Моя провина мене наздогнала…

0
200

Воістину правий був хтось із мудрих, коли сказав, що людина забуває добро, яке вона зробила, але завжди згадуватиме вчинене нею зло…

Якось осіннього недільного дня я, тоді двадцятирічна студентка педінституту, їхала з дому до міста. На одній із зупинок стояла жінка з хлопцем. Коли автобус зупинився, вони почали прощатися. Крізь відчинену кватирку я почула, як жінка каже: «Тримайся. І пам’ятай: горілка проблем не вирішує». Вона залишилась, а хлопець (було видно, як він витирає сльози) зайшов в автобус. «Горілочка плаче», — з осудом промовила молодиця, що сиділа за мною. Справді, парубок був трохи напідпитку.

Біля мене було вільне місце, тож новий пасажир, спитавши дозволу, сів поруч. Слово за словом — і хлопець, мій одноліток, розповів про себе. Виявилося, що Іван — сирота. Живе удвох із прабабусею, а це провідував учительку-пенсіонерку. Після школи закінчив курси шоферів, влаштувався на роботу, одержав старенький вантажний мікроавтобус. Він дуже любить техніку, тож відремонтував автомобіль, зробив із нього «лялечку». Робота подобалась, начальник був ним задоволений, заохочував матеріально. Але одного дня трапилася біда — маленька дівчинка кинулась за м’ячем просто під колеса його машини. Іван відреагував миттєво — щосили натиснув на гальма, але дівчинка від отриманих травм померла в лікарні. Батьки загиблої дитини не висували до нього жодних претензій, адже трагедія трапилась на їхніх очах. І хоч їм було дуже боляче, вони не хотіли, щоб хлопця засудили. Ще прихильніше стали до нього ставитися, дізнавшись, що він сирота. Суд його виправдав. Утім, сам він ніяк не міг забути дівчинку з великим бантом на голові — вона знову й знову зринала в уяві. Він не міг примусити себе сісти за кермо. Начальник чекав-чекав, що він «отямиться», і таки був вимушений узяти іншого водія. Два його шкільні приятелі вчаться у столиці, вони далекі від його проблем. Прабабусі вже за дев’яносто, вона хворіє, не ходить, глядіти її допомагає сусідка. Коли остання рідна душа його покине, то взагалі не уявляє, як житиме.

«Хоч би не спився», — подумала я, вислухавши його історію. Захотілось якось допомогти. Надумала познайомити попутника зі своїми однокурсниками. В моїй групі були хороші хлопці, знайшлися б спільні інтереси, подружилися б, підтримали його… Запропонувала це Івану, він зрадів, очі його засвітилися. Домовилися наступного дня зустрітися в центрі біля собору.

В передмісті хлопець (до речі, зовсім протверезілий) показав тінисту вуличку зі старими будиночками, повз яку ми проїздили: «Ось тут я живу». Зійшов на найближчій зупинці. Я ж у гуртожитку відразу пішла до хлопців «на переговори». Але чомусь вони поставились до моєї ідеї вороже. Степан — наш авторитет і незмінний староста, на якого я покладала найбільшу надію, був незворушний: «Заплуталася зі своїми кавалерами — сама розбирайся. Задурила парубкові голову, а тепер на нас хочеш зіпхнути».

«…Назавтра був похмурий дощовий день. За кілька хвилин до умовленого часу я пішла в парк навпроти собору. Звідси було добре видно місце, де ми мали зустрітися. «От щоб він не прийшов», — молилася я подумки. Але він прийшов вчасно. Ходив під високими деревами біля перехрестя вулиць і поглядав на стежину, що вела до студентського гуртожитку.

А я… сиділа в парку на лавочці і гарячково міркувала: «Що робити? Що робити?». Зустріч зараз із ним наодинці, без хлопців… Звичайні товариські стосунки в скрутній для нього життєвій ситуації можуть перерости в глибші почуття. Приручити, а потім відштовхнути? І не схотіла ускладнювати собі життя. Вирішила, що якось цей парубок і без мене «викарабкається».

Спливло майже дві (!) години. Я вже втомилася сидіти на лавці, а він усе не йшов. Ось нарешті Іван востаннє кинув погляд на гуртожиток, якось згорбився, увібрав голову в плечі і поволі побрів геть. У сірому коротенькому плащику він нагадував сумного промоклого журавля.

Я не запам’ятала його обличчя, але багато разів протягом кількох довгих десятиліть у моїй уяві спливав силует похнюпленого хлопчини-журавля. Хтось може здивуватися: «Жінко, чого ти мучишся — хіба мало дівчат не приходило на побачення? Чим ти гризешся в твої аж ніяк не молоді літа?». А мені так хотілося б дізнатись, як склалася доля хлопця-сироти, мого випадкового попутника з осені того вже далекого року. Може, сумління мене так мучить, бо він таки «не викарабкався» і моя провина мене наздогнала…

Олена Власова,Волинська область

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here