Національна ідея від Гройсмана

0
1759

У суперечку, яка вже не один рік точиться серед інтелектуалів (і не тільки) щодо визначення поняття національної ідеї для українців, нещодавно зі своїм баченням втрутився Прем’єр-міністр Володимир Гройсман.
На молодіжному форумі, організованому Фондом Віктора Пінчука, він заявив: «Я глибоко переконаний у тому, що наша національна ідея в єдиному: побудувати сильну, багатонаціональну, мультикультурну Українську державу. Все! І це має стати нашою національною ідеєю». Щоправда, не конкретизував: нашою — це чиєю? Вочевидь, мав на увазі національну ідею титульної нації — української, а не якоїсь іншої. Також зауважив, що національна ідея — це питання широкої дискусії. Тож долучаємося до неї.
Щодо побудови сильної Української держави, то тут у шановного Володимира Борисовича навряд чи знайдуться опоненти, бо будь-яка людина здорового глузду не хоче жити у злиднях, будучи громадянином слабкої, з нерозвиненою економікою країни. А от стосовно побудови держави багатонаціональної і багатокультурної є певні зауваження. Викликані вони не тим, що ці поняття погані. Навпаки, хороші й розумні. Але тільки там, де для цього є певні умови.
Наприклад, у Сполучених Штатах Америки, де «велика американська нація» творилася з представників різних народів і національностей. Саме тому там багатонаціональність і мультикультурність є абсолютно прийнятними і логічними. Або ж для Російської Федерації, яка об’єднує чимало народів з давньою і багатою культурою. Ну як можна ігнорувати, приміром, татар, башкирів, тувинців й ще десятки національностей, які не прийшли звідкілясь, а є корінними на своїй історичній території, що тепер входить до складу РФ?
Зовсім інша ситуація в Україні, на всій території якої корінним народом є українці. Згідно з даними останнього перепису населення (2001 р.), їхня частка становить 77,8% (росіян — 17,3%, на третьому місці білоруси — 0,6%). Нагадаємо: відповідно до документів ООН і ЮНЕСКО, національна держава — це та, де титульний народ становить 67% населення. Тож про яку «багатонаціональність» можна говорити стосовно України? Вона класична мононаціональна країна, для якої «багатонаціональна держава» апріорі не може бути національною ідеєю. Це нонсенс, що розуміє навіть малоосвічена людина. Все одно що «гарячий сніг» або «пекельна спрага» — звучить гарно, але належить до царини фантастики.
До речі, згідно з даними великого соцопитування, проведеного торік провідними соціологічними центрами країни (КМІС, Рейтинг, СОЦІС, а також Центром імені Разумкова), кількість громадян України, які вважають себе українцями за національністю, становить 90,6% (росіянами за національністю вважають себе 6,3%, представниками інших національностей — лише 2,7%). Тож для кого В. Гройсман закликає створити багатонаціональну та багатокультурну державу?
«Але ж в Україні проживають представники 134 народів!» — може заперечити «обізнаний» (а фактично — ошуканий офіційною пропагандою) читач. Міф про таку кількість «народів» розвінчала доктор історичних наук Валентина Борисенко. «Ця цифра так давно гуляє в ЗМІ і підручниках, що й нині ніхто не задумується: а хто вони, ці «народи», де взялися, відколи живуть в Україні?» — констатує вчений і наводить конкретні цифри з результатів Всеукраїнського перепису 2001 року. Так, окрім уже названих українців, росіян та білорусів, в Україні проживають ще 13 етнічних спільнот. Але аж ніяк не 134. Це молдавани — 258,6 тис. (0,5%), болгари — 204,6 тис. (0,4%), угорці — 156,6 тис. (0,3%), румуни — 151 тис. (0,3%), поляки — 144,1 тис. (0,3%). Решта становлять 0,2-0,1%, тобто є нечисленними етнічними спільнотами. Це євреї — 103,6 тис., вірмени — 99 тис., греки — 91,51 тис., татари — 73,3 тис., роми — 27,6 тис., азербайджанці — 45,2 тис., німці — 33,3 тис., гагаузи — 31,9 тис. осіб.
Хто ж ті загадкові, окрім названих вище спільнот, решта «народів»? До понад 36 представників різних етносів, які налічують від однієї до десяти тисяч чоловік і мешкають переважно розпорошено у містах України, належать корейці, узбеки, мордвини, казахи, латиші, таджики, башкирці та інші. Ніде в Україні вони не проживають компактно. Це здебільшого мігранти часів радянського періоду, які за направленням приїхали в Україну на роботу, взяли змішані шлюби.
До цих міфічних 134 «народів» належать ще 79 спільнот, які налічують від трьох осіб до сотні. Серед них представники Півночі Росії: алеути — 6 чоловік, юкагири — 12, ітельмени — 18, тофалари — 18, долгани — 26, нганасани (у 1989 р. був один представник, а у 2001-му стало аж 44); удегейці — 42, мансі — 43, тувинці — 43.
Тепер, зазначає Валентина Борисенко, маємо наслідки такої політики. Замість того, щоб пропагувати інтеграцію культур етнічних груп до українського суспільства, виховувати повагу до культурних цінностей українців, окремі політики і надалі немовби не бачать загрози руйнування української державності через міфологічні теорії надуманих 134 «народів», надмірну поліетнічність (багатонаціональність) і нібито дбають про міжетнічну злагоду. Вони придумують навіть закони про «корінні» народи, національні меншини. Натомість провідні європейські держави офіційно відмовилися від мультикультурності, а сповідують тепер політику адаптації меншин і мігрантів до народу, на території якого вони проживають.
До чого призводить нехтування національними інтересами на догоду «багатонаціональним і мультикультурним», свою думку висловив екс-міністр економіки Віктор Суслов: «Спільний національний інтерес має полягати у проведенні політики економічного націоналізму, тобто в захисті своїх ринків, стимулюванні власного виробництва, підтримці національних виробників, імпортозаміщенні там, де це розумно. Можна згадати приклад із заводом «Антонов» або наш провалений космічний проект у Бразилії, тобто Україна мала галузі й підприємства, які коштують сотні мільярдів доларів… За правильного використання ми могли б ексклюзивно виробляти і ракети, і літаки, і займати серйозну нішу на світових ринках. Але ми не зробили ці галузі пріоритетними, ми їх не підтримали так, як було потрібно, ми не спрацювали на завоювання світових ринків і все це загубили. В нас іде деіндустріалізація, Україна стає аграрно-сировинною державою… Вина за це лежить на українській політичній еліті».
До якої, як глава виконавчої влади, належить і Прем’єр-міністр. Але пану Прем’єру, судячи з результатів «непосильної праці», не болить українське літако- та ракетобудування разом з іншими галузями, де Україна ще донедавна була серед найкращих у світі. Йому, бачте, національною ідеєю закортіло позайматися, замість того, аби, маючи всі повноваження, втілювати у життя політику економічного націоналізму, про який каже В. Суслов, — на користь України та її громадян. Та де там!
Академік НАН України Іван Дзюба неодноразово зазначав, що «офіційна пропаганда активно експлуатує визначення на кшталт «народи України», «Україна — багатонаціональна республіка», і сенс таких формул зрозумілий — поставити під сумнів право українського народу вирішувати долю своєї Вітчизни».
Михайло ГУБАШ