28 ЛЮТОГО – 120 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОСИПА ЙОСАФАТОВИЧА СОРОХТЕЯ (1890—1941), УКРАЇНСЬКОГО ЖИВОПИСЦЯ І ГРАФІКА
«Всюди, де великий дух висловлює свою думку, є Голгофа». Ці слова Г. Гейне записав 1937 р. до свого щоденника Осип-Роман Сорохтей, скромний учитель рисунку провінційної Станіславської гімназії, а водночас один з найгостріших за соціальною орієнтацією і трагічних за невизнаністю таланту західноукраїнських митців міжвоєнного двадцятиліття.
Він пройшов «голгофу» свого п’ятдесятилітнього життя самотньо й гордо. Лише раптова смерть від інфаркту дала знати про потайні бурі, які шматували його серце.
Художникові з «ласки Божої» малювання було необхідне й природне, як дихання. Він рисував безперервно: у вагоні, на прогулянці, під час концертів, на базарі – у кишень¬кових альбомах, на серветках, в зошитах учнів. Рисував із фанатичною наполегливістю, тренуючи руку й око до повної мистецької свободи у відтворенні світу, до народження гранично простих і виразних форм.
Часто інтервал між двома крихітними й довершеними шедеврами дорівнював лише одному дню.
Але тепер, у ракурсі історичної перспективи, сотні творів, з яких відомі, можливо, тільки один із десяти, свідчать, що це був не просто визначний художник. У його мистецькій практиці відбилася винятково складна індивідуальність, особистість митця, що прийшов до некомунікативності з оточенням. У такій формі постало його неприйняття міщанської всеїдності й бездуховності.
Політичне прозріння Сорохтея не сягало усвідомлення, що саме ця обивательська байдужість, самовдоволення стали поживним середовищем для фашизації урядів і цілих соціальних верств. Однак художник зріло зіставляв різно¬манітні факти політичного життя Європи й піддавав їх глибокому аналізу. Його висновки збігалися з тривожними передчуттями творчої інтелігенції різних країн.
У сприйнятті дійсності з позицій гуманістичного світо¬гляду, в емоційній і пластичній загостреності образно-худож¬ньої мови, Сорохтей має чимало спільного з представниками нової хвилі критичного реалізму в руслі загальноєвро¬пейського, зокрема німецького, експресіоністичного руху, насамперед з К. Кольвіц і Е. Барлахом. Йому теж були властиві пристрасний максималізм і потреба публічної апеляції до свідомості суспільства. Його «великий дух» висловлював свою думку, яка нерідко бувала вкрай насичена сарказмом. Відточена форма вислову надавала їй нестерпної разючості. І викликала несамовиту лють сильних і ситих.
Розплата була жорстока, бо платити доводилось життєвим спокоєм інших – близьких, залежних від нього людей.
Це був хресний шлях. Стогнучи від болю, падаючи й знов підводячись, поганьблений і незрозумілий, він ішов далі. У десятках аркушів постають варіації його «страстей». Експресивний автопортрет – тип художника проступає то в образі приреченого Христа, то в рисах покотом поснулих на дорозі бідаків-заробітчан, то в постаті жовніра на милицях, який чвалає повз замкнені будинки.
Дуалізм трагічного героя Сорохтея полягає у притаманній експресіоністам персоніфікації «хворої совісті» митця, відпо¬відального за моральну катастрофу людства – з одного боку, а з другого – в ототожненні автора з «маленькою людиною», безпомічною в юдолі страждань.
Напружена стихія двоїстого – дійового й пасивного – ставлення до реальності зумовлює утворення в роботах, різноманітних за жанровою шкалою, смислового та емоцій¬ного підтексту. Тому-то поділ на жанри стає певною мірою умовним.
Найповніше «чистоту» жанру зберігає портрет. Але риси реалістичної достовірності, психологізму, гротеску, шаржу, карикатури не раз поєднуються, немов іпостасі, у міцному замісі вольового методу інтерпретації людського обличчя як вичерпно точної характеристики внутрішнього життя особи¬стості. Для цього інколи, правда, виникала потреба удава¬тися й до жанру «анімалістичного». Та як би не ставився художник до моделі – з повагою, захватом, іронією, гумором, сарказмом,– емоційним підголоском звучить гли¬бока гіркота.
Побутовий жанр, зберігаючи лише зовнішні прикмети, втрачає риси побутовізму, набираючи відчуття одвічного дійства, ледь не ритуального. Біблійні сцени натомість несуть у своїй метафоричній формі такий глибокий соціальний зміст, що будь-який віруючий був би шокований, якби йому спало на думку сприйняти це як ще одне прочитання Священного Писання.
Пейзаж у Сорохтея – найбільш відсторонений від конкретної натури жанр – стає яскравим виразником пластичного методу й носієм його філософії. У численних варіаціях одного мотиву від натурної зарисовки (а безпосереднє відтворення візуального матеріалу для художника не становило особливої проблеми) до його узагальнення, монументалізації і навіть орнаменталізму відчувається не кропітка й виснажлива праця, а майже самодостатня творча насолода.
Олена РІПКО
