Микола Таран, український активіст на Алясці, ультрамарафонець, 5-кратний рекордсмен України з ультрамарафонського бігу, донор-амбасадор президентської платформи благодійності UNITED24 та амбасадор проєкту «Незламні» — збору на протези для захисників.
Моя бігова історія розпочалася 10 років тому із великої мрії — пробігти 42 км у США. Було напрочуд важко, але через терни — до марафону в Лос-Анджелесі і фінішу навпроти океану.
А благодійна історія розпочалася із 250 км. Оскільки я не зміг репрезентувати Україну на ультрамарафоні на 250 км в Ісландії, я цей забіг пробіг неофіційно в Україні, ще й приєднався до збору на ремонт автомобіля для однієї із частин ЗСУ. Тоді я побачив, що моя бігова благодійність працює.
Одразу після цього я доєднався до одного благодійного фонду, проєкту «Незламні», і вибрав для себе: буду щодня бігати і збирати на протези для захисників. Як це працювало? На той період багато хто хотів бути до чогось дотичним, отже, я в соціальних мережах сказав, що вони можуть завдяки мені донатити: я буду бігати, а всі, хто хоче мене підтримати, можуть відправляти гроші. Насправді бігати — це важка праця!
У той же час я мав можливість репрезентувати Україну на марафонських дистанціях у Європі, але вже не хотів просто так бігати, а вирішив, що кожного разу буду бігати для зборів. Так, разом із президентською платформою благодійності UNITED24 пробіг марафон у Валенсії.
Найбільшим для мене стимулом не зупинятися була можливість організовувати для української ком’юніті забіги з українськими прапорами. Так, у Європі я організував забіги тричі у Валенсії, двічі в Норвегії, Римі, Німеччині, Швейцарії, Барселоні, Малазі, Аліканте, Парижі.
У Штатах це: тричі в Нью-Йорку, Атланті, Вашингтоні, округ Колумбія, Лос-Анджелесі, Х’юстоні, Чикаго, Тампі, Солт-Лейк-Сіті та вперше на Гавайщині.
Я вирішив це робити, бо ніхто не хотів цим зайнятися, а я вирішив, що буду піднімати бойовий дух українців у США. Хоча це зовсім не просто: завжди потрібно витрачати багато часу на організацію, причому не завжди люди охоче приходять на ці забіги. Хоча вони завжди безкоштовні і не завжди це про біг. Мої забіги — це про об’єднання.
А мої особисті забіги — це говорити і нагадувати світові про війну! Особливо на Алясці: тут українці й далі живуть, кажучи: «Мова не має значення». Для мене дивно це чути, бо багато хто втік від війни, бо Росія напала на Україну, а вони розмовляють мовою, що вбиває українців!
Я дуже горджуся, що вдалося вперше за всю історію зібрати українців для бігу на Гавайщині, а в Нью-Йорку — зібрати українців до Дня вишиванки.
Як я завжди кажу, в людині повинен бути присутній альтруїзм — робити просто щось, щоб залишити по собі добрі справи.
Микола Таран
Фото надані автором
