Українці у Росії: коли, як і чому найбільша українська діаспора зникла з поля зору?

0
101

Або що значить один указ Зеленського для життя української діаспори Росії
Підписаний Президентом України Володимиром Зеленським Указ про “Історично заселені українцями території Російської Федерації” саме у день Соборності України, 22 січня 2024 року, і досі обговорюється на професійних майданчиках та у соцмережах. І тут цілком можна погодитись із думкою Аскольда Лозинського, юриста та багаторічного очільника Світового конгресу українців (СКУ, координаційної організації всіх українських діаспор у світі), – увагу на українців, які мешкають на території Росії влада звернула лише ось зараз. А насправді нагальність такої законодавчої ініціативи перезріла років на 15.
Ще одне дискусійне питання – відсутність серед перерахованих в указі деяких територій, компактно заселених етнічними українцями: зокрема т.зв. Зеленого Клину на Далекому Сході. І ще одне, не менш складне запитання – чи реально нині, під час війни та закритих кордонів, повернути українців, які виявлять бажання, на батьківщину?
У будь-якому разі є спільне бачення того, що повномасштабне вторгнення змінило оптику української влади на співгромадян, які опинились “на нашій – не своїй землі” (Тарас Шевченко).
Чи з’явився б подібний указ без повномасштабного вторгнення? Питання риторичне, але теж важливе для розуміння змін у геополітичних підходах України і стрімкості цих змін. Але про все і по черзі…
Скільки і де українців мешкає у Росії

Олександр Алфьоров

Історія українців та їхнього заселення і навіть колонізації російських територій пов’язана з багатьма політичними та історичними чинниками. Скажімо, кордони України, які були визначені у 1917 і згодом, за СРСР не врахували етнічну складову повною мірою. Розібратись в історичних причинах та передумовах українських міграцій і територіальних меж метрополії та колонії допоможуть історичні канали, такі як “Історія для дорослих” ось та “ім.Т.Г.Шевченка” ось.
Ми зафіксуємо кілька важливих даних з відкритих джерел, які дозволять зрозуміти більше, як найбільша діаспора українців перетворилась на практично невидиму. Досі немає єдиної думки щодо кількості українців, які мешкають на території РФ. Цифри коливаються від 10 мільйонів (Аскольд Лозинський), орієнтовно 5 мільйонів (Олександр Алфьоров) до 1.1 мільйона (якщо виходити з даних перепису населення Росії 2010 року). Тут важливо зазначити, що ці дані неможливо підтвердити чи спростувати, оскільки з 2014 року ми не маємо жодного дослідження з цієї теми. На жаль.
Найчисленнішими були громади  українців у Москві, Санкт-Петербурзі, також автохтонні поселення в районах Курська, Воронежа, Саратова, Самари, Астрахані, Владивостока, Кубані (Краснодарський край), Дону, від Оренбурга до Тихого океану, а також у тому самому районі, названому українцями Зелений Клин – південна частина Далекого Сходу з важливими містами – Хабаровськ, Владивосток, Комсомольськ-на-Амурі, Уссурійськ. Там живуть нащадки українців більш як 100 років тому переселених за 10 тис. км від Батьківщини в рамках Столипінських реформ.
Загалом українська діаспора в Росії є (чи була) найчисленнішою у світі з українських діаспор. Якщо орієнтуватись на дані перепису 2010 року, в РФ проживали майже 2 мільйони українців, або 1,4% загальної чисельності населення, що робило їх третьою за величиною етнічною групою після росіян і татар у Росії.
Етнополітика СРСР ніколи не сприяла українській ідентичності, хоча і декларувала національну рівність. І найвищим піком української активізації у Росії став час здобуття незалежності “великою Україною” наприкінці 80-х – на початку 90-х.
Саме на цей період припадає створення національно-культурних осередків українського життя в Росії. Починають функціонувати школи, в тому числі й недільні (з вивчення мови та культури), клуби, осередки товариства “Просвіта”, мистецькі журнали, виходила преса, виступали музичні колективи, працювали бібліотеки. Українці Росії налагоджували тісний контакт з Україною.

Аскольд Лозинський

Як українці почали зазнавати утисків
Показовим щодо багатьох процесів новітньої русифікації українців Росії є приклад Кубанського козачого хору. У 1990-ті та й у 2000 роки цей колектив часто гастролював в Україні. Серед його учасників значну частину становили українці з Кубані, а в репертуарі звучали українські пісні. Очільник хору Віктор запевняв, що вони продовжують фіксувати міцну українську традицію, українською мовою (“балачкою”) спілкуються в побуті і під час репетицій, хоча менше і менше…
Але. З 2014 року Віктор Захарченко внесений до списків “Миротворця” за підтримку анексії Криму та підписання листа на підтримку Путіна. Знаємо, що під час нещодавнього вручення йому російської нагороди Захарченко заявив, що «молиться за Путіна», бо той  виконує “царський обов’язок”. Хор, наскільки можемо судити, повністю перейшов на все російське.
То ж, коли стався цей злам? Що передувало переходу бурхливого розквіту на мовчазну пустелю української діаспори?
Точкою біфуркації є 2008 рік, коли з російської сторони почалося згортання українських організацій. І цей процес почався одночасно з наступом на майже всі офіційно зареєстровані організації. Першою під прес переслідувань  потрапило «Об’єднання українців Росії» (ОУР) – центральна координаційна організація для української національної меншини в Росії, створена в 1992-му та зареєстрована в Міністерстві юстиції РФ у 1994 році.
Причиною обшуків, кримінальних проваджень і у 2012 році офіційного закриття ОУР Олександр Алфьоров, історик, нині офіцер 3-ї окремої штурмової бригади, вважає вторгнення Росії у Грузію: “2008 рік. Тоді політична підтримка Грузії призвела до такого застереження щодо українців. І це застереження йшло з Кремля”.
Аскольд Лозинський наводить інший аргумент – гучне відзначення українцями Росії роковин Голодомору у 2008 році продемонструвало російській владі налаштованість українців: “Москва почала переслідувати українців за відзначення Голодомору, далі почала закривати всі представництва у 2010 році з приходом Януковича до влади, бо вони знали, що Янукович українців захищати не буде“.
З 2012 року під прес переслідувань потрапляють культурні центри, зокрема, і це знакова не лише інституція, а й остання з ряду закриттів – українська бібліотека в Москві, яку остаточно влада ліквідувала у 2017 році, вже після анексії Криму та окупації частини українського Сходу.

Віталій Портников

Українська влада на ці закриття реагувала вкрай мляво, обмежившись офіційними заявами. Так українська громада Росії стала “невидимою” і для світового українства, і для материнської держави.  Як зазначає Аскольд Лозинський, “Путін почав ліквідувати українські центральні репрезентації. Крім того, в 2016 році в Росії до списку небажаних організацій  потрапив і Світовий конгрес українців. Організації, які ще залишилися в Росії, мусили відступити від Світового конгресу. Але і Світовий конгрес перестав ними цікавитися. Так українці в Росії втратили голос у міжнародних діаспорних організаціях”.
Тривалий час перебував у Росії і долучався до створення українських громад Віталій Портников, журналіст та публіцист, лавреат Шевченківської премії. Нещодавно він спрогнозував фаталістичний фінал для обидвох національних діаспор сусідніх народів – російського та українського – мовляв, з продовженням війни вони остаточно зникнуть: “Історія співжиття двох сусідніх народів, які мали багатомільйонні діаспори на територіях України і Росії, на наших очах добігає кінця. Й все, що ми ще можемо зробити – так це зберегти історичну пам’ять про землі, де колись проживали українці, та про їхню неповторну цивілізацію на цих землях, від Зеленого Клину до Кубані. Але “живих“ українців на цих землях ми навряд чи колись зустрінемо”.
Натомість Аскольд Лозинський переконаний, що українці в Росії не просто існують, а й досі чекають на українську підтримку: “Вони самі бажають контакту. Шалено бажають контакту. Я маю концепцію, що в Україні за час війни багато було міграції. То ж Україна повинна відкрити, але дуже обережно відкрити, свої двері українцям, які з Росії. І уможливити, щоб вони зреклися свого російського громадянства і за якийсь час прийняли громадянство українське”.
Питання безпеки існування для тих, хто в Росії і досі лишається переконаним українцем, це одна із причин, чому, на думку Олександра Алфьорова, українська влада не надто і наполягала на поверненні українським громадам прав: ”Я знаю, що українських активістів у РФ почали переслідувати і будь-яка підтримка з боку України лише додавала терміну ув’язнення або більшу кількість штрафів. Пам’ятаємо ще введення правил про іноагентів з приводу ГО, публічних персон. І зрозуміло, що наражати на небезпеку, ну, очевидно, ніхто не брався. Я скажу чесно, що в період 2014 року не бачив спроб якось реально розгорнути діяльність українських організацій у РФ через саме початок війни Росії з Україною. Ми розуміємо, що є питання безпеки, особливо щодо тих, хто приєднався до українського підпілля. Їх меншість, їхнього голосу ми не чуємо, але вони є”.
Що маємо зараз?
Рівень помітності українців на території Росії, вагомість цієї діаспори почали згасати з 2008 року, і сталось це через російську політику. Чисельність тих, хто зараховував себе до українців впала від перепису 2002 року до 2010-го на мільйон осіб. З початком війни у 2014 році, а повномасштабного вторгнення й поготів, точно не додалось етнічним українцям стимулів вказувати свою національність, навіть за наявності національної самосвідомості. Як зауважує Лозинський: “Направду, яку користь вони мають з того, що скажуть при переписуванні населення, що я українець?”
Алфьоров, як і Лозинський, як і Портников, зазначає, що нині в РФ не існує жодної репрезентативної організації українців. “У Росії немає жодної школи, де викладають українською мовою, немає жодного видання і немає жодної організації, бібліотеки, якогось клубу, де б українці могли взагалі збиратися. Все було ліквідовано до початку 2014 року”, – наголошує Олександр Алфьоров.
Тим часом Аскольд Лозинський продовжує спілкуватись із діаспорянами. Ті з них, хто ще лишались у Росії з відвертими українськими поглядами, нині виїжджають з країни через побоювання за своє життя: “Раз на кілька днів я спілкуюсь з ними. Скажімо є Валерій Семененко,  голова українців у Москві, який тільки 3-4 місяці тому приїхав до Києва. Постійно до його хати приходили, робили обшуки. Другий – Михайло Волик, який активним був у Петербурзі (зараз виїхав через тиск російських каральних органів до Єревана, – ред.) З Омської області виїхав до Канади Сергій Винник, голова місцевої організації. Є багато українців, з якими я контактую і багато з них виїхали. Їм немає майбутнього у Росії”.
Більшість з них, оскільки мають російське громадянство, а кордон між двома країнами закритий, були змушені їхати до України через треті країни – Вірменію, Казахстан. Питання, яке ставить Лозинський щодо обережного, але повернення українців, які бажають виїхати з Росії, теж має бути поставлене. Але поки що на порядку денному його немає.
Указ, який запізнився на 15 років
Які б причини не були, – чи то проросійські погляди Януковича, чи питання безпеки при Порошенкові, але з 2009 року не було жодного офіційного документа, який би регулював, пітримував чи давав сигнал українцям Росії, що про них не забули. Саме тому указ Зеленського історично заселені українцями території РФ схвально сприйняли всі, хто займається і цікавиться питаннями російсько-українських відносин. Олександр Алфьоров, науковець, який досліджував історію цих земель, пояснює певні акценти: “Це унікальний указ, який я абсолютно підтримую. Він, по суті, кидає виклик російській системі, яка на міжнародних майданчиках проговорює, що в Україні хтось когось начебто ущемлював за російську мову чи за російську церкву, а натомість прийшов в Україну зі зброєю, приніс геноцид. А ще ми зможемо на світових майданчиках демонструвати, що ця війна є не тільки несправедливою, не аргументованою, вона є продовженням конфлікту, який розпочала російська держава ще в 1917 році.
Юрист Аскольд Лозинський теж має позитивні очікування, зокрема, щодо моральної підтримки українців Росії: “Я дзвонив до Волика, говорив про цей указ. І він сказав: амінь, це нарешті сталось. Так, українці там розуміють, що Указ не матиме великого значення для їхнього захисту, бо Росія не керується законами. Але їм важливо, що нарешті їхня материзна-держава ними цікавиться і ними опікується. І я вам скажу, що для них це буде поклик. Творити не революцію в Росії, а виїжджати, втікати і йти в Україну. А закон дуже потрібен. Він перезрів років на 15, але добре, хоча б зараз. Володимир Зеленський єдиний з президентів, хто зацікавився українською діаспорою в Росії, і це важливо“.
То як же Зелений Клин?
Одне із питань, яке лишається на слуху, – чому в Указі не згадано заселені українцями території так званого Зеленого Клину. Скажімо, Аскольд Лозинський сумнівається, що без Зеленого Клину можна говорити про українську діаспору в Росії. Тим паче, що її теж торкались і процеси денаціоналізації і навіть переслідувань українців.
Алфьоров пояснює відсутність у документі відділених від України тисячами кілометрів територій спрямованістю Указу на міжнародну аудиторію, це, мовляв, може викликати певні запитання вже до української сторони: “Указ направлений на зовнішнє дипломатичне середовище. Якби ми в ньому згадали інші українські етнічні території, які розкидані по РФ, то ми б розфокусували увагу щодо українських етнічних земель, які розташовані вздовж українського кордону на території РФ”. Історик зазначає, фіксація саме на прикордонних територіях, дозволила говорити чітко, не претендуючи на “якісь острівки в РФ, що дало б можливість російській пропаганді почати говорити: що, ну от бачите, і «Чорне море українці викопали, і Камчатку заселили». Це правильне рішення для донесення правильного меседжу західним дипломатам”.
Навіть без означення всіх населених українцями російських територій Указ дав поштовх для роботи і науковцям, і дослідникам над концептом українства як поняття, що не обмежене територією України. Вивчати методи, якими російська ідеологічна машина знищує українську етнічну меншість у себе в країні. Та шукати механізми допомоги тим, хто чекає української підтримки. Навіть якщо їх вже й не мільйон, але кожна українська людина нам важлива. Особливо під час війни.
Ярина Скуратівська