Що видно їй, тій юній українці з гілочкою калини в руках, із підхмарного верхів’я білої колони в центрі майдану Незалежності? Чи тільки завше заклопотаний передсвятковий
Київ, чи всю нашу неозору державу — мальовниче Поділля, палаючий Донбас, шляхетний Львів, окупований Крим, степову Таврію?..
А може, видиться тій дівчині-лебідці, схожій на нашу сьогочасну Незалежність, Київська Русь, де зародилася українська державність?..
День Незалежності — не стільки свято (особливо ж нині), а більше привід озирнутися на пройдений шлях.
Озирнутися не лише з висот білої колони у центрі столиці чи прозірного купола парламенту, над яким майорить розкрилений шовк Державного прапора.
Озирнутися передовсім із висот власних душ, запитавши себе ж: чи відаю я, громадянин України, що таке Незалежність, чи справді Незалежність у моїй крові, чи готовий відстоювати ті цінності Волі, які ще жодного разу нам із неба не падали?..
І хто б ти не був — ратай чи ратник, депутат чи академік, пенсіонер чи школяр — чесно запитай у себе: що Незалежність дала мені, моїй країні, народові і що я особисто сподіяв для її утвердження?..
Незалежність… Її творять не президенти, не голови парламентів, не численні лицемірні і патологічно жадібні посідачі хоромів у вкрадених в України заповідних місцях, а визначні Особистості. І ставали поруч із народом у дні найбільших випроб Володимир Великий, Богдан Хмельницький, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, В’ячеслав Чорновіл…
Неймовірно дорогою ціною далася і дається нам наша Незалежність. Кожне покоління українців мислило, що нікуди ця «хиренна воля» від нас уже не дінеться, раз прийшла. Одначе…
Згадайте, скажімо, Четвертий Універсал Центральної Ради, прийнятий 9 (22) січня 1918-го в Києві. Цей державно-правовий акт проголосив Українську Народну Республіку «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу».
Але чи достатньо цього, аби насправді стати самостійними і незалежними?
Укладачі Універсалу (його оригінал зберігається в музеї Української революції 1917—1921 рр.) дали відповідь на це далеко не риторичне запитання наприкінці документа: «всіх громадян самостійної Української Народньої Республіки кличемо непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки».
А в підсумку що?..
«Нагадаю: тоді багато дискутували, якою має бути нова держава, існувало багато ілюзій. Одна з них — що світ, можливо, зміниться і не потрібно буде захищатися зі зброєю, — повідав у одному із торішніх інтерв’ю голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. — За таку ілюзію довелося дорого заплатити. Надто пізно узялися за створення власної армії — країну було завойовано, розділено».
Прикро, але ілюзія 18 року ХХ століття стала ще більшою ілюзією у майбутньому. Сталося це за першого після проголошення Незалежності президента України. А хіба іншого можна було чекати від «червоного лиса», як називали тоді одного із запопадливих зверхників ЦК КПУ?
Совість нації, великий і незабутній Олесь Гончар 24 серпня 1991-го записав у одному зі своїх «Щоденників»: «Знову історичний день: проголошено Незалежність України! Створення республіканської гвардії, збройних сил — оце буде реальний захист суверенітету! Цілий день у Верховній Раді бурхливий двобій демократії з партократами. Дуже зганьбив себе Кравчук: робив усе, щоб своїм крутійством не допустити демократичних ухвал. Не все йому вдалося. Коли внесли прапор жовто-блакитний, той, що був на танку серед захисників Білого дому Росії, Кравчучок зреагував жалюгідно, розвів руками: «Що це таке?». Ніби вперше бачить жовто-блакитне… Мусили пояснити йому, що це жовто-блакитний прапор, котрий бачила Москва на своїх барикадах, серед тих героїв, що стояли на смерть проти хунти. Кравчук нічого кращого не спромігся зробити, як запхнути прапор… за статую Леніна. Але незабаром кореспонденти витягли прапора звідти, щоб бачила Україна, бачив світ!.. І сміх і гріх…».
Гіркі Гончарові слова — нагадування тим, хто ще й досі сліпо вірить у благородство партійних пустодзвонів і маєтних «гречкосіїв». Ради хворобливих власних амбіцій такі на все готові.
Не втримався від спокуси «ввійти в історію» і згаданий Олесем Терентійовичем персонаж. Він, по суті, роззброїв Україну. Про цей факт нагадує Вікіпедія (вільна електронна енциклопедія): «14 січня 1994 р. у Москві, всупереч ратифікованому Верховною Радою 18 листопада 1993 р. Договору СТАРТ-1, яким передбачалося поступове скорочення стратегічних ядерних озброєнь, розташованих на території України, самочинно прийняв рішення підписати «Тристоронню заяву» президентів України, США та Росії щодо негайного вивезення всієї української ядерної зброї до Росії (яке завершилося вже 1 червня 1996 р.), причому без будь-яких конкретних гарантій безпеки та документально зафіксованих фінансових компенсацій».
Наступники першого, обраного за часів Незалежності (!) глави держави довели Українську армію, армію, покликану не показові паради на Хрещатику влаштовувати, а захищати Батьківщину від зовнішнього ворога, до небоєздатного стану. Голими руками, вважай, «старший брат» загарбав Крим, а за Кримом улаштував кривавий терор на Донбасі. І тільки доблесть і жертовність простих українських хлопців і їхніх соратників з інших країв і земель не дають нашу Незалежність на поталу зовнішнім, а також і внутрішнім ворогам України.
І про це слід згадувати не лише 24 серпня.
Василь ПІДДУБНЯК
