Богдан Моркляник, котрий роками співав мені діфірамби, навіть особисто висував мене нещодавно на престижну всеукраїнську премію. А тепер він змушений був мовчати: все, на що спромігся, — заявив про конфлікт інтересів.

Що, в мене є такий із доктором технічних наук Моркляником? Чи в нашого університету як головного вишу держави, до якого аж занадто пильно приглядаються нині члени НАЗЯВО (це видно навіть неозброєним оком)?

Але ж усім відомо, що саме в нас сформовано найбільше основних традиційних наукових шкіл, якими Україна представлена перед світом. Зрештою, наш університет продовжує займати лідируючі позиції серед українських у престижних міжнародних рейтингах, чого чомусь не бачать висуванці в члени НАЗЯВО від інших вищих навчальних закладів, в основному периферійних, де такого рівня ще не досягли.

Я не маю жодних заперечень щодо присутності серед членів НАЗЯВО висуванців Університету економіки та права «Крок», Міжрегіональної академії управління персоналом, скажімо.

Але його склад був би більш авторитетним, якби там були представники Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національного технічного університету «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», Українського державного університету імені Михайла Драгоманова, Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, які залишаються флагманами освітнього процесу вищої школи України…

На жаль, немає представника першого в Україні — Харківського національного університету імені Василя Каразіна. А наш народ уже давно сказав дуже мудро: дивись на першого…

Мені здається, що керівництво названих та інших правофлангових вишів нашої держави недооцінило ситуацію з таким підходом до створення НАЗЯВО, в основу якого покладено принцип самовисування його членів, без доповнення авторитетними вченими-педагогами від відомих університетів.

Про це доводиться говорити тому, що, виявляється, перед своїм прилюдним засіданням керівництво НАЗЯВО в закритому режимі попередньо розглядає рекомендації ГЕРу, а потім головуючий, з урахуванням якихось додаткових рекомендацій чи прохань, лише озвучує ухвалу цієї наради без права на оскарження з боку вищого навчального закладу.

А якби в складі НАЗЯВО були справді відомі авторитети, то вони могли б поправити свого головуючого. Бо без цього розвиток подій в описаному варіанті може призвести до своєрідного «розкуркулення» в системі вищої освіти України. Згадайте, як Москва організувала нам прелюдію до колективізації селянства через ліквідацію найавторитетніших хліборобів. Чиїми руками це робилося?

Тож чи звернули увагу фахівці Міністерства юстиції України, коли реєстрували відповідне положення про діяльність НАЗЯВО, на саме такий можливий розвиток подій? Адже так можна в ручному режимі впливати на одержання потрібного комусь результату.

В даному випадку під правильними зовні гаслами про підтримку української мови — заблокувати підготовку фахівців, які вкрай необхідні сьогодні для роботи з нашими біженцями в різних країнах світу, аби вони постійно відчували турботу Української держави й не заманили їх на чужині до російських громад, як це вже відбувається у багатьох­ країнах Європи, про що повідомляли батьки наших абітурієнтів.

Чи не призведе це до втрати перевірених століттями національних традицій, а створення в такому вигляді спеціального органу для контролю за якістю вищої освіти й утримання його за кошти самих навчальних закладів — зрештою, до повної її руйнації, як і науки?

То до чого ж тоді розмови про автономію українських вишів, якщо їхній самостійний розвиток ось так можна розладнати?

Звичайно, виникає закономірне запитання: в чому ж причина такої непоступливої нібито принциповості пана Бутенка? Позиція головного вишу країни щодо забезпечення навчального процесу спілкуванням українською мовою, яка нічим не обмежує її використання? Чи ж «українофобія» гаранта, бо ж бачите, як він «блокує» цю справу!

Але чому ж тоді всім іншим освітнім програмам історичного факультету нашого університету, де також немає окремого вивчення української мови, акредитацію надали, в тому числі й іще одній програмі кафедри історії світового українства — «Практична (публічна) історія», а от ОП «Світове українство в цивілізаційному поступі (з поглибленим вивченням іноземних мов)», образно кажучи, підвісили на невизначеність?

Може, особиста неприязнь до гаранта цієї програми, якого нинішній керівник НАЗЯВО особисто знає ще з 1990-х, коли пан Бутенко був у референтурі голови Проводу ОУН (б) пані Слави Стецько? Чи те, що я не влаштовую когось своєю науковою позицією, зокрема щодо підрахунку жертв Голодомору-геноциду 1932—1933 років?

І саме за це прихильники зарубіжних наративів про втрати в 3,5-3,9 мільйона осіб (я ж стверджую про 9,1 мільйона тільки в УСРР) вже прямо звинувачують мене в українофобії? Тож як тут доречними для них є ще й претензії до мене з боку НАЗЯВО в нібито упослідженні української мови! Та ще й у нинішній час протистояння з російськими ідеологемами. Все, як кажуть, складається…

Діаспора в бою

Саме через це в розгубленості опинилася, власне, і наша діаспора — як вона має реагувати на те, що за її постійну турботу про Батьківщину на рідних землях не всі хочуть згадувати?

Чи не зупинить це когось із заможних українців, хто хотів би, за прикладом Григорія Степанця, також передати у спадок генералу Залужному мільйон доларів, які останній пожертвував для ЗСУ? Як на це відреагує Світовий конгрес українців, котрий недавно закупив для ЗСУ 15 британських бронетранспортерів?

Як бути відомому правнику діаспори, довголітньому голові Світового конгресу українців Аскольду Лозинському, котрий із родинних статків уже передав для української армії 200 тисяч доларів, а разом з внеском очолюваної ним Фундації УВУ в Нью-Йорку та його приятелів ця сума вже сягає понад пів мільйона?..

До речі, Фонд Лозинських цього року виділив кошти і для оплати навчання двох студентів ОП «Світове українство в цивілізаційному поступі (з поглибленим вивченням іноземних мов)». Допоможе здобути відповідні знання про діаспору ще одному спудею очолювана уродженцем Батурина Миколою Кочергою Фундація Українського геноциду (Чикаго).

Як їм, як і щасливим студентам та їхнім батькам, буде дізнатися про те, що в Україні чиниться спротив вивченню історії діаспори, відтак бажаного фаху ці діти в нас можуть не здобути?.. А такий варіант комусь, очевидно, вже мариться з огляду на призначення повторної акредитації саме через ось такий розвиток подій.

Наша діаспора не тільки допомагає сьогодні Україні матеріально. Вона в країнах свого розселення активно впливає на владу з метою потужнішої підтримки рідної землі, а також делегує добровольців на передову, де в двобої з найбільшим ворогом українства вони збройно воюють за Україну і майбутнє всього світу. І скроплюють своєю кров’ю цю священну Велику Українську народну війну, за що ми всі маємо бути вдячні їм — від президента до рядового громадянина.

…Звичаєве право нашого народу, про що має бути відомо випускнику Луганського державного інституту внутрішніх справ Андрієві Бутенку (за першою освітою він учитель історії), передбачає можливість одержати останнє слово кожному, хто постає перед судом. І тільки після цього оголошується вирок, про можливість оскарження якого тут же повідомляється.

Оскільки такого не сталося на засіданні НАЗЯВО, де двічі мені не дали слова, змушений апелювати до широкої громадськості, в першу чергу до світового українства, яке ініціювало відкриття нашої кафедри в Шевченковому університеті.

Володимир СЕРГІЙЧУК,

завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор

Фото з журналу Ukrainian People