Батькам доводилося вибирати, кому з дітей дати останні крихти

0
173

 Родинні історії про влаштований радянщиною Голодомор-геноцид

Уже 90 років відділяє сучасників від страшного цілеспрямованого винищення українців голодом, яке організувала з московського Кремля радянська влада. Голодомор 1932–1933 років визнали геноцидом українського народу на різних рівнях уже понад 30 країн світу, нещодавно за відповідну резолюцію проголосувала Парламентська асамблея Ради Європи.

Масштаб брехні та фальсифікацій комуністичного тоталітарного режиму стосовно цього злочину був настільки великим, що й облікові не піддається: науковці досі дискутують, називаючи цифри жертв від 4 до 10 мільйонів українців.

І кожна історія – особлива: тих, хто пішов у засвіти, і тих, хто зміг вижити.

Ми зібрали щемливі родинні розповіді про Голодомор від українок, які нині проживають у США.

У МИКОЛАЄВІ ЖИВЕ 99-ЛІТНЯ ГРУНЯ, ЯКА ДИТИНОЮ ПОХОРОНИЛА БАТЬКІВ ТА СІМОХ БРАТІВ І СЕСТЕР

Інна Коркішко-Молчан, 51 рік, банківська працівниця, штат Роуд Айленд:

– Моя бабуся Груня, Горпина (Драч) Шептіцька народилася в 1924 році у селі Харпачка Вінницької області. Коли її батьки створили сім’ю, то обоє були вдівцями, кожен мав своє господарство. Мати Олена залишилася з пʼятьма дітьми, а батько Андрій мав чотирьох своїх. Найближча за віком сестра Груні була на 16 років від неї старша.

Господарство у них було справне: батько з мамою наймали людей, щоб вчасно обробити площі й зібрати врожай. У листопаді 1932 року її батько був єдиним, хто не записався в колгосп. Усі сусіди або вже віддали свою землю, або ж були вислані до Сибіру. Червоні восени забрали весь урожай, щоби жодного зернятка не залишилося.

Мама Груні ховала трохи зерна у хатніх стінах. Але солдати все, що могли, проколювали штиками, перевіряли. Батькові дали день, щоби відписав землю на колгосп. Діватися було нікуди: віддав і з туги заліг. А через три дні помер. Моя бабуся завжди казала, що її батько помер від розбитого серця.

Родина мала гарне вбрання до радянської окупації, тож у роки Голодомору потрохи міняли на базарі одяг на хліб. Коли ненька приносила трошки їжі, то ділила на всіх, а свій шматочок віддавала найменшій Груні. Моя бабуся потім завжди бідкалася, що «обʼїла до смерті» свою маму. До весни мала Груня похоронила батьків і семеро братів та сестер; сама рила їм могилки…

Бабуся Груня ніколи не викинула ні шматочка хліба. Коли з продуктами було вже вільніше, постійно робила сухарики, які зберігали в мішечках. Тепер бабусі 99 з половиною років, живе у Миколаєві. А я живу у найменшому штаті в Америці, у Роуд Айленд. Ця війна стала для мене символом того, що ми маємо зробити для українців і для України по всьому світу, – знайти нашу спільну національну ідентичність. Нація бідувала і горювала століттями, а тепер є наш час – відстояти нашу незалежність, історію, культуру.

БАТЬКАМ ДОВОДИЛОСЯ ВИБИРАТИ, КОМУ З ДІТЕЙ ДАТИ ОСТАННІ КРИХТИ

Ольга Байшир, 39 років, місто Коламбус, штат Техас, інженер за фахом, наразі домогосподарка:

– Моя бабуся Мейус Лідія Іванівна, яка народилася 1931 року, була зовсім маленькою в Голодомор 32–33-го. Їй мама розповідала, що в сім’ї думали, що дитина помре, бо вона лежала весь час у колисці, куди підстеляли траву, і не рухалася. Якось батьки побачили, як дівчинка жувала травинки. То ж її мати почала кожного дня, перед тим як піде працювати у колгосп, залишати донці трохи такої зелені. Іншої їжі, крім трави, для дитини у бабусиних батьків не було…

Моїй бабусі чудом вдалося так вижити, вживаючи траву та, можливо, декілька крапель материного молока, зранку та увечері. Весь день матері не було вдома. Вона, як і всі працездатні люди, повинна була працювати в колгоспі, щоб не бути ув’язненою чи засланою кудись до Сибіру. Тим, хто працював у колгоспі, давали маленький пайок / кусок хліба, щоб залишалася жива робоча сила. Це було у Магдалинівському районі нині Дніпропетровської області, село Чернеччина або Гупалівка.

А дідусь, Петро Іванович Герасименко, народився 1929 року та жив у Харківській області, у селі Миколаєво-Комишувата. Його сім’я змогла десь заховати жмих соняшникового насіння, що залишається після того, як видавлюють олію. Заливали ці вижимки водою і їли такий «суп». Треба було це тримати у великій таємниці, щоби ніхто не довідався, що в них було таке добро.

Дідусь згадував ще, що в нього та в сестри Каті були пухлі ноги від голоду. Прабабця розповідала, як вона взяла гріх на душу і давала синові трохи більше їжі, а Катрусі – трохи менше. Дівчинка померла від голоду… Вона довго снилася матері: «приходила до неї» вночі просити кусочок хліба…

Насправді це дуже страшно, коли українці були доведені до такого стану, що їм доводилося вибирати між дітьми: тим, у кого залишалося більше шансів на життя, давали якісь крихти харчів, зроблених із умовно їстівних складників (кори, макухи, гнилої картоплі, перетертих жолудів тощо), а дуже кволим вже нічого не залишалося… Розповідали, що їли також горобців, яких варили із пір’ям та потрохами.

Від голоду померли також батьки дідової матері. А перед тим їх у 1932 році «розкуркулили»: забрали землю, корів, коней, овець, нерухоме майно, їжу й усі запаси. Померлого від голоду прадіда поховали у дворі, бо не було сили копати яму і кудись нести його (він був дуже високий на зріст). Помирали найперше діти та люди похилого віку.

Зрозуміло, що про Голодомор ми багато не балакали, бо очевидцям було дуже болісно згадувати той час.

ПОЛТАВЩИНА: У СЕЛІ ЛУКА РЯТУВАЛА ПРИРІЧКОВА ОСОКА

Наталка Стурджілл, 41 рік, місто Гейнсвіл, штат Джорджія, мама чотирьох діточок:

– Тато мій – з села Лука Полтавської області. Його батьки померли, і я не знаю, як сім’я пережила Голодомор. Але одна старенька бабуся з цього села розповідала, як мерли всі і пухли. А вона була малою дитиною та ходила до річки і рвала траву. Особисто мені показувала, як вона її чистила і їла. Казала, що це врятувало їй життя. Памʼятаю, як вона ту стеблину при мені ламала і показувала середину, яка була їй за їжу. Тоді я ще була мала і не дуже розуміла, як важливо все це запам’ятати. Варто було б ще багато чого розпитати. Утім, руки тієї жінки памʼятаю донині, згадую їх зі сльозами на очах.

А буквально кілька днів тому моє серце розірвалось від болю, бо знайшла рідних тата у списку репресованих. З’ясувалося, що мій прадід Мойсей Пилипович Шиш із сином був розстріляний у 1937 році на Сахаліні за участь в «баптистській секті» (!) та антирадянську агітацію. Прабабуся Марфа Федотівна Шиш була заарештована і засуджена в Казахстані у 1939 році.

Моя бабуся Уляна по маминій лінії народилася в 1910 році у заможній родині. Й опинилася на вулиці, коли совєтська влада розстріляла її батьків. Дівчинку взяла до себе сімʼя віруючих людей. Уляна називала їх «тьотя і дядя». Жили у великих злиднях на Борщагівці – у ті часи це ще було село поблизу Києва.

Бабусю ще в підлітковому віці добровільно-примусово відправили освоювати «целіну». Коли прибула за місцем призначення, то з’ясувалося, що то Казахстан. Тож на голих землях починали нове життя.

Там всі Уляну називали «хохлушка». Бабуся розповідала, що й там був голод. Але давали трохи хліба, а ще вони мали корову, тому вижили. Прожила в чужому краї, Казахстан – Киргизстан, більше 30 років. Повернулася бабуся в Україну в 1950-х роках.

ІЗ ЖИТОМИРЩИНИ ЇХАЛИ НА ДОНЕЧЧИНУ, ЩОБИ ВИЖИТИ НА ПАЙКУ

Ольга Сухопар, 29 років, місто Остін, штат Техас, працює у сфері маркетингу, волонтерить в комунікаційній команді «Razom»:

– Моя прабабуся Домінікія Кіндратівна – по лінії мого дідуся Олександра Опанасовича Кухарця – народилася 1905 року. Жила в селі Кукільня Житомирської області. З чоловіком на період другого Голодомору мали двоє маленьких дітей віком до 3 років. Точної цифри не знаємо, адже в сімʼї ніколи не говорили про 1932–1933 роки і Другу світову війну.

Знаємо лише, що радянська влада прийшла і забрала все. Заходили в кожну хату з палицями з гострим наконечником і намагалися знайти, чи не заховане зерно або інші продукти десь у стелі. Чоловік і діти прабабусі померли. Її якось Бог врятував. Навіть від зазіхань когось із односельців, хто від організованого Москвою страшного голоду готовий був стати людожером…

Батько Домінікії – мій прапрадід Кіндрат Тимощук – був заможним селянином. Мав багато землі і крамницю в селі. Це все забрала радянська влада. До речі, однією з ознак поваги у ті часи до людей була велика кількість у них дітей-похресників. Прапрадід їх мав багато.

Інша родинна лінія – моєї бабусі Людмили, у заміжжі Кухарець. Її батько – Юрко Михалевич – виріс у дворянській сімʼї, здобув вищу освіту, а потім його направили на роботу на Донеччину. Туди, до сина, у період Голодомору приїхала його мама Марія Захарівна, – бо тим, хто працював на будівництві чи на заводах і фабриках, давали продуктові пайки. І це давало можливість вижити.

КИЇВЩИНА, ТРИПІЛЛЯ: ВИСЕЛИЛИ, ЩОБИ ПОСЕЛИТИ В ХАТУ СІЛЬСЬКУ РАДУ

Оленка Браво, 37 років, місто Сан-Антоніо, штат Техас, авторка проєкту «Батьківська хата. Homestead», засновниця української школи:

– Моя бабця Галина Яковлівна Цалик (дівоче прізвище Удод) народилася 15 липня 1923 року. Бабця пережила Голодомор, розкуркулення і війну, пройшла через все. Не дуже мені багато розповідала про ті часи, бо пішла з життя, коли мені було всього 13 років.

Бабця переїхала у Київ у 1939 році, коли в них забрали хату. І зробили там сільську раду, бо та хата була найкращою у селі Трипілля Київської області. Хто знає той край та його історію, тому відомо, яке багате було це село.

Деякі моменти з дитинства я добре памʼятаю: скажімо, баба ніколи не викидала хліб, завжди сушила його. Згадувала, що в них була велика родина, а залишилося тільки двоє… Де поділися інші, нічого про це не казала…

Моя мачуха передала мені хустку моєї бабці й понівечені часом та обставинами старі фото моїх пращурів у вишиванках. Саме з тої хустки, яка для мене дорожча за будь-яке золото, і з тих фото почалося моє глобальне усвідомлення свого коріння… Це був як переломний момент, складання пазлів бабусиних історій в одне ціле…

Саме тоді, трохи більше ніж три роки тому, почалася історія етнографічного проєкту «Батьківська хата». Уже через декілька днів була перша фотозйомка: показ автентичних українських строїв з різних регіонів. Тоді я почала колекціонувати стародавній одяг.

Голод, який організувала радвлада, супроводжувався нищівною атакою на українську ідентичність: культуру, релігію, мову, на яких будується нація. Вишиті сорочки, коралі, дукачі люди вимінювали на хліб або ж закопували, щоб радянські приблуди не змогли спалити.

Свідки винищення людей голодом в Україні у 1932–1933 роках, яким вдалося уникнути смерті і приїхати в Америку, та їхні нащадки порушували це питання майже одразу після тих жахливих днів та місяців. Особливо в містах, де українська діаспора дуже численна: у Чикаго та Нью-Йорку.

У нас діє Американський комітет з питань Голодомору, штаб-квартира якого є у Вашингтоні. Він працює, щоби в кожному штаті (після того як великі міста ухвалять відповідну резолюцію) визнали вчинений Москвою 90 років тому Голодомор в Україні геноцидом. Діаспоряни багатьох штатів уже підтримали цю важливу ініціативу, зокрема і деякі міста Техасу.

Сполучені Штати Америки повинні працювати над запобіганням геноциду в принципі, а не просто вшановувати пам’ять про нього після руйнації та спустошення нації. Це визнання стає дедалі важливішим, оскільки ми сподіваємося, що інші країни збережуть підтримку України у нинішній війні з нащадками тих, хто убивав українців голодом.

Валентина Самченко

На фото: спорудження у Вашингтоні Меморіалу жертвам українського Голодомору-Геноциду 1932-1933 років стало можливим завдяки ухваленню Конгресом США спеціального закону, який був підписаний Президентом Джорджем Бушем-молодшим у 2006 році. Автором проекту Меморіала у вигляді масивного бронзового поля колосків є американка українського походження Лариса Курилас. Ключова ідея пам‘ятки подається через викарбувані на постаменті слова українською та англійською мовами: «Голодомор 1932–1933. У пам’ять про мільйони невинних жертв штучного голоду в Україні, спланованого та вчиненого сталінським тоталітарним режимом».