Марічка Марчик: «У нашій танковій роті командира називали татом, а мене мамою»

0
77

Музикантка Марічка Марчик володіє унікальним «автентичним» голосом. Разом зі своїм чоловіком – канадцем Марком Марчиком вона співає в гурті «Балаклава Блюз», який вони створили у 2018 році. Марічка активно допомагає нашим воїнам – не лише коштами, які збирає на своїх концертах, а й особистою присутністю на фронті. Їздить на передову як волонтерка, підтримує військових піснями, словами й навіть курси медиків для цього закінчила.
Розмовляємо з Марічкою у Нью-Йорку, під час Фестивалю сучасної української музики, у якому вона брала участь.

НАВІТЬ СВОЄ ВЕСІЛЛЯ МИ ПЕРЕТВОРИЛИ НА ЗБІР КОШТІВ ДЛЯ ЗСУ
– Марічко, ти тривалий час мешкаєш у Канаді, але коли почалася війна, вирішила поїхати в Україну, тоді як багато жінок, навпаки, шукають прихистку за кордоном?
– Ну, слухай, по-перше, у мене таке враження, що я ніколи й не виїжджала з України. Коли ми познайомилися з Марком – моїм теперішнім чоловіком – під час Революції гідності на Майдані, то відразу домовилися, що об’єднаємо наші сили, аби щось робити для України.
Ми навіть наше весілля у травні 2015 року перетворили на збір коштів. Через Фейсбук запросили все Торонто в парк, сказали: не даруйте квітів і подарунків. Ось коробочка для коштів… Ми збирали гроші для такмеду – тоді був дефіцит аптечок. До нас на весілля прийшло 5 тисяч чоловік.

– Чим же ви їх годували?
– Усі приносили їжу з собою. Там були наїдки з багатьох куточків світу, бо різні люди прийшли, уявляєш… Нас і зараз часом зустрічають незнайомці на вулицях Торонто й кажуть: «А ми були у вас на весіллі». Про нас навіть Reuters писали.
Так ось уже на весіллі ми назбирали купу грошей для України. А потім ми з чоловіком задумали проєкт «Балаклава Блюз», з яким і зараз збираємо гроші.

Я ПІШЛА НА ВІЙНУ ЩЕ 2014-ГО
– Ти вирішила поїхати туди, де ведуться бойової дії. Як прийшло таке рішення?
– Ну, по-перше, я була вже волонтеркою, учасницею бойових дій з 2014 року. Тоді я пішла на війну. Теж написала пост у Фейсбуці, спитала, хто мені може допомогти купити все необхідне: амуніцію, форму… Відповів якийсь незнайомий чоловік, ми з ним поїхали у військторг на Видубичах. Він мене повністю вдягнув, я зібрала сумку.
Марко мені пише: «Ой, почекай на мене». А доти я їздила на Донбас просто як музикантка – з Олегом Скрипкою і без нього, з різними мандрівними фестивалями. Де ми тільки не були… Усе літо 2014 року я співала.
Прийшла якось у госпіталь прикордонників у Києві, що в Китаєві. Бо, знаєш, усі тоді допомагали центральному госпіталю, а я пішла в той, про який ніхто не говорить, але тоді якраз привозили туди багато поранених зі сходу. Я хотіла бути чимось корисною, але не знала, чим. Думаю, піду спитаю.
І спитала: може, треба якось розважити, виступити перед ними? А працівниця каже: «Знаєш, що, не треба виступати. Чи можеш з ними просто поговорити? Стукай в палати, заходь і кажи: «Привіт, я Марічка. Хочеш поговорити?»
Ой, цікаво, думаю. Так і зробила.
Провела там, напевно, з півроку. Кожний день з раннього ранку до пізнього вечора сиділа в них навіть в операційних. Просилася побути на операції. І мене пускали, уявляєш? Не знаю, як це стається у моєму житті, що мене пускають скрізь, де не можна.
…А на фронті я потрапила під обстріл з «градів» біля Дебальцевого. Маю ПТСР (посттравматичний синдром, – ред.) з 2014 року.
– А під час повномасштабного вторгнення, коли ти вперше поїхала на фронт?
– Мій брат пішов служити навесні 2022-го, а я його провідувала. Приїхала до нього в жовтні, прямо в Лиман. Перед поїздкою спитала брата: «Що тобі привезти?» Він каже: «Привези мені вафельний торт – мій улюблений». – «Ти що, здурів? Я тобі з Канади торт буду везти? Може, щось серйозніше треба?» – «Знаєш, хочу торт і тебе побачити».
І я реально везла йому цей вафельний торт.
– Сама зробила?
– Попросила племінницю, вона зробила у Львові. Ну, це торт, у якому перекладаються вафлі й згущене молоко…
Ми везли його разом з Марком… Переночували з братом на повністю роздовбаній заправці на підлозі. Їли торт, співали пісні, Марко на скрипці грав – він без неї не їздить. Якийсь чувак, що з моїм братом служив, приніс акордеон. А я ж на акордеоні теж граю, і ми просто на цій роздовбаній заправці таке влаштували!
– Музика, напевне, вас із Марком ще більше зблизила?
– Так, ми разом в одному гурті «Балаклава Блюз» виступаємо. Там є ще третій член, наш кум Оскар. Він мексиканець, але грає з нами українську музику, барабанщик.
– А барабани які, мексиканські?
– Ні-ні. Це такі бас-бочки, подивишся «Балаклава Блюз» в Інтернеті… Це молодіжна музика, з дуже-дуже міцним саундом, який розрахований на стадіонне звучання. Абсолютно унікальний гурт, йому немає жодних аналогів, і, на жаль, немає конкуренції. Ми багато з ним подорожуємо, і цей гурт присвячений війні. Виступаємо з таким відеоекраном, для якого нам українська формація Babylon’13 надала свої кадри, щоб ми їх показували як бекграунд під час виступів.
Наш перший виступ був у 2017 році на Іграх нескорених у Канаді – у присутності Президента України, прем’єр-міністра Канади, нашої команди.
Ми презентували там свої перші три пісні.
РАЗОМ З НІКІТОЮ ТИТОВИМ МИ СТВОРИЛИ ЛОГОТИП ДЛЯ ШЕВРОНІВ
– Повернімося до поїздок на фронт…
– Потім я другий раз відвідала брата. Приїхала вже сама. Знову-таки, переночувала в нього й вирішила, що треба знайти можливість, аби побути там довше. Познайомилася з командирами. Питаю, чи можна якось тут до вас – ще не знала, у ролі кого. Спочатку думала контракт укласти для служби в ЗСУ, але всі почали мене відмовляти. У мене четверо дітей, Мая ще маленька, шість років. І як покинути гурт – проєкт, який збирає купу грошей для армії? Я довго думала, яким чином поєднати і перебування в Україні, і збирання коштів у Канаді. І ось знайшла шлях для себе – акредитувалася як журналістка від канадського медіаресурсу. І мала можливість перебувати з нашими військовими двічі по місяцю. Обидва рази в танковій роті, де служить брат.
Як їхала перший раз на Донбас, то поки була в літаку, мені прийшло повідомлення від командира: «Ти знаєш, ми зараз не на Донбасі, а в Черкасах на полігоні з нашим танковим батальйоном».
Ну навіщо мені їхати в Черкаси, подумала я. Що я забула в тих Черкасах?.. Поселилася в готелі, а сама почала нити командирові: «Хочу на полігон, у роту!»
А рота була розквартирована в діючій тюрмі – зараз можу про це казати, бо вони там уже не живуть. Вони й харчувалися в тюремній їдальні, де лише ложки й нема виделок.
– А де були ув’язнені?
– Теж там, але окремо. Вони не харчувалися разом.
І я навіть там примудрилася побувати. Мене ховали в машині в багажнику, щоб провезти в тюрму, бо моя акредитація на неї не поширювалася. Я була страшенно задоволена, що не ночую в готелі, а «на тюряжці», як вони її називали.
Але коли командир забороняв мені там бути, я мусила повертатися в готель. Були такі дні, коли мені справді не можна було бути ні «на тюряжці», ні на полігоні.

ПІД БАХМУТОМ СПІВАЛА ДУЖЕ ТИХЕНЬКО, ЩОБ ВОРОГИ НЕ ПОЧУЛИ
– А чим ти займалася у вільний час – коли залишалася в готелі?
– Вирішила, що мені треба чогось повчитися. Якраз тривав набір на курси медиків, і я написала командирові, що закінчу курс, отримаю сертифікацію, і тоді в роті зможу не тільки піднімати бойовий дух співом чи бесідами з бійцями… Він сказав: «Ну, добре, їдь». Оскільки він відповідав за мене, то я мусила все в нього питатися.
– У командира роти?
– Так. Він бойовий офіцер з 2014 року. Пройшов і Крим, і Рим… Він мене відпустив, і я два тижні вчилася на цих курсах. Потім повернулася до них у роту і, крім усього іншого, допомагала створити для них логотипи, прапори – разом з художником Нікітою Тітовим. Я йому написала, що я волонтерка в танковій роті, і запропонувала створити логотип. Вийшов просто мистецький шедевр, ми його розмістили на ротному прапорі й на шевронах.
Я дуже пишаюся, що до цього причетна…
Коли рота закінчила навчання, командир повіз усіх у Канів на могилу Шевченка. Там ми влаштували вручення цих шевронів і підняли прапор. Це просто був такий момент кіношний і зворушливий, що я тобі передати не можу. Коли ми вручали ці ротні шеврони, то командира називали «татом», а мене «мамою».
Після того вони поїхали на Донбас, а я повернулася в Канаду на місяць. А потім приїхала до них на локацію під Бахмут.
– Ти там була в ролі медика?
– Так… По-перше, перевірила, що в них є взагалі в аптечках. Усе розфасувала й попідписувала. Бо волонтери щось привезли, вивантажили, і ніхто не знав, що це. Медика в них не було, звичайно. І вони до мене ходили реально як до лікаря, коли в них щось болить.
І Новий рік ми зустрічали просто в полі на Харківщині, у якійсь хатині біля Часового Яру. Усі жили по роздовбаних хатах, у яких не було нічого. Я їм і їсти готувала. Інколи там тихесенько щось співала – голосно не можна було, щоб вороги не почули.
– А обстріли були?
– Весь час, вони не припинялися.
– Чи мала бажання стрельнути по ворогах?
– Воно завжди є.


АВТЕНТИЧНИМИ ГОЛОСАМИ НАШІ ПРАЩУРИ СПІЛКУВАЛИСЯ З ДУХАМИ
– А тепер хочу переключатися на іншу тему. Ти створювала відомий гурт українського автентичного співу «Божичі»…
– Так, я його співзасновниця. Ми його створили разом з Іллею Фетисовим і Наталею Сербіною в 1999 році.
– О, то ти зовсім ще юна була. Власне, ти й зараз юна, але тоді ще юніша… Це коли в Київській консерваторії навчалася?
– Так, на першому курсі. Я вчилася за спеціальністю «етномузиколог».
– Ти маєш якесь коріння на селі?
– Ні, я киянка й не маю ніякого коріння на селі. Спочатку моя мова була російська. І звали мене Машею…
– Тобто Маша стала Марічкою?
– Саме так. Я зовсім відвикла, що колись була Машею. Коли якісь друзі з мого минулого пишуть мені: «Машо, привіт», – мене аж пересмикує… Бо мені здається, що це взагалі не я.
– А чому тебе зацікавила етномузика?
– Бо в мене стався культурний шок, коли я почула одного разу, як звучить народна музика… Не просто там «Два дубки» – бо це все, що тоді на радіо крутили.
Я не могла повірити, що народ без музичної освіти може творити таку складну музику, спів поміж нотами…
– Автентичні голоси – це такий спосіб спілкування з потойбічним світом, духами?
– Ну так, звичайно. Ця ж музика була створена в дохристиянські часи. Наші пращури вірили в різні сили природи, духів, силу землі, вогню, води. Плюс вони завжди спілкувалися зі своїми померлими пращурами. А ще ці голоси використовувалися для комунікації на великих відстанях, щоб було чути: з гори на гору чи в полі, коли треба було когось покликати.
– А чоловічі голоси такі є?
– Авжеж. Раніше переважно чоловіки співали. Але під час Другої світової війни багато чоловіків загинуло, ця культура перейшла до жінок – вони її продовжували відтворювати.
Тому коли з’явилися різні записувальні пристрої, то вже фіксували переважно бабів, які співали чоловічий репертуар. От, наприклад, чумацькі чи козацькі пісні ніколи не виконували жінки.
– Чи є на американському континенті, крім тебе, люди, котрі володіють українським автентичним співом?
– Не думаю… Пам’ятаю навіть момент такого усвідомлення відповідальності за це. Я подумала: Господи, я на цілому континенті Північної Америки така одна! Ніхто не знає особливості цього співу настільки досконало й не передає його так точно, як я.
– А де ти його вивчала на практиці?
– Їздила в експедиції по селах як фольклористка.
– А які це села, у яких регіонах?
– Центральна і східна Україна – усі, крім західної. У західній я не записувала ніколи. Якось їздила місяць з цілою групою людей, яка записувала фольклор поліщуків, яких переселили з десятикілометрової зони на Київщині. Мій професор-етномузиколог Євген Єфремов вів сеанси з бабусями, а я вчилася, як то робити. Це був колосальний досвід.
– Тобто ти з разом співала з тими бабусями?
– О, ні… Разом ніколи не співають. Не прийнято. Може, зараз, коли вже вмію співати і знаю репертуар, то могла б щось їм підтягнути…
– А як ти відчула, що вже можеш співати, як вони?
– Коли відділилася від ансамблю – від «Божичів», десять років тому. Я раніше ніколи не співала народний спів сама чи навіть у дуеті. Завжди виступала в колективі, де є керівник, який каже тобі, що співати. І він мені ніколи не довіряв виконувати верхній голос. Я завжди була з чоловіками десь у басовій партії. А тут опинилася одна, ми познайомилися з Марком, який співає дуже гарно. І ми почали співати удвох, і я опанувала верхній голос, яким у житті ніколи не співала. І таким чином сама в собі відкрила, що можу співати… У Канаді я почала розвиватися в цьому напрямі.
-Ти ж і в Нью-Йорку сольно співала?
– Так, у Карнегі-холі на святкування сторіччя «Щедрика» в грудні 2022 року виконувала народну пісню.
Володимир Ільченко,
Нью-Йорк
Фото Володимира Ільченка та з архіву Марічки Марчик