Георгій Погосов: «У дворі на Печерську ми рубалися на дерев’яних шаблях»

0
487

Портрет цього блискучого спортсмена прикрашає фойє одного з найпрестижніших американських університетів у Стенфорді (штат Каліфорнія). А перші кроки до олімпійських вершин учень 77-ї київської середньої школи зробив у динамівській секції фехтування. У 80-х роках минулого століття в багатьох дворах на Печерську кипіли неабиякі фехтувальні пристрасті. Підлітки, наслідуючи кіношних героїв Жерара Філіпа та Алена Делона, до нестями рубалися на дерев’яних шаблях. Один із цих розбишак згодом сам стане кумиром молоді.
Сьогодні олімпійський чемпіон, шестиразовий чемпіон світу з фехтування на шаблях Георгій Погосов — гість газети.

— Першою гучною перемогою для 20-річного парубка стала золота медаль світової юніорської першості у Венеції. Півтора десятка років на фехтувальній доріжці — такій спортивній кар’єрі можна лише позаздрити. Що ви відчували, коли вирішили зачохлити зброю?
— На свою другу Олімпіаду в Барселону я полетів, коли мені виповнилося 32 роки. Зрозуміло, що у фехтувальній збірній СНД був найстаршим. Для моїх друзів по команді Ігри-1992 стали олімпійським дебютом. Разом зі мною на старт вийшли 20-річний вихованець київської школи Вадик Гутцайт, його ровесник із Новосибірська Сашко Ширшов та майбутній голова суддівської комісії Європейської конфедерації фехтування москвич Станіслав Поздняков, якому тоді ще не виповнилося і 19. Командний турнір наш квартет пройшов на одному диханні. Ми рубалися, наче справжні козаки, і у фіналі впевнено обіграли угорців.
Також у моїй призовій колекції чимало інших нагород: починаючи від чемпіонату країни і студентської Універсіади та закінчуючи чемпіонатами світу і Європи. Після Барселони залишався в хорошій фізичній формі, але психологічно стало важче налаштовуватися на поєдинки. З’явилося бажання допомогти своїм товаришам не на фехтувальній доріжці, а в тренувальній залі — у ролі тренера або спаринг-партнера. Певний час я залишався в збірній України, хоч і в іншому статусі.
— Свого часу вам пощастило потрапити в руки чудових спортивних педагогів — Михайла Шимшовича, Михайла Когута, Марка Левіна. На олімпійську орбіту вас виводив заслужений тренер країни Давид Тишлер, якого можна поставити в один ряд із такими видатними наставниками, як Ігор Турчин і Валерій Лобановський.
— Давид Тишлер, який, до речі, народився в Херсоні, сам був прекрасним шаблістом. На Іграх-1956 у Мельбурні став бронзовим призером у складі збірної СРСР, завойовував медалі на чемпіонатах світу в особистій і командній першості.
Понад десять років він очолював збірну Союзу з фехтування на шаблях. Золоті медалі двох Олімпіад (1964 і 1968 років) — багато в чому його заслуга. Я пишаюся тим, що в збірній мені довелося працювати під керівництвом засновника вітчизняної школи фехтування. Він учив нас розвивати здібності до самоаналізу, осмислення кожного проведеного прийому на фехтувальній доріжці. Один із його учнів Віктор Кривопусков став чотириразовим олімпійським чемпіоном. Маестро клинка — так шанобливо називали свого вдумливого педагога зірки фехтування Марк Мідлер, Віктор Сидяк, Марк Ракита.
— Свого часу вам довелося виступати за збірні Союзу, СНД і України. В усіх колективах ви проявили себе як незамінній і надійний командний боєць…
— Хочу пригадати один з найпам’ятніших епізодів спортивної кар’єри. На літній Олімпіаді-1988 в Сеулі мені єдиному в збірній вдалося пробитися у фінальну стадію особистого турніру шаблістів. У чвертьфіналі доля звела з Жаном-Філіпом Дільре. Із цим французом на чемпіонатах світу і Європи довелося зустрічатися неодноразово — я добре знав його манеру ведення бою. Можливо, ця упевненість мене і підвела. Під завісу поєдинку в обопільній гострій атаці арбітр зарахував результативну дію мого суперника. У підсумку замість того, щоб піднятися на олімпійський подіум, я змушений був задовольнитися лише шостим місцем.
Інша справа — командний турнір. На світовій першості в Австрії збірна Союзу в фіналі схрестила зброю з угорською. В останньому бою моїм суперником був лідер цієї збірної. За рівного рахунку мені вдалося спровокувати опонента на атаку і зустріти його результативним контрвипадом — 5:4. Так наша команда повернула собі звання найсильнішої дружини світу.


—  Із 1983 року збірна СРСР із фехтування на шаблях п’ять років поспіль не знала собі рівних на найпрестижніших турнірах. Нині таким безумовним фаворитом стала жіноча збірна України на чолі з Ольгою Харлан. На ваш погляд, це яскравий талант молодої спортсменки чи більшою мірою заслуга її наставників — Валерія Штурбабіна і Артема Скорохода?
— Щоб оцінити всю багатогранність таланту кращої шаблістки планети минулого року, досить пригадати останній чемпіонат світу. До цього три роки поспіль наша жіноча збірна поступалася росіянкам у битві за «золото». Нарешті в Будапешті в завершальному бою Харлан відіграла у своєї суперниці Діани Галіакбарової п’ять очок і за нічийного рахунку (44:44) завдала вирішального удару. Нагадаю, що за кілька днів до того миколаївська спортсменка вперше в кар’єрі стала чемпіонкою світу в особистій першості. Причому у фіналі змусила скласти зброю лідера збірної Росії — Катерину Дьяченко.
Цій симпатичній дівчині немає ще 24 років. Але в її колекції командне «золото» Пекіна-2008 і особиста «бронза» Лондона-2012. А ще — дев’ять нагород світової першості, три серед яких золоті. У даному випадку щасливим чином збіглися безперечний талант шаблістки і високий професіоналізм тренерського колективу на чолі з Валерієм Штурбабіним і Вадимом Гутцайтом. Тепер мій партнер по збірній СНД зразка 1992 року — головний тренер національної збірної, віце-президент Федерації фехтування України. Із ним товаришую ще з тих часів, щиро радію його успіхам.
— Два місяці тому в зв’язку з трагічними подіями в Криму жіноча і чоловіча збірні команди України з фехтування на шаблях відмовилися брати участь в турнірах, що проходять на території Російської Федерації. Зокрема наші спортсмени бойкотували березневий етап Кубка світу «Московська шабля». Відповідну заяву підписали олімпійські чемпіонки Ольга Харлан, Ольга Жовнір та Галина Пундик, чемпіонки світу Олена Вороніна та Аліна Комащук, бронзові призери чемпіонату Європи Олег Штурбабін, Дмитро Бойко, Дмитро Пундик та Андрій Ягодка, заслужені тренери України Гарнік Давидян і Валерій Штурбабін.
Як ви із-за океану оцінюєте останні бурхливі події на Батьківщині?
— Мені як корінному киянинові боляче дивитися на спроби розколу моєї рідної країни. Я підтримав заклик української Федерації фехтування і розмістив у соціальних мережах відеозвернення, в якому висловився за єдину і неподільну Україну. Інакше бути просто не може — це моє тверде переконання!
— Два десятки років тому ви переїхали жити в США. Що могли б порадити тим українцям, які ризикнуть піти вашими стопами?
— На мій погляд, американські університети — одні з кращих у світі. Тому молодим людям перш за все бажаю здобути хорошу освіту. І в подальшому намагатися використати ці знання на благо рідної України…
— Що, на ваш погляд, є такого особливого в Штатах, чому б не гріх повчитися і нам?
— Перш за все, фактично відсутнє таке звичне для нас поняття, як хабар за послуги. Для американців це дикість. Нікому ні за яких обставин не спаде на думку запропонувати долари поліцейському, що зупинив вас за перевищення швидкості, «віддячити» чиновникові за довідку. Кожен із них виконує свою роботу і отримує за це достойну платню. Тут головне — суворе дотримання законів і правил. Про діяльність уряду і конгресу практично ніхто з пересічних громадян не згадує — це свідчить про багато що.
— Розкажіть, будь ласка, про свою сім’ю. Як у кого склалося життя, чим тепер кожен займається?
— Моя дружина Тетяна працює менеджером у спортивному клубі Стенфордського університету. Веде весь облік і бухгалтерію — як у клубі, так і вдома. Дочка Ганна закінчила університет у Сан-Хосе. Живе в Нью-Йорку, працює в одній із кращих рекламних агенцій Америки. Разом зі мною щороку прилітає у Київ, щоб побачитися з близькими і друзями, погуляти вулицями улюбленого міста.
Валерій РЕКУНОВ

ДОСЬЄ
Георгій Погосов народився 14 липня 1960 року в Києві. Заслужений майстер спорту. Вихованець столичного спорттовариства «Динамо». Олімпійський чемпіон командного турніру шаблістів на літніх Іграх-1992 у Барселоні. Срібний призер у складі збірної СРСР на Сеульській Олімпіаді-1988. Шестиразовий чемпіон світу в командних змаганнях.
Нині очолює фехтувальний клуб Стенфордського університету (штат Каліфорнія, США).