Це свято було запроваджене Указом Президента України від 13 листопада 2014 року. «З метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддаючи належне шанування патріотизму і мужності громадян, які восени 2004-го року і в листопаді 2013-го — лютому 2014-го стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів Української держави та її європейського вибору», — таку мотивацію закладено в цьому документі.
Втім, мабуть, слід було згадати в цьому указі не лише майданівців 2004-го і 2013 років, а й 2001-го (акція «Україна без Кучми»), 1990-го (Революція на граніті), дисидентів 1960-х, 1980-х, воїнів ОУН-УПА, учасників визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького та багатьох інших. Бо заради справедливості треба сказати, що активісти Помаранчевого та наступного Майданів опинилися волею долі на вершині Гідності й Свободи, яку звели попередні покоління борців за Україну. Проте хтось уперто хоче нав’язати нам думку, що свобода і гідність стали падати нам із неба лише з 2004-го, а до того ми були німими і темними аборигенами. Комусь вигідно замкнути у темній комірчині безпам’ятства багатовікові традиції боротьби нашого народу за кращу долю. А тепер, мовляв, оскільки ми вже завоювали гідність і свободу, то маємо сидіти тихо, як миші під віником, і пишатися цим досягненням. Але якщо пам’ятати, що проект цього указу писав українофоб колишній глава Адміністрації Президента Борис Ложкін, то все стає зрозумілим.
Свого часу ми й справді досягли прориву в царині свободи й гідності, але хіба сьогодні рівень цих цінностей не впав до краю? Влада принизила нас шаленими тарифами на газ та житлово-комунальні послуги, розмахом своїх офшорних та корупційних оборудок, казковими багатствами, які «засвітили» електронні декларації, низькими зарплатами та пенсіями. Це виклик нашій гідності, розрахунок на те, що її загнано в глухий кут, з якого вона ніколи не вибереться. Навіщо ж було розгинатися, якщо знову так низько зігнулися? Гідність — не одноразовий вибух, а постійна робота душ і сердець всього народу. Аби нас поважали влада і світ, треба постійно тримати планку, взяту в 2004-му і 2014 роках. Якщо дали копняка колишній владі і Путіну, чому не можемо дати його нинішнім казнокрадам і самодурам, які прикриваються революційними фразами? І хоча гідність може дуже дорого обійтися народу, який її виявляє, його значимість в очах світу в підсумку різко зростає. Маємо бути гідні вільного світу.
Інструмент нашої гідності та боротьби за свободу — Майдан. Ідеологи чинної кланово-кримінально-олігархічної системи зробили все, аби його скомпрометувати, щоб він уявлявся людям як криваве страховисько. Але треба розуміти, що Майдан — не подія, не збори людей на центральній площі столиці, не сутички з правоохоронцями, а процес перетворення території на державу, населення — на націю шляхом поєднання малих і великих виключно мирних акцій протесту, невпинної боротьби за свої права, чисте довкілля, постійний контроль за діяльністю органів влади, розвиток культури й освіти і багато чого іншого. Майдани не можна рахувати (перший, другий, третій), бо він один і єдиний. Це вічний механізм еволюції нашої країни, назва громадянського суспільства з національними особливостями.
З цієї точки зору Майдан триває вже давно. Країна нагадує вируючий котел. Але цей процес занадто хаотичний. Дається взнаки слабкість громадянського суспільства. Люди дуже неохоче об’єднуються для захисту своїх інтересів, різні прошарки населення рідко виявляють солідарність один з одним. Так не повинно бути. Лікар має підтримати вчителя, працівника культури, аграрія і навпаки. Ситуація сьогодні важка, але 40 мільйонів об’єднаних людей могли б гори звернути. Спокій, зваженість, рішучість, твердість, організованість громади здатні творити дива. І навпаки, пасивність і покірність провокують владу до нових утисків. Гріх мовчати, коли закривають школи й лікарні, не можна терпіти самодурів та хабарників в державних кріслах. Нічого не бійтеся, гірше вже не буде. У кожного села, міста, району, громадянина має бути свій Майдан. «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає!», — так заповідав наш пророк Тарас Шевченко.
Олександр КАРПЕНКО
