Не встиг читач переосмислити чергову колонку генерала Валерія Залужного — нині посла України у Великій Британії, — як із Харкова прилетіла відповідь. Міський голова Ігор Терехов фактично вступив із генералом у публічну дискусію про війну і мир: мовляв, не можна перетворювати війну на безальтернативне майбутнє України.
І тут цікаві вже не лише слова. Цікаво, хто і кому їх говорить.
Бо Терехов давно перестав бути для соціологів просто мером Харкова. Його ім’я регулярно приміряють до різних конфігурацій майбутньої загальнонаціональної політики — аж до гіпотетичної «партії мерів». Сам Терехов існування таких конструкцій заперечував, але соціологи вперто продовжують їх рахувати.
І раптом один потенційний учасник післявоєнної політичної перебудови України публічно сперечається з людиною, чиє ім’я ще частіше стоїть у тих самих електоральних таблицях.
Можливо, це лише дискусія про мир.
А можливо, ми щойно почули один з перших пострілів виборчої кампанії, якої офіційно ще немає.
Бо Залужного, схоже, вже починають сприймати не лише як генерала, дипломата чи можливого конкурента Банкової. У ньому починають бачити конкурента всі, хто подумки вже розставляє стільці в українській політиці після війни.
Найважливіше від Залужного
Якщо відкинути військову риторику й емоційні образи, нова колонка Валерія Залужного містить кілька принципових політичних тез. І найважливіша з них навіть не про Росію. Залужний намагається сформулювати правила існування України після війни.
Перший акцент — старого світу більше немає. Генерал виходить із того, що міжнародний порядок після 1945 року вичерпав здатність гарантувати безпеку. ООН, договори, меморандуми та міжнародне право не зупинили агресора. Звідси випливає головний принцип його безпекової філософії: право без сили перестає бути достатнім запобіжником війни.
Другий акцент — мир не може бути бізнесовою угодою. Це очевидна полеміка з транзакційним підходом до завершення війни: території, ресурси, санкції, економічні вигоди в обмін на припинення стрілянини. Залужний пропонує іншу формулу: мир, який не усуває можливості нової агресії, є лише паузою. «Завершення однієї війни — це умови початку наступної», — фактично центральна теза тексту.
Третій і політично найцікавіший акцент — ветерани. Залужний говорить про них уже не як про соціальну категорію, якій держава винна лікування, роботу і пільги. Ветеран у нього стає носієм особливого досвіду і претендує на право впливати на післявоєнний устрій країни. Саме тут військова колонка найближче підходить до політичного маніфесту.
Четверта тема — технологічна революція війни. Залужний бачить технологізацію не тільки як спосіб перемогти Росію. Його хвилює момент, коли машина почне витісняти людину не лише з поля бою, а й з моральної відповідальності за війну. Образ майбутнього ветерана із «зачіпованим мозком і сталевим серцем» — це вже не військова футурологія, а майже філософія технологічної цивілізації.
І нарешті — свобода. Вона в цьому тексті стоїть вище за мир як просту відсутність стрілянини. Саме тому колонка Залужного фактично вибудовує ланцюг: свобода потребує сили, сила — технологій, технології — державної стратегії, а мир — людей, які пам’ятають його справжню ціну.
Повноцінної політичної програми тут ще немає. Немає економіки, податків, судів чи моделі державного управління. Але вже проглядається дещо важливіше для початку політичного шляху — світоглядний каркас. І саме тому читати цю колонку варто не тільки як текст колишнього головнокомандувача про війну. Це дедалі більше схоже на спробу Залужного відповісти на значно більше питання: якою має стати Україна, якщо вона вистоїть?
Фігури умовчання
Не менш промовистим у тексті Залужного є те, про що генерал не говорить.
Він багато пише про кризу світового порядку, але майже нічого — про кризу самої української держави. У колонці немає корупції, як одного з головних руйнівників довіри суспільства до влади. Немає проблеми якості державних інституцій, незалежності судів, парламенту, місцевого самоврядування, концентрації влади та відповідальності політичного керівництва за помилки воєнного часу.
Залужний робить ветерана центральною фігурою майбутньої України, але залишає без відповіді складніше питання: як саме мільйони військових повернуться у цивільне суспільство? І де проходить межа між заслуженим політичним впливом ветеранів та небезпечною для демократії появою окремої «касти переможців»?
Майже відсутня й економіка війни та миру. Хто заплатить за відбудову? Якою має бути країна після демографічної катастрофи, міграції мільйонів громадян і колосальних військових витрат? Як поєднати технологічну військову державу з економічною свободою?
Нарешті, Залужний багато говорить про силу, але майже не говорить про контроль над силою. А це фундаментальне питання для генерала, який потенційно може стати політиком: якими мають бути цивільний контроль над армією, баланс гілок влади та межі повноважень сильного лідера?
Це не робить колонку слабкою. Навпаки — показує її справжню межу. Залужний уже сформулював, заради чого повинна існувати майбутня Україна. Але поки що не сказав, як саме вона має бути влаштована.
Від філософії до випробування політикою
Написати про свободу значно легше, ніж управляти державою, яка за цю свободу заплатила страшну ціну. І саме тут починається головний тест Валерія Залужного — якщо він усе-таки вирішить обміняти дипломатичний мундир на політичний костюм.
Його нинішня філософія привабливо проста: свобода потребує сили, сила — технологій, мир — гарантій, а держава не має права забути людей, які її врятували. Але велика політика починається саме там, де закінчуються красиві формули.
Перша міна — феномен самого Залужного. Значна частина його політичного капіталу виникла саме тому, що він не політик. У суспільній уяві генерал стоїть осторонь партійних сварок, корупційних скандалів і парламентських торгів. Входження у виборчу боротьбу неминуче руйнуватиме цей образ. Свіжа соціологія вже ставить його поруч із Зеленським у президентських моделях, хоча самого рішення Залужного балотуватися немає.
Друга міна — команда. Політик Залужний уже наступного ранку після оголошення політичних амбіцій муситиме відповідати не лише за себе. Хто поруч? Хто фінансує? Хто складає списки? Звідки беруться губернатори, міністри, економісти? Саме на цьому українська політика неодноразово перетворювала високий особистий рейтинг лідера на збірну випадкових людей.
Третя — ветеранська тема. У колонці ветеран стає носієм морального права впливати на майбутнє. Але майбутній політик Залужний муситиме пояснити, як перетворити авторитет військових на участь у демократії, не перетворивши військову заслугу на окремий політичний привілей.
Четверта міна — економіка. Генералові можна говорити про перемогу. Президенту або прем’єру доведеться говорити про податки, борги, тарифи, приватизацію, пенсії, повернення біженців і гроші на армію. І тут популярність уже не захищає від непопулярних рішень.
П’ята — демократія сильної руки. Залужний багато говорить про силу, але майбутньому політику доведеться відповісти на складніше питання: хто контролюватиме цю силу? Парламент, суд, опозиція, медіа, місцеве самоврядування — чи знову один центр ухвалення рішень?
І нарешті — найнебезпечніша міна: очікування дива. Суспільство може перенести на генерала свою віру у військового Залужного й вимагати від політика тієї самої магії.
Сам Залужний поки обережний: у лютому в Chatham House він фактично відсунув розмову про особисті політичні перспективи за межі воєнного часу. І, можливо, це найраціональніша його політична поведінка.
Бо найбільшим противником політика Залужного може виявитися навіть не Банкова і не майбутні конкуренти.
Найнебезпечнішим його суперником стане генерал Залужний — той майже міфологічний образ, із яким реальній людині одного дня доведеться змагатися на кожних виборах і після кожного непопулярного рішення.
Політична перспектива Залужного на найближчі 2–3 роки
Політичне майбутнє Валерія Залужного визначить передусім не соціологія. Його визначить фінал війни і те, як українське суспільство переживатиме національну травму після неї. Від цього залежатиме навіть не рейтинг генерала, а якість запиту, з яким країна увійде у повоєнну політику: на військового переможця, кризового менеджера, державника-примирителя чи творця нової політичної системи.
Тому головна інтрига — в якості кого Залужний зайде у політику, якщо взагалі ухвалить таке рішення. Сам він поки наголошує, що до завершення війни питання його виборчої участі передчасне.
Парадокс полягає в тому, що чим потужнішими будуть його стартові можливості, тим жорсткішим стане спротив. Сьогодні існує майже стерильний політичний образ Залужного: генерал, дипломат, людина поза партійними торгами. Після оголошення політичних амбіцій почнеться зовсім інше життя. Біографія, кадрові рішення, військові операції, старі знайомства, фінансування майбутньої партії — усе стане предметом політичної війни.
Друга проблема — партія Залужного без Залужного вже існує в соціології. У вересневому опитуванні «Соціополісу» за гіпотетичну силу його імені висловилися 16% визначених виборців. Але соціологічна конструкція не дорівнює партії. Реальна політсила потребуватиме сотень кандидатів, організацій, фінансування та місцевих лідерів. І достатньо кількох токсичних чи випадкових персонажів у списках, щоб почалося приземлення міфу Залужного. Від такого випробування не застрахований жоден політичний новачок.
Третій фактор — правила самих виборів. Україна вже готує спеціальне законодавче врегулювання повоєнного голосування: ЦВК і парламентська робоча група обговорюють адміністрування, безпеку, виборчу інфраструктуру та інші особливості майбутнього процесу. Тому будь-які зміни правил неминуче стануть полем боротьби влади й опозиції. Але говорити наперед, що Банкова неодмінно перепише законодавство саме проти Залужного, без доказів було б передчасно. Значно важливіше стежити, чи забезпечать нові правила рівність конкурентів.
Четвертий тест — коаліційність. Президентський рейтинг може бути персональним. Держава — ніколи. Залужному доведеться домовлятися з парламентом, мерами, бізнесом, ветеранами, громадянським суспільством і політичними конкурентами. Генерал звик до вертикалі командування. Демократична політика побудована на іншому мистецтві — домовитися з тим, кому наказати неможливо.
Нарешті, його сильний актив — міжнародна впізнаваність. Посольство у Лондоні, виступи в Chatham House, контакти із західними політичними та безпековими елітами вже дали йому міжнародний статус, незвичний для українського політичного дебютанта. Але міжнародний авторитет не замінить внутрішньої політичної інфраструктури.
Тому найближчі два-три роки для Залужного — це потенційний перехід від символу до інституції. Його головним випробуванням буде не здатність зібрати навколо свого прізвища високий рейтинг, а здатність перетворити довіру на команду, команду — на організацію, а організацію — на систему політичних союзів.
Бо генерал може увійти в політику сам. У державну владу — лише разом із людьми, яким суспільство погодиться довірити країну поруч із ним.
Володимир Цибулько
Фото: Валерій Залужний/Facebook
