Якби в юні роки хтось сказав Любові Валентинівні Слободенюк із села Водотиї Брусилівського району, що понад 50 дітей називатимуть її рідною мамою, вона б нізащо не повірила. Але нині так воно і є. Шестеро з них — кровні, понад десяток узяті з сирітських будинків. Більшість із них уже має свої сім’ї і приїздить звідусіль до рідної матусі, єдиної, яка може прийняти кожного за будь-яких умов.
А почалося все на початку скрутних в 1990-х. Любові, яка працювала кухарем у колгоспному дитсадку, тоді було 35 років, її чоловікові Віталію Григоровичу, колгоспникові, — 37. Подружжя виховувало п’ятьох своїх діток, але вирішили прихистити ще й сироту. Звернулися до обласного відділу Дитячого фонду, потім — до дитбудинку у селі Дениші. Думали взяти одну дитину — трирічну Надійку. Та виявилось, що у неї є братики: п’ятирічний Валерій і ще зовсім малюк Славко. Як же їх розділити? Взяли для початку двох, Надійку і Валерика, щоб побачити, як відреагують на поповнення рідні діти. Обоє малюків настільки сподобались родині, що всі стали просити залишити їх у сім’ї.
З преси Любов дізналася про досвід виховання сиріт в одному з дитбудинків сімейного типу у Прибалтиці. Проте, аби створити такий заклад, треба було мати біля себе принаймні п’ятьох сиріт. Отож подружжя заходилося збирати дітей із дитбудинків Радомишля, Житомира, Денишів…
Створений Слободенюками 1989 року дитячий будинок сімейного типу став одним із перших на Житомирщині. У ньому поступово оселилися 13 сиріт. Не зупиняли подружжя ні тяганина з оформленням усіляких документів, ні страх за долю дітей, батьки яких п’яниці. Виростали, ставали на ноги одні — з’являлися в родині інші знедолені… Коли 1993-го Любов Валентинівна народила донечку Ізелію, а її рідна старша донька — синочка Олексія, жінка звернулась до Житомирського дитбудинку «Малятко», аби взяти ще малюків… Приїхала за Колею та його сестричкою Олею, а тут вибігла маленька Женя, схопила за руки директора дитбудинку і радісно закричала: «Це для мене знайшли маму?!» Довелось забирати і її, а з нею разом і сестричку, півторарічну Богданку. Чоловік Любові Валентинівни на це спокійно сказав: «Я знав, що ти повернешся не з двома…»
Тоді ще не було просторого дому, наданого пізніше сільрадою. У тісній хатинці ніде було й зерну впасти. Але жили дружно. Гуртом ліпили пельмені на обід — встеляли ними усі стільці й підвіконня! Разом садили, пололи, збирали картоплю. З батьком ходили на риболовлю. І коли часом ні за що було й хліба купити, не опускали рук — пораючись біля худобини, домашньої птиці, возили на базар молоко, сир, яйця, щоб заробити хоч якусь копійчину. Якось викручувались. «Бувало таке, що по три місяці не отримували зарплату, — згадує Любов Валентинівна. — А дітей якось же мусила годувати! Не можу навіть передати, наскільки було важко». Іноді сусіди кивали у її бік, мовляв, набрала сиріт, бозна для чого! Таким сердешна жінка відверто радила й самим узяти хоча б по одному безбатченку, можливо, тоді б зрозуміли…
Та світ не без добрих людей. Як міг, допомагав місцевий дитячий фонд, якому жінка безмежно вдячна. А якось проти самого Нового року у двері дому Слободенюків постукали. На порозі стояли двоє людей у чернечому одязі. То були гості від священика-доброчинця отця Ореста зі Львова. Навмання, у сильний мороз ледь потрапили вони до родини з одягом, взуттям, харчами і з п’ятьма мільйонами тодішніх грошей! Що могла сказати їм бідолашна жінка, виснажена переживаннями за добробут у своїй багатодітній родині? Лише розплакалась…
Згодом почала діяти соціальна програма «Гроші ходять за дитиною», яка передбачає державне фінансування дитбудинків сімейного типу. Тож негоди потихеньку відійшли.
Проста сільська жінка переконана, що дітей слід виховувати працею і хорошим словом. «Часто кажуть про спадковість, — розмірковує мати-героїня. — Та я вірю: головне ростити дитину у любові, змалечку намагатись прищеплювати їй бажання працювати. Деякі мої діти від неблагополучних батьків, але ніхто не повторив їхніх помилок».
Боляче жінці, що сироти зі шкіл-інтернатів, виходячи у світ, залишаються сам на сам зі своїми проблемами, не вміють готувати, розпоряджатися грішми… Більшість зневірюється, бо нікому вислухати їх, ні до кого пригорнутись. Тому й стають на хибний шлях, нерідко кидають своїх дітей.
Важко вирізнити, хто з дітей такої багатої родини кровний, а хто прийомний — усі рідні! Батьківської любові вистачає на всіх. У семикімнатному будинку з усіма вигодами завжди гамірно. Найменші у ньому — півторамісячні Давид, синок прийомної Богдани, та Анночка старшої дочки Любові, вчительки, яка, маючи чотирьох рідних дітей, продовжує справу своєї мами і взяла на виховання сиріт.
Славна родина у кількадесятковому складі завжди збирається до великих свят. А влітку, бува, на кілька діб залишають своє господарство, собачку Тріллі (подарунок родини з Італії), корівок Алісу і Федорку, курей, кіз на сусідів — і гайда на природу, до річки Ірпінь! Незабутніх вражень тоді — на довгу-довгу згадку!
Тетяна КРАВЧУК,
Житомирська область
На фото автора: це лише частина великої та дружної родини.
