На саміті НАТО, що відбувся в Чикаго і який відвідав український Президент, жодного демаршу не сталося. Вікторові Федоровичу пощастило посидіти в дуже поважній компанії. Так, що наш Глава держави навіть потрапив в один кадр із президентом США Бараком Обамою та британським прем’єром Девідом Камероном. У Партії регіонів цією обставиною дуже втішені, зокрема її представник Володимир Олійник поспішив заявити про «закінчення міжнародної ізоляції».
Саміт НАТО і справді за складом був найбільш представницьким за всю свою історію: в його роботі взяли участь очільники понад шістдесяти країн. Вони намагалися розв’язати два найактуальніші на сьогодні з точки зору цієї організації питання: майбутнє Афганістану після виведення звідти у 2014 році сил об’єднаного військового контингенту та розміщення системи протиракетної оборони в Європі.
Яким боком до всього цього Україна? При всій декларативній нелюбові до НАТО, саме українські літаки «Руслани» забезпечують повітряний «коридор» об’єднаних сил в Афганістані. Тож наш Президент підтвердив готовність і надалі надавати оперативному командуванню НАТО українські військово-транспортні літаки для доставки вантажів. А ще Віктор Янукович у ході переговорів зі своїм афганським колегою Хамідом Карзаєм заявив про зацікавленість нашої держави у відбудові тамтешньої інфраструктури.
Річ тут ось у чому. Афганська влада фактично поставила перед світовою спільнотою ультиматум: щороку фінансувати її в сумі 4,2 мільярда доларів. Без цих грошей, наполягають, жодних позитивних змін у країні не відбудеться. Отож цивілізований світ виявив готовність дати гроші замість того, аби повсякчас турбуватися за долю своїх солдатів та офіцерів у країні, де війни не стихають століттями.
Українські фахівці й справді мають неабиякий досвід роботи в Афганістані. Ще до введення у 1979 році «обмеженого контингенту радянських військ» у цю країну тисячі наших спеціалістів будували там дороги, заводи, аеродроми, інші об’єкти. Як заявлено українськими дипломатами, Президент наблизив Україну до нових багатомільйонних контрактів.
Щоправда, не зовсім зрозуміло, хто і як гарантуватиме безпеку наших громадян, які поїдуть працювати в Афганістан.
А от із решти питань візит Віктора Януковича до США навряд чи можна вважати успішним. Адже НАТО, крім вирішування згаданих питань порядку денного, зробило спеціальну заяву щодо політичної ситуації в Україні та «вибіркового застосування правосуддя», наче пропустивши повз вуха запевнення нашого Президента у «відданості демократичним принципам». Мав Віктор Федорович і зустріч із діловими колами Америки, на якій намагався переконати бізнесменів у привабливості української економіки для інвесторів. Та очікувати швидкого припливу грошей навряд чи варто, бо Януковичу довелося відповідати на запитання про судову систему, яка в своїй роботі керується аж ніяк не законами.
Не може тішити владу й ставлення до України Європи. І нехай ПАРЄ заявила, що про політичний бойкот такого любого нашим посадовцям Євро-2012 не йшлося (тобто на футбольну першість прибудуть команди з усіх країн), поважні європейські чиновники чемпіонат проігнорують. Так би мовити, в індивідуальному порядку, через власні переконання.
Та й загалом те, що європейські підказки й побажання ніхто з наших владців не бере до уваги, вже довело Європейський парламент, за словами одного з експертів, до істерики. Далі заклинань нинішньої влади у «прагненні до Європи» справа ані руш.
Саме тому під час обговорення нової резолюції ПАРЄ щодо України зазвучали нові нотки. Усій українські делегації дали чітко зрозуміти: «заморожування» контактів відбулося не лише через політичне переслідування кількох колишніх урядовців. Чи не головна проблема — складні економічні реалії країни «в центрі Європи», де надто затишно почуваються олігархи, які не мають бажання щось змінювати й бодай обмежити свої апетити. З такою, як нині, економічною моделлю Україна Європі не потрібна.
І нехай це не відображено в резолюції ПАРЄ, але у виступах європейських парламентаріїв від усіх фракцій пролунали пропозиції пильніше придивитися до рахунків та маєтків українських посадовців на території країн ЄС. Сталося це не на рівному місці. Така цікавість до нашої країни з’явилася після того, як у Литві з’ясували, що так звані нафтові «вишки Бойка» були придбані у громадянина, котрий офіційно має статус… безхатченка. Далі — більше. Європейських журналістів украй зацікавило українське «Межигір’я». Частина видань в Австрії та Німеччині передрукували розслідування з цього приводу «Української правди». У Голландії навіть вирішили послати у відрядження телевізійних журналістів, щоб вони навіч побачили розкішні маєтності очільника країни, яка просить і просить кредити. Утім, ця спроба закінчилася пшиком. До того ж журналістам довелося поспілкуватися з міліцейським загоном особливого призначення, що викликало неабиякий резонанс у Європі.
Разом все це й визначає різкий тон заяв європейців, тоді як наше МЗС пояснює ситуацію якоюсь змовою Берліна з Москвою, що полягає в передачі «протекторату над Україною» Кремлю.
Та хай там як, чекати, що «цивілізований світ» у якийсь спосіб швидко змінить нам Главу держави, чи приведе до тями правлячу верхівку, і тоді настане хепі енд (щасливий кінець), не варто. Україну можуть змінити тільки українці.
А їхні настрої, судячи з останніх опитувань, украй тривожні. І річ не в тому, що, згідно з соціологічними даними, опозиція тільки на кілька відсотків випереджає провладні сили. Набагато гірше те, що у виборах збираються брати участь лише 35 відсотків респондентів.
Справді, станом на сьогодні третина громадян не збирається на вибори, бо ще не визначилась із кандидатами. Людям важко зрозуміти, що з пропонованого партіями і кандидатами є важливим, а що — другорядним.
Та й це не все. Ще принаймні третину виборців кандидати розглядають як сиру глину, з якої можна виліпити власних прихильників. Мова про людей, які не мають змоги виїздити далі свого району. Саме в розрахунку на них працює потужна державна пропагандистська машина. У телевізорі — перерізання стрічок на відкритті аеропортів, стадіонів, перших рейсах електричок… Мовляв, хоч біля вашого дому, шановні виборці, можуть бути «певні поодинокі недоліки», загалом країна о-го-го як розвивається!
Якщо ж виїхати за межі свого ареалу, можна побачити, що навіть у столиці, яка буде центром Євро-2012, до вулиць за межами півторакілометрової зони навколо стадіонів, передбаченої для футбольних фанатів, руки в шляховиків так і не дійшли. Що вже говорити про так звану провінцію?
Та хіба діло тільки в поганих дорогах?
Чи всі наші співвітчизники, котрі передусім переймаються турботою про хліб насущний, можуть прогодувати себе і своїх дітей? Навіть офіційна статистика визнає, що майже десять мільйонів громадян живуть на встановлений державою мінімальний рівень доходів. А це — третина виборців!
За такого життя їм не до високих матерій у вигляді «демократії та прав людини». Такі поняття надто далекі від їхніх щоденних реалій. І саме такі люди є чи не найбільш піддатливими до всіляких «пі-ар» технологій та впливів.
Пояснення такої ситуації знайшов учений зі світовим ім’ям Абрахам Маслоу. Саме він першим вибудував так звану «піраміду Маслоу», яка визначає пріоритетність суспільних інтересів.
В її основі — задоволення фізіологічних потреб. Якщо людина не має їжі й не може погамувати спрагу, ніщо інше їй не спадає на думку. Наступна сходинка – потреба в безпеці, адже людина хоче почуватися захищеною. Якщо вона має й це, починає замислюватися про продовження свого роду, хоче любові. А вже потім людина прагне досягти успіху, визнання. Такі індивідууми вже мріють про гармонію й красу, реалізацію своїх здібностей і розвиток власної особистості.
Нині цю теорію вивчають в усіх вишах, хоч левова частка населення (та, для якої головним предметом у технікумах та інститутах була історія КПРС) й гадки не має про такі взаємозв’язки, відчуваючи їх, однак, на собі.
Маслоу зазначає, що потреба в цінностях, так би мовити, вищого порядку виникає не обов’язково тоді, коли попередні задоволені повністю. Навіть за часткового задоволення елементарних потреб людина може ставити перед собою вищу мету. І чим більше людей має за мету не лише вижити, а й повноцінно жити, тим кращою й розвиненішою є країна.
Мабуть, неспроста левова частка передвиборних обіцянок нинішньої влади — гарантування насамперед елементарних людських потреб. Це забезпечило їй успіх на виборах, проте вилилось у крах очікувань людей.
Чому так сталося? Вочевидь, суспільство чекало чогось готового без жодних зусиль зі свого боку. Мовляв, оці найбільше обіцяють, тож найбільше й дадуть.
Дали? То чи варто знову вірити таким же самим людям, котрі морочать голови черговим «покращанням» і вже роздають продовольчі пайки?
** *
Словом, українська самоізоляція має принаймні два виміри. Перший із них стосується влади, котра дуже нервово заявляє, що «нікому із закордоння не дасть себе принижувати». І, якби не потреба в кредитах, вона не влаштовувала б показових ігор у демократію, бо існуючий стан речей її цілком влаштовує. Як там говорили в часи завоювання Америки? Техас мають грабувати самі техасці?!.
Другий вимір — суспільний. Він традиційно окреслений приказкою про крайню хату. Тобто — пайок візьму, на вибори не піду, всі «не такі». Тут цікаво інше: ті, хто про це галасує найбільше і до кого хоч трохи прислухаються, і словом не обмовляються про те, які ж принципи мають сповідувати оті не бачені «такі». Та обмеження претензій до життя власною кухнею призведе лише до продовження існуючого порядку.
Серед двох сотень політичних партій кожен може знайти свою напевно. Треба тільки задуматись, визначитись із власними бажаннями і сміливо (у зачиненій кабінці) поставити позначку в бюлетені. У тому ж американському середовищі не так давно народилась інша приказка. Владу, як і підгузок, постійно треба змінювати. З відомої причини. А інша влада — то вже інше життя. То — кінець будь-якої ізоляції.
Олександр ЧЕРЕВКО
