Віктор хотів випаруватися, щезнути чи поїхати на безлюдний острів… Куди завгодно, тільки б подалі від сестри, яка вже багато разів намагалася влаштувати його особисте життя… Він якось ненароком пожалівся їй на самотність. Молодша сестра, почувши про це, відразу взялась за справу. У свій час у Віктора якось не склалось створити сім’ю. Поки був молодим, служив на благо Вітчизни, робив військову кар’єру, їздив по всій країні. А коли вийшов на пенсію, засумував. До сестри в гості часто заходив і бачив, як у них з чоловіком тепло й затишно вдома, навіть по-доброму їм заздрив. Ось на одній з таких посиденьок, випивши пива, у Віктора вирвалось, що він одинокий, у холодному ліжку і т.д. А сестра радісно пообіцяла серйозно взятися за брата.
Уже наступного дня Ірина зателефонувала, сказавши, що сьогодні у Віктора побачення. Це була невисока блондинка з податкової. Жах, а не жінка. Першої ж хвилини Віктору захотілося бігти десь далеко і ніколи її більше не бачити. Довелось вигадувати, нібито на роботу терміново викликають. Так відбулось його перше невдале знайомство.
Та сестра не вгавала й не опускала рук. Мовляв, не переживай, якщо ця не підійшла, то є інші.
Цього разу Віктор познайомитись з жінкою, яка обожнювала серіали. Весь вечір довелось вислуховувати про якогось Антоніо і нещасну Лізу.
Після цього побачення Віктор не розмовляв із сестрою цілий тиждень. Він просто не міг чути жіночого голосу. Було передозування. Згодом відбулося ще кілька зустрічей, настільки сірих, що й згадувати не хотілося.
Та Ірина ніяк не заспокоювалась:
– Вікторе, – благала брата, – ну, будь ласка, це востаннє, обіцяю…
– Ні, досить з мене цих знайомств. Мабуть, така моя доля.
– Ну що ти кажеш, – майже плакала люба сестриця, – я вже домовилась з Галиною, незручно скасовувати зустріч.
– Ну добре, це востаннє, – погодився Віктор, тому що не переносив Іринчиних сліз.
Наступного дня перед Віктором стояла миловидна чорнява жіночка, молодша від нього, з короткою стрижкою.
– Віктор? Добридень, а я – Галина.
«Невже поталанило? – одразу майнула думка у Вікторовій голові. – Така жінка не буде розповідати про героїв мильних опер. Скоріше процитує відомого класика. Сестра сказала, що Галина працює у гімназії. Напевне, викладає літературу. І як вона красиво розмовляє. Боюсь, що я їй зовсім не сподобаюсь. Вона ж вчителька, а я – охоронець…»
– Ваша сестра розповідала, що ви працюєте у видавництві. Мабуть, складно бути редактором і займатися газетою. Преса – це так відповідально.
Віктор дуже розгубився.
– Та робота у мене звичайна. Ліпше розкажіть про свою. Ви давно викладаєте?
– Я? – здивовано запнулась Галина.
– Ну так. Іра розповідала, що ви працюєте у гімназії.
І Віктор почав закидати жінку запитаннями, щоб уникнути розмови про редакторство:
– Викладаєте українську літературу?
Галинка тоді почервоніла й зашарілася, а очі злякано забігали. «Невже я набрид їй своїми запитаннями?» – подумав Віктор. У цей момент у Галини задзвонив рятівний телефон, вона радісно і ввічливо відповіла, а потім запропонувала:
– Вікторе, ви не проти прогулятися в парку?
– Звичайно, – полегшено зітхнув чоловік.
Вони тоді провели незабутній вечір у цікавих розмовах і жартах. Віктору жіночка дуже сподобалась. Тому вирішив, що буде з нею відвертим:
– Галино, пробачте, але виникло непорозуміння. Розумієте, я не редактор, а звичайний охоронець у видавництві, військовий на пенсії. Тепер ви можете встати і піти, адже охоронець не пара для вчительки. Та ви мені дуже приємні.
У відповідь почувся сміх:
– Мені теж потрібно зізнатись, що я ніяка не вчителька. Працюю у гімназії в гардеробі. Ми одне одного збили з пантелику і неправильно зрозуміли.
Нині Віктор і Галина щасливо живуть разом. А своє перше побачення завжди згадують з усмішкою…
Оксана ВОЛОШИНА
