Крим. Оксамитовий сезон. Відпустка. Що може бути кращого? Петро разом із дружиною Людою і доньками-близнючками Вірою та Мірою нарешті залишив Київ, де сухе руде листя вже починало шарудіти по запиленому асфальту. Все! Ніякої роботи. Відпочинок!
… Дружина і донечки будували на березі палац із золотого піску.
— Охолонути треба, а потім іти у воду, — дбайливо навчала дівчаток Людмила, — щоб судома не схопила.
— А хто така — судома? — відразу ж спитала Віра.
— Морська Баба-Яга, яка забирає неслухняних діток? — услід за сестричкою висловила здогадку Міра.
Мама засміялася. А тато подумав: які ж вони у мене розумнички, а дружина — найкраща. Куди тим глянцевим красуням! Ну, поправилася після народження доньок — то нічого. Жінка без черевця — що валіза без ручки…
Перевів погляд на море. Ого, які хвилі розігралися! Після Іллі не варто купатись у нептунових володіннях — святий цього не любить. Це бабуся Нюра казала йому, коли був маленьким. Запам’ятав ті слова на все життя. А скільки ще бабуся розповідала… Щось світле тепле ледь відчутним вітерцем промайнуло у душі. Петро аж головою струснув, відганяючи «зайві» думки. Все це старечі забобони. Вони з дружиною — сучасні люди, з комп’ютером, Інтернетом «на ти» й зовсім іншими поглядами на життя.
Підійшов до моря. Холодне. Сонечко за хмарою. Коли вийде — тепліше стане. Петро неквапно заходив у непривітну купіль. Підскакував, коли насувалася хвиля. І не помітив, як море стало затягувати. Та так, що дороги назад не давало.
Не кричав — соромно. Довкола були незнайомі люди. А він же сильний. Випливе. Хвилі ж наче розпочали свою дику гру: все частіше і частіше накривали його з головою. Дорослий чоловік мовчки боровся з морем. Все здавалося нереальним: і цей берег, такий близький і водночас недосяжний, і люди, котрі не знали, що він тоне, і море, що так жорстоко з ним гралося… А! Це ж вона, судома… Петро відчував, як легені замість повітря наповнювала вода.
На березі весело сміялася до дівчаток дружина, була як квочка біля них у своєму жовтому купальнику.
Невже востаннє їх бачить? Невже…
В думках наче промайнуло все життя, захотілося крикнути: «Мамо, допоможи, не хочу…»
Пірнув під хвилю — і нарешті голова опинилася над водою! Довго відкашлювався, ледве дістався берега, вийшов, хитаючись, мов п’яний. Впав і лежав кілька хвилин, нічого не бачив навколо себе, не чув.
— Що, що з тобою? — неначе здалеку почув голос дружини.
— Нічого. Ми повертаємося до Києва. Після Іллі… купатися, як казала моя бабуся Нюра, гріх… В село навідаємось, там відпочинемо. На могилі в батьків більше року не був…
Раптом маленька Віра, що перелякано дивилась на батька, спитала:
— Тату, ти зустрів судому?!
— Зустрів.
— Тоді поїхали додому! — вигукнула Міра, яка найбільше в світі боялася Баби-Яги.
Люда все зрозуміла. Подивилась на нього очима, повними сліз, обняла:
— Так, любий, поїхали. Обов’язково і до батьків, і до баби Нюри навідаємось, хреста пофарбуємо…
Людмила ДЖУЛАЙ
