ЛІКАРНЯНА ІСТОРІЯ

0
266

likarnjana_istorija_270_01Я тримала мамину руку колись витончено зграбну, нині худий обтягнений шкірою кістяк, через що, здавалась, неприродною, деформованою, але й зараз у ній відчувалася неабияка сила, і я знала, що тільки вона може витягти мене з безодні відчаю. Друга рука була вільною, із неї тільки що вислизнула рука мого первістка, якого понесли кудись за скляні двері кабінетів.

Я тримала мамину руку, відчуваючи через неї єдність з усією своєю ріднею, не тільки сущою, а й з далекими незнаними пращурами, усіма тими, хто зчепившись руками, не дасть відійти моєму синові, бо він продовжувач їхнього роду. Кістлява рука моєї матері була їхньою рукою. Тому я затисла пальці на її зап’ястку і не давала собі забутися уві сні, аби й мій хлопчик не провалився в яму того сну, я повинна була впильнуватись і во ім’я всіх поколінь тримати його життя в руці. Під мої повіки, немов під стріху, закрадалася темрява, але по ній пробігали зелені вогники світлячків, і я знову розплющувала очі, чіпко тримаючи життя мого синочка на припоні. Ще учора він попросту недомагав, хмикав, кривився, прицмокував устоньками, просячи пипку, а вночі нас забрала “швидка”, та допомогти було нікому – це була ніч із суботи на неділю, й на п’ять відділів чергував один п’яний від утоми лікар.

До вечора йому стало зовсім погано, його поклали під крапельницю і довго не могли попасти голкою у вену. Він перестав кричати, як кричав до того, жалібно, безпомічно, надривно, і став дивитись на мене своїми каштанчиками оченятами. Коли він тільки народився і його принесли до мене покормити, я взяла його на руки і нараз зустрілася з його поглядом, і це було настільки дивно, ніби раптом неждано заграла музика. І от коли йому врешті попали голкою у вену, він став мовчки невідривно на мене дивитись. У погляді було осмислене прощання, і це було нестерпно, і душа моя не розірвалася від муки лишень хіба тому, що все, що відбувалося, я не цілком усвідомлювала як дійсність. Годна була повиколювати собі очі, аби лиш нічого не бачити. За півгодини його віднесли в реанімацію. Я вийшла надвір і побачила маму, що стояла з переляканим задертим угору обличчям, пригорнулася до неї і тихенько завила.

Мама – людина глибоко невіруюча, всеньке своє життя присвятила науці, не вірила ні в Бога, ні в переселення душ, ані в потойбічне життя, нараз заклинальним жестом простягнула руку і скрикнула: “Ні, ні, Бог не допустить! Не смій і думати про таке!” – тут я й учепилась у її руку. Ми обидві сіли на широку лаву біля реанімаційного відділу. Опісля уклалися там само валетом, а я все не відпускала маминої руки, боячись провалитись у сон. Нараз ясний ранок запав мені у вічі, перш аніж усвідомила, що мами немає поряд, а я стискаю власну закостенілу руку. Підірвалась у такому жаху, якби мене саму заживо похоронили, і два вікна реанімації двома порожніми більмами подивилися на мене: два білих заклеєних конверти. І все це відбулося в лічені секунди. В ту саму мить я побачила маму, вона вискочила з дверей реанімації, притискаючи до серця обидві руки, поспішаючи донести мені радісну звістку.

Дуже детально, по декілька разів повторювала одне й те саме, (можливо, щоби самій це цілком усвідомити), як лікар спозарання відчинила їй двері й на її слова (а радше то був тихий лемент крізь сльози): “Чи живий Миколка?” – здивовано, так, здивовано, відповіла: “Чому ні?” Тут же напосілася на мене: “А ви що тут робите? Їдьте спокійно додому, прийдете об одинадцятій. Та привезіть йому кілька пипок, бо він у вас смоктальник видатний, увесь час плямкає губками”. “Лікарю, бодай одне слово, – не вгавала, – йому полегшало?” “Та хоча б і два, – сердито відповіла лікарка, – оскільки ви й так змусили мене відчиняти двері у таку рань. Стан нормальний, загрози життю дитини немає”. Сердилася, можливо, за всеньку ніч і повік не склепила, така вже в неї робота…

Ішли коридором, тримаючись одна за одну, похитуючись, немов п’яні, немов це ми важко всю ніч відпрацювали в реанімації. Пішли за пипками, і я, вже немов про далеке минуле, як про давно пережитий жах, розповідала мамі про те, якими оченятами дивився на мене син. Ми обидві кружляли лікарняним подвір’ям, згадуючи слова лікаря, зовсім підсвідомо. Щоби ще й ще раз пересвідчитися, що це ми справді чули, й почуте – правда.

Уже коли Миколка одужав, і ми з ним доліковувались у цій самій лікарні, щодня рівно об одинадцятій якась незвідана сила тягла мене до дверей реанімації. На той час там завжди збиралися жінки. Різними були їхні очі: голубі, сірі, чорні, але погляд струменів, мов оголений електричний дріт, і я щодня розповідала їм свою історію і показувала сина, що був уже практично здоровий і до всіх усміхався своїми каштанчиками. Вони збиралися довкола мене, і я з сином на руках опинялась у тісному колі однаково страшних облич, які, поки я говорила, запалювалися безумною вірою, як обличчя моєї матері, коли вона викрикнула: “Бог не допустить!”

І щоразу, докінчивши свою історію, я впадала в плач із відчуттям відчаю, що все ще десь жив у мені, пронизаної, мов сонячним променем, таким самим ясним і чистим спустошливим щастям. Через декілька днів я помітила, що всякий раз ми дивним, давно забутим чином прощалися одна з одною: коли розходилися – кланялися одна одній, не просто кивали, як ото знайомим на вулиці, а віддавали смиренний поклін (тепер я уже не зумію повторити цього руху).

Юрій КИРИК