Архіпелаг Діаспора?

0
72

За останні 30 років ми звикли відвідувати Україну стільки, скільки хочемо. І цей безпосередній зв’язок став суттєвим для нашої ідентичності як американських українців.

Не менш важливий зв’язок через інтернет. Читаємо різні сайти, дивимося фільми й телепередачі, розмовляємо з родичами, друзями та колегами.

Отже, Україна впливає на діаспору, а діаспора впливає на Україну — менше на політикум, більше на фінанси, дискурс, ЗМІ, науку, громадянське суспільство. Така взаємодія корисна обом сторонам. Україна має зв’язок зі світом, а діаспора має зв’язок із материком.

Безліч науковців писали саме про цю тему, наголошуючи, що глобалізація — можливість вільно просуватися та комунікувати через кордони — мала б посилити транснаціональні спільноти й сприяти розвитку націй та національних культур. І раптом у цей гармонійний ландшафт вдерлася коронавірусна інфекція. Що далі для української діаспори взагалі, для нью-йоркської зокрема?

Уявіть собі два варіанти: оптимістичний, за якого пандемія закінчиться приблизно через рік, і песимістичний, за якого пандемія триватиме два або більше років. В обох сценаріях ми відвідуватимемо одне одного значно менше фізично й куди більше віртуально. З одного боку, це непогано, бо людина на екрані майже жива. З іншого — погано, бо майже жива людина — це не жива. Тим більше екранізація людей і стосунків здатна легко викликати — і можливо, вже викликає — втому, навіть відчуження. Хоч-не-хоч мусимо звикати до глибшої прірви між діаспорою та Україною. Чи ми більше замериканізуємося? Чи Україна стане ще провінційнішою?

Щодалі прірви можуть ставати постійною рисою діаспорного життя. Уже кілька місяців наші наукові, культурні та громадські установи не влаштовують семінарів, конференцій, концертів, суботніх шкіл тощо. Установи замерзли, а українці, які живуть поза українським даунтауном (а вони — величезна більшість українського населення в Нью-Йорку), не приїжджають, по-перше, бо нема чому, по-друге, бо всі уникають метро. Якщо ця атомізація діаспори (як, до речі, і цілого світу) триватиме рік, а може, два — три, що буде з діаспорними інституціями?

Банки виживуть, бо гроші всім потрібні. Церкви теж, бо потреба спілкуватися з Богом незмінна. Хоч тут складніше. Чи проповідуватиме священик у масці? Чи віряни стоятимуть далеко одне від одного? Чи буде хоровий спів? Чи буде Святе причастя?

Український музей теж дасть собі раду, але тільки з виставками. А що буде з літературними та музичними вечорами, на які приходить багато людей поза даунтауном? Ще складніше з Науковим товариством імені Шевченка та Українською вільною академією наук. Звичайно, можуть влаштовувати вебінари, але навіщо тоді будинки, архіви, бібліотеки, навіщо штаб працівників і де наукова співпраця?

Інституції виживають, тільки коли їхні споживачі їх потребують і використовують. Чи знов знайдуться споживачі даунтаунської культури й науки? Одне можна з певністю сконстатувати: інституції, які зуміють пристосуватися та перебудуватися, виживуть, а які не зуміють — не виживуть.

Іще таке запитання. Чи не посилиться роздрібнення діаспори на маленькі острови? Чи не виникне діаспорний архіпелаг?

Гаразд, такий стан триватиме не довше ніж рік-два-три, а тоді мало б усе повернутися до статус-кво анте. Але можливо, що ні. Бо що довше триватимуть атомізація та екранізація, то ймовірніше, що роздрібнення та відчуження стануть перманентними.

Звичайно, відновляться і зв’язки з Україною. Але наступні кілька років можуть бути драматичними для України: і пандемія, і економічний занепад, і можливе погіршення на окупованих територіях, і некомпетентність президента, Ради та уряду. Ми це все спостерігатимемо здалеку або через інтернет. А українці там переживатимуть усе наживо.

Те саме й у зворотному напрямку. Перед діаспорою стоїть реальна можливість ще чотирьох років президентства Дональда Трампа, що, найімовірніше, перетвориться на поглиблення всіх наявних та створить безліч нових криз. Що тоді важливіше для безробітного українця в США: Трамп, Байден чи Зеленський, безробіття тут чи безробіття в Україні?

Різні переживання творять різних людей. Спільні — подібних. Завдання перед діаспорою — будувати мости між своїми островами та з материком — досить просте. Як це зробити під час пандемії — дещо складніше.

Олександр Мотиль,
професор політичних наук в Університеті Ратґерса-Ньюарк,
історик, письменник

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here