ТАНЯ МАЛЯРЧУК: «ПЕРЕЇХАВШИ, ЗАДУМАЛАСЯ, ЧОМУ ТУТ, В АВСТРІЇ, ЛЮДИ МОЖУТЬ ЖИТИ НОРМАЛЬНО, А В УКРАЇНІ – НІ?»

0
290

Таня Малярчук – одна з найпопулярніших письменниць в Україні. Її книжками, що мають особливий характер і стиль, зачитуються. На новинки від неї очікують.
Її часто називають у топі улюблених авторів і молодь, і старші пани та пані. При цьому всьому Таня – зовсім не публічна особа, вона не любить тусовок, не балує читачів частими презентаціями чи літературними вечорами. У неї та в героїнь її книг є чимало спільного – вони живуть у власному світі, у який хочеться зазирнути. Чи за посередництва книг, коли йдеться про літературних героїнь, чи з допомогою розмови, коли йдеться про їхню авторку.  З Танею Малярчук кореспондент поговорила про її новий роман “Біографія випадкового чуда”, бідність як найбільше зло, переїзд письменниці до Австрії та про погляд збоку на Україну.

– Ваша остання книжка називається “Біографія випадкового чуда”. Чи вірите ви в чудеса і чи траплялися вони з вами?
– Не вірю в чудеса. Мабуть, саме тому так назвала свою книжку. Брак чудес у реальному житті спровокував мене до писання загалом і до цієї книжки зокрема. Завжди писала щось подібне: кролики, які раптом в шафі народжуються у безкінечній кількості, або гейзер, що вибухає у квартирі. Мене тягне до ірреального, яке сприймається як реальне. У “Біографії випадкового чуда” чудо – це жінка, яка вміє літати. Описую її вміння наче це – цілком нормальна річ. Скажімо, діти, побачивши щось нереальне, сприймають це як щось таке, що має бути у цьому світі. А дорослі, через те, що звикли до всього і знають, яким має бути світ навколо, лякаються, коли стається щось ненормальне. Наприклад, сидять за столом мама, батько і маленький син. І раптом батько ні з того ні з сього піднімається в повітря до стелі. Мама втрачає свідомість, а маленький син каже: “О, тато полетів”. Це і є різниця у сприйнятті. Мені ближча поведінка сина, а не мами. З такої позиції і пишу. А в реальному житті чудес зі мною не ставалося. Вони мені подобаються лише у книгах.
– У “Біографії…” чудес не так багато, а от боротьби за права людини, за справедливість – чимало. Причому ця боротьба чимось нагадує биття головою об стінку. Б’єшся, б’єшся, а зрушень непомітно… Видається, що для вас ця боротьба важлива не тому, що вона здатна змінити світ, а тому, що вона здатна змінити того, хто бореться…
– А який ще може бути сенс життя взагалі? Тільки власний розвиток і еволюція душі (вибачте за пафос). У цьому і є сенс життя. Хіба ні? Намагаємось змінити зовнішнє, боремось за це, за те, щоб навколо щось змінилося, стало кращим… Але це – крапля в морі. Нічого не змінюється. Та такі намагання все одно потрібні. Але тільки тому, що саме так людина може змінити саму себе. А для чого ще ми живемо? Я от живу для того, щоб себе саму вдосконалити, стати добрішою, кращою.
– У ваших книжках присутній момент автобіографічності. Ототожнюєте себе зі своїми героями? Наділяєте їх своїми рисами, переймаєте з часом щось від них?
– З Лєною із “Біографії випадкового чуда” прожила майже два роки. Вона мені була приємна, але це було якось так, наче живеш з якоюсь людиною два роки з дня в день, з дня в день. Рада, що вона “народилася” і пішла від мене. Але я – не така, як Флобер. Коли він три сторінки описував, як мадам Боварі вмирала, у нього на роті виступила піна (одна з ознак отруєння миш’яком, яким, власне, і отруїлася героїня). Він сам не труївся, звісно, просто настільки максимально перевтілився у свого героя. У мене такого ототожнення немає. Наразі тільки можу випадково називати людей іменами героїв своїх книг.
Пройшла певну письменницьку еволюцію. Років десять тому, коли тільки починала писати, то я, як учень-художник, просто дивилася на когось або на щось і намагалася це максимально точно для себе самої це описати. Так і знаходила героїв, писала книги. Тепер у мене зовсім інший спосіб писання. Дивлюся на людей, але описую у книзі не їх, а ті мої історії, які вибудовуються навколо них і які відрізняються від того, що ставалося в реальності.
– Ви не тішите своїх читачів “хепі-ендами”, щасливими розв’язками, у більшості ваших героїв тяжка доля…
– Не хочу і не можу писати по-іншому і про інше. Мені подобається це робити саме так, як роблю. Маю до своїх героїв такий жаль… Насправді їх всіх люблю. Таких, на перший погляд, – лузерів, а насправді – людей, які починають трошечки інакше мислити, ніж навколишнє середовище. Кожен знає, що не можна порушувати права іншої людини, бити, вбивати… Це нібито суспільні правила, які всі знають, але ніхто не виконує. Наприклад, “закон” українського суспільства: “Обдури ближнього свого, бо прийде дальній і обдурить вас обох”. Це – те, серед чого я виросла. Мої ж герої буквально розуміють ці суспільні правила, за якими теоретично мали би співіснувати всі люди між собою. Але насправді ті одиниці, хто за ними існує, стають лузерами. Їх можна називати по-різному: лузери, ідіоти, дури. А можна подивитися по-іншому на них – як на справжніх нормальних людей. Я дивлюсь саме так.
– У ваших книгах часто акцентується на тому, що основна причина, чому так багато злості навколо, – у бідності людей, яка їх підштовхує до несправедливості.
– Це перебільшено і гіпертрофовано, без сумніву. Але це так. Добре, коли від тебе все залежить, сам можеш вибудувати свою долю, кар’єру. А коли ні? 1990-ті – це час, коли не міг нічого зробити, коли все складалося так, що ти в кінці кінців мусив стати або лузером, або бандитом і намахувати інших. Можливо, були інші варіанти прожиття цих років… Не знаю. З того, що я бачила, нормою були розбиті родини, старші люди, в яких було повно дітей, не було роботи. Вони не могли пристосуватися до нового часу. Потім прийшло моє покоління. Що могло зробити воно? Все складалося так, що ти, якби і хотів, то нічого не міг. І в центрі всієї цієї тотальної безвиході була тотальна бідність.
– Два роки тому ви переїхали жити до Австрії, тоді й почали писати останню книжку. Наскільки цей переїзд і контраст української та австрійської буденності (ставлення до неповносправних, пенсіонерів, тварин – центральні теми “Біографії…”) вплинули на ваш твір?
– Знаєте, що мене найбільше вразило у Відні, коли туди приїхала? Не архітектура, не організація життя, навіть не соціальне забезпечення, яке там на зовсім іншому рівні, ніж в Україні. Найбільше мене вразило те, як багато людей на інвалідних візках пересуваються містом. Спокійно, без проблем. Живучи сім років у Києві, не бачила жодної людини на візку. У нас людей з обмеженими можливостями значно більше. І де ці люди ховаються? Сидять по своїх квартирах, не маючи змоги спуститися донизу. Це страшно.
Саме через мій переїзд ця книжка і вийшла така соціальна. Коли сидиш в середині ситуації, не бачиш її вповні. Ніколи не задумувалася аж так сильно над якимись соціальними проблемами в Україні, живучи тут. Коли виїжджаєш, починаєш все бачити збоку. І починаєш думати, чому тут, в Австрії, люди можуть жити нормально, а в Україні – ні?
Також у книжці є багато речей про пошуки ідентичності, про те, що таке Україна, українськість. Мені важливо було для себе це визначити. Коли виїжджаєш, перед тобою постає чимало запитань. Хто ти і що ти тут робиш? Чи маєш ти право тут бути? Чому ти залишила свою батьківщину? Як це залишити батьківщину? Що таке взагалі “батьківщина”? Думала над цим постійно. Тому-то й вийшла моя книжка такою соціальною, трохи трагічно-травматичною. Для того, щоб я зрозуміла мою Україну в собі.
– Вдалось її зрозуміти?
– Значно “попустилася” з необхідності відповідати на ці всі запитання.
– Вам тяжко дався цей переїзд?
– Внутрішньо так. Хоча часто буваю в Україні, тому не можу сказати, що цілком порвала зв’язки і виїхала. З Івано-Франківська до Відня ближче, ніж від Івано-Франківська до Києва. Хоча в уяві Австрія – це далекий світ. Це – внутрішні бар’єри, відстані, кордони. Територіальні 700 км – це нічого, пусте.
Переїжджати було травматично через внутрішні фобії, страхи. Наприклад, як я можу бути українським письменником і жити в іншомовному середовищі? Боялася, що забуваю мову. Ці страхи були настільки великі, що за місяць життя у Відні мені почало здаватися, що я забула половину українських слів. Постійно всім говорила, що забула мову, що більше нічого не зможу написати. Але, виявилось, що все не так страшно. Зрештою, моє життя у Києві мало чим відрізнялося від теперішнього життя у Відні. Сиджу в Інтернеті, читаю книжки, спілкуюся, навіть, українське телебачення дивлюся. З усіма цими інформаційними технологіями жити за кордоном – ніяка не проблема.
– Відчуття дому у Відні з’явилося?
– У мене нема відчуття дому. Взагалі. Ніде. І я від цього не страждаю. Івано-Франківськ я втратила дуже багато років тому, Київ ніколи не здобула, а Відень – дуже комфортне місце для життя. Я – як орхідея, яка живе на дереві, і їй добре. Сподіваюся, моє дерево мене витримає.
– Ваші твори перекладають іншими мовами, але не так активно, як деяких інших письменників. Як для себе це пояснюєте?
– Не задавалася таким запитанням. Хоча моя книжка “Говорити” перекладена німецькою. У тому ж видавництві незабаром вийде німецькою “Біографія випадкового чуда”. Мені насправді байдуже, перекладуть мене чи ні. Може, не аж так зовсім байдуже, але достатньо для того, щоб нічого навмисно не робити і не просувати себе чи шукати якісь можливості. Відома давня історія Андрія Куркова, який добивав кожне видавництво самотужки. Не в кожного такий “фокус” пройде. Я б так зробити не могла. Йому підійшов варіант достукатися самому. А менш самовпевненим людям доводиться чекати, що їх помітять.
Закордонним видавництвам треба добре подумати і прорахувати, чи окупиться їм видання того чи іншого іноземного автора. Адже це для них – подвійні витрати: гонорар автору і перекладачу. Тим більше, зараз українська література не так вже розпіарена. Так, був період 2004 року, коли її багато перекладали. Тоді ця хвиля зацікавлення і жалю до України відійшла. Тепер вона майже минула.
Оксана ЗЬОБРО