Солдат освідчився у новорічну ніч

0
54

31 грудня завжди було особливим у сім’ї Ані та Колі. Вона неодмінно купувала нову сукню, а він дивував подарунками. Обоє вірили, що ніч, коли приходить новий рік, казкова, а бажання, які задумали, обов’язково збудуться. І на те були причини.    

Аня виросла у містечку на Донеччині. Там був завод, на якому працювала половина його жителів, і військова частина. Місцеві завжди наказували своїм підростаючим дочкам не крутити романів із солдатами. Мовляв, ті голову задурять, відслужать і покинуть. У їхньому будинку був наглядний приклад: сусідка Маринка у випускному класі закохалася в грузина. Він так красиво залицявся! Приходив з квітами та мандаринами. А як поїхав додому, то й слід за ним прохолонув. Маринка ж тепер сама ставить на ноги чорноокого синочка, який уже ходить в другий клас. А вона ж так хотіла поступити у столичний університет!

Аня також у своїх мріях вже була студенткою київського вузу. Залишилося здати випускні іспити. Та всі думки про науку вивітрилися з голови, як тільки зустріла Миколу. Парубку з Волині залишилося служити пів року – восени був дембель. Йому вже снилися ліси та озера Полісся. Мріяв, як назбирає грибів, наловить риби, наварить юшки…  

Любов накрила молодих людей з головою. Свої зустрічі вони тримали у страшенній таємниці: боялися батьків Ані. Тому обирали найтемніші алеї у парку, кафе на маленьких вуличках. Але ж не даремно кажуть, що закохані нікого навколо не помічають.  

То ти хочеш, як Маринка, в подолі байстрюка принести? Уже сусідка мені каже, що ти з воякою по темних кутках зажимаєшся! – гримнув батько, як тільки Аня переступила поріг квартири. Дівчина від переляку не могла і слова мовити. Відтоді їй заборонили після школи виходити на вулицю.

***

Та хіба це була перешкода для закоханих сердець? Декілька разів їм вдалося потайки перекинутися словом, коли Аня йшла зі школи.

У суботу мої їдуть на дачу, приходь, – прошепотіла дівчина.

Як же важко Колі було добитися, щоб його відпустили у місто! Він зголосився тричі понаднормово відчергувати на кухні і у призначений день обережно, щоб не бачили сусіди, пробрався у квартиру Ані.    

Якими ж солодкими були їхні цілунки, палкими обійми. Вони наодинці, зовсім без сторонніх очей, були вперше.

Я заберу тебе із собою. От побачиш, тобі сподобається Волинь, – ніжно шепотів Коля на вушко коханій. – А в Луцьку у нас два вузи є. Хоч поступай у пед, хоч у політех. 

За любощами молоді і незчулися, як у дверях повернувся ключ. Як тільки батько побачив свою любу донечку в обіймах такого ненависного йому солдата, аж побілів від злості. Якби не мама, яка буквально тримала його за руки, то, напевне, вбив би.

Геть з моїх очей! Щоб я більше навіть не чув про тебе! А то в міліцію заявлю! Паскудник!

Коли за Миколою зачинилися двері, весь свій гнів він спрямував на Аню.

А ти… Як ти могла?! Тепер з дому – ні ногою! У школу ходитимеш під моїм наглядом. А як тільки отримаєш атестат, поїдеш до тітки, подалі від цього пройдисвіта.

Дівчина довго плакала, але зрештою змирилася з тим, що більше ніколи не побачить свого коханого. Її ж тепер запруть хтозна-куди, щоб Коля не знайшов. А вона ж його адреси не знає.

***

Та Микола був впертим. Він став писати Ані листи. Щодня. Підкупив цукерками однокласницю, і та їх передавала. Одне любовне послання перехопив батько. У ньому було стільки ніжності і щирості, що його серце відтануло. «А може, то й справді любов?» – подумав.

Скажи своєму вояці, нехай приходить у гості. Я його не чіпатиму, – сказав увечері доньці.

Екзамени в столичний інститут Аня того літа провалила. Але не надто цим переймалася, адже вдома вона зможе бачитися з Колею. А поступить наступного року.

Восени хлопець поїхав додому, але перед тим поклявся, що повернеться – і вони одружаться. А вже через місяць Аня зрозуміла, що чекає дитину. 

Лист від коханого прийшов за тиждень до Нового року. Він писав, що спочатку поїде на Дніпропетровщину, забере сестру, і вже з нею – у гості до Ані: «Свататиму тебе, моє сонечко». 

Увечері 31 грудня разом з батьками дівчина поїхала зустрічати хлопця на автостанцію. Хвилини до прибуття автобуса тягнулися надзвичайно повільно. «Ось він, нарешті», – полегшено зітхнула Аня. Та її радість танула з кожним пасажиром, який виходив. А коли за останнім зачинилися двері, з очей покотилися сльози. «Як же так? Він же обіцяв… У мене буде такий же байстрюк, як і в Маринки…»             

Тато з мамою втішали доню, та марно. Вони повільно попленталися додому. Треба ж зустрічати Новий рік. Хоч настрій був не святковий. 

І раптом Аня відчула, як її підхопили на руки і закружляли під снігопадом. Це був її Коля! Він щасливо всміхався і міцно притискав дівчину до себе.

Вибач, кохання моє! Ми спізнилися на той клятий автобус!

Уже за келихом шампанського Коля із сестрою, перебиваючи один одного, розказували, як добиралися попутками, аби встигнути до Нового року. А це було ой як непросто! Як-не-як, а майже 400 кілометрів. Три машини змінили.   

Зате коли вони одружилися, у їхній сім’ї була своя новорічна історія.

Марта ДИМИДІВСЬКА