Завтра, 9 травня, Україна вкотре буде відзначати державне свято – День Перемоги. Вищі посадові особи держави віддадуть шану загиблим, привітають ветеранів, яких стає все менше. Старі люди, наші діди й батьки подякують тим, хто пам’ятає про їхній подвиг. Ті, хто ще здужають вийти з дому, зберуться, щоб разом випити по сто грамів, які колись так допомагали зігрітись у заледенілому окопі чи в осінній багнюці. Пом’янути побратимів, які пішли недавно і які давно лежать у солдатських могилах, розкиданих на величезних просторах від Волги до Ельби. У них – мільйони радянських солдат. Прізвища багатьох із них вибиті в Україні на пам’ятниках і обелісках. Це згадка про солдат, завдяки яким Україна перемогла у Другій світовій війні.
Павло Тичина і Максим Рильський, Олесь Гончар і Григір Тютюнник, Василь Симоненко і Ліна Костенко показали нам війну українськими очима. Першим про людську ціну війни сказав Олександр Довженко, його геніально продовжив Леонід Кисельов: «А синів моїх, шинкарочко// Польським снігом замело». Це залишиться, бо це високе мистецтво. Шкода лише, що зараз нові покоління бачать ті подвиги і трагедії головним чином крізь призму російського або американського кіно.
Природно, що очевидці відходять, їх спогади, документи, пам’ять стає історією. А історія вимагає оцінок. Обов’язок нових поколінь – пам’ятати про перемогу. Тому треба, щоб вони її зрозуміли й оцінили.
Дискусії навколо українських оцінок війни й перемоги є неминучими. Вони не від неповаги до ветеранів, вони від Шевченкової науки: «Прочитайте знову//Тую славу, та читайте//Од слова до слова//Не минайте ані титли//Ніже тії коми».
І тоді стане зрозумілим, чому Радянський Союз святкував свою, окрему перемогу на день пізніше від решти світу. Бо комуністична влада хотіла відокремити перемогу СРСР над фашистською Німеччиною від перемоги демократії над тоталітаризмом.
Вацлав Гавел справедливо підкреслював, що політично Друга світова війна почалася в Мюнхені. Тоді багатьом здавалося, що демократія капітулювала. Поділ Польщі, окупація країн Балтії, поразка Франції – здавалося, що майбутнє Європи визначатиме союз двох тоталітарних режимів. Але тоталітаризму потрібен зовнішній ворог. Документи свідчать, що, запевняючи один одного в дружбі, Сталін і Гітлер чекали нагоди вдарити один одному в спину.
22 червня 1941 року змусило СРСР стати в табір демократії. Знекровлена голодомором і великим терором Україна кинула всі сили і, найголовніше, мільйони українських життів на боротьбу з фашизмом. Ними вона платила за поразки і перемоги на фронтах і боротьбу в тилу окупантів.
Українці воювали в різних мундирах, багато було і тих, хто мав мужність почати визвольну боротьбу під власними прапорами – у лавах УПА. Насправді, місце у світовій війні за людяність проти тоталітаризму визначали не тризуб чи зірочка на пілотці. По один бік у ній – радянські солдати, партизани та воїни-повстанці, що воювали з німецькими загарбниками. По інший бік – ті, хто знищував полонених у таборах смерті й топив у морі біженців із Кенігсберга.
Жертви і втрати України не були даремними. Перемога над фашизмом мала наслідком формування її нинішніх кордонів. Україну об’єднав не «золотий вересень». Наприкінці липня 1941 року, зазнаючи поразки за поразкою від свого колишнього спільника, СРСР підписав угоду з урядом Польщі, яку товариш Молотов за два роки перед тим оголосив «переставшей существовать». У першому пункті тієї угоди було сказано: «Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі угоди 1939 року стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили силу».
Статус засновника ООН, кордони, зафіксовані як результат повоєнного облаштування Європи, – все це здобуто перемогою України у Другій світовій війні, перемогою демократії над фашизмом. Так що День перемоги – це велике національне свято українців, яке вони святкує з усім світом. Хоч і на день пізніше. Нашу гордість перемогою затьмарює лише сором за те, що держава не може забезпечити ветеранам гідного соціального захисту. І що досі нею не визнані всі, хто воював за свободу і незалежність України.
День Перемоги для когось свято, а для когось – день великої журби. З плином часу позолота ідеології зійшла з цього свята, відкривши мільйони облич і доль. Перемога стала і зрозумілішою, бо сьогодні цензура не спотворює спогадів, а багато засекречених раніше документів стали доступними для дослідників і громадськості. Ми відкриваємо для себе людський вимір війни.
Українці заплатили страшну ціну за Перемогу. Україна постраждала найбільше з усіх європейських країн. Тисячі міст і сіл було спалено, знищено. Після війни, вже в мирний час люди продовжували гинути від Голодомору.
В ті страшні роки полягли мільйони українців. Про точну кількість загиблих і досі дискутують історики, вчені, ветерани. Вічна пам’ять солдатам і офіцерам, партизанам і підпільникам. Усім українцям, чиїм життям виборено подвиг українського народу. Честь і слава ветеранам, які нині серед нас. Їхня мужність і любов до Батьківщини завжди слугуватимуть прикладом для нас.
В Україні живуть ті, хто своїми очима бачив війну. В Україні статус ветерана війни мають понад три з половиною мільйони громадян. З них майже триста тисяч – учасники бойових дій, і ще стільки ж – інваліди. Це ті, хто може розповісти про справжнє обличчя війни. Передати відчуття її жаху і руїни.
