«Я син українського народу».
Саме цими словами починається книга спогадів, віршів та афоризмів Івана Рйопки. Нещодавно в Торонто закінчився його довгий земний шлях.
А розпочався він 5 лютого 1925 року на Лемківщині, в селі Вислок Великий, повіт Сянік Львівського воєводства. На той час то була територія Польщі, хоча проживали в цьому великому населеному пункті (2 тис. 809 осіб) лише одна польська сім’я, а ще шість — єврейських і шість — циганських.
Багатодітну родину Рйопок називали багачами. Хоча, як зізнавався сам пан Іван: «Але ми, ті багачі, були бідні, тримали худобу, бо треба був гній, а самі, як церковні миші».
Як відомо, в 1945 — 1947 роках внаслідок операції «Вісла» лемків насильно переселяли з прабатьківських земель на територію радянської України. Проте Івана Рйопку оминула ця доля, закинувши його спочатку до Німеччини, а потім — до Канади. Залишив рідне село 17-річним.
Як згадував пан Іван через більш як півстоліття по тому: «В 43-му році вся молодь була змушена з німецьким приходом їхати до Німеччини на роботу. Стався заколот, бо ми були під польською окупацією. Виникло непорозуміння з поляками, зачалася партизанка, і мені прийшлося десь іти: або на роботу до війська, або до лісу до партизанки, або деінде. Я вибрав іти до війська, бо казали: ідіть хлопці визволяти Україну. Так я пішов до Першої Галицької дивізії визволяти Україну».
Річ у тім, що хоч пан Іван лише трохи ходив до школи, де вчителями були поляки, проте він з малих літ, слухаючи розповіді старших членів родини, зокрема про те, як «у 1938 році було проголошено незалежну Закарпатську Українську Державу, і з Вислока і околишніх сіл та Галичини люди переходили кордон. Деякі йшли боротися на Закарпаття, та не всі поверталися живими, навіть з далеких родичів двоє Рйопків там загинуло», усвідомив свою приналежність до українства. Тому вибір сімнадцятилітнього хлопця був невипадковим.
Два роки Іван Рйопка у складі Першої Галицької дивізії боровся за Україну в надскладних умовах, не раз дивився у вічі смерті. Особливо запеклий бій відбувся під Бродами (Львівська область). Як пише Іван Рйопка у книзі спогадів «Куди кидала мене доля»: «Налетів літак і пропав, а то була тільки розвідка. Довго не забарилося — налетіло більше літаків, один за одним — як засипали бомбами, скорострілами! В той самий момент з тяжкої зброї канони катнили. То як хмара надійшла, і град посипався. Моментально став труп на трупі, крик і гвалт, кров рікою потекла, а ще хто остався живим, то кацапня напала і подобивала».
Бог врятував Івана Рйопку. Він вийшов живим із цієї кровавої бійні. Хоч не раз міг загинути. Якось у нього на відстані 10 метрів вистрілив автоматник, використав майже 10 куль. Якимось дивом Іван знову залишився живим, хоч дивізійнику, який був позаду, куля влучила в самі груди. Було, що куля просвистіла понад оком Рйопки, заледве зачепивши шкіру.
У бою під Бродами Українська Галицька дивізія зазнала поразки. Іван Рйопка разом з іншими бійцями три дні поневірявся, а потім потрапив до англійського полону, в якому провів п’ять місяців. Увесь цей час жив упроголодь. Ледве не помер, отруївшись зупою з конини, бо медицини не було там жодної. На щастя, хлопці давали Івану вугілля з вогнища, розчинене у воді, і таким чином він врятувався.
Дізнавшись, що на території Німеччини, яка в перші дні по війні була підконтрольною Сполученим Штатам Америки, полоненим жилося краще, Іван правдами й неправдами дістав потрібні папери й поїхав поїздом до Мюнхена. Проте йому вдалося поселитися лише за 18 кілометрів від міста, в селі Дайзенгофен, де він прожив до 1948 року. Працював на летовищі, викидав вугілля з вагонів. А потім прибув до Канади, де вже багато років жила його старша сестра.
Життєвий шлях Івана Рйопки за океаном був тернистим, адже він не мав ґрунтовної освіти, не знав англійської мови. Тож доводилося важко працювати на різних роботах, зокрема на фермі. Аж до того часу, доки не освоїв професію кухара.
Цій справі він віддав близько 30 років життя. Долаючи постійні життєві випробування — участь у запеклих боях за Україну, полон, важка фізична праця — Іван Рйопка довгий час не мав змоги влаштувати своє особисте життя. Лише в сорок років одружився з українкою з Івано-Франківщини Стефанією, яку знав ще до переїзду в Канаду. Вона на той час перебувала в шлюбі, мала трьох дітей. Але перше заміжжя виявилося невдалим.
Та й загалом життя пані Стефанії було нелегким із самого дитинства. У 14 років дівчинкою потрапила на роботи до Німеччини. Погодилася на цей нелегкий крок замість своєї матері, у якої було на руках немовля. Лише з Іваном Рйопкою пані Стефанія відчула себе щасливою жінкою. Народила двох синів — Тараса, який нині проживає в Сполучених Штатах Америки, і Василя. А її діти від першого шлюбу стали повноправними членами нової сім’ї, не відчували себе зведеними братами і сестрами.
Пані Стефанія була знаною в Торонто кухаркою, тож стала справжньою помічницею своєму чоловікові, вміла готувати різні страви, і звичайно ж, українські. Тому Рйопків часто запрошували обслуговувати весілля та інші заходи. А ще пан Іван ні на мить не забував, якого він роду-племені, що він є не просто українцем, а лемком.
Тож підтримував зв’язки з Об’єднанням лемків Канади, готував страви для різних подій цієї громади. Так, далекого 1979 року пан Іван разом із дружиною приготували все до столу на весілля лемків Орисі Сопінки та Зенона Чвалюка. Хоч з того часу минуло понад сорок років, пані Орися тепло згадує той свій урочистий день, зокрема і частування гостей.
Попри важку працю Іван і Стефанія Рйопки завжди дбали про те, щоб дітей, народжених далеко від батьківської землі, виховувати українцями. Тому віддали їх до суботньої школи, заснованої самими членами української громади.
На той час вона не надавала жодного документа про освіту. Та це й не було важливим. Головне, що діти навчалися рідної мови, дізнавалися про українські звичаї, провідників української нації. Та й сам пан Іван все життя займався самоосвітою. Дуже любив читати «Кобзаря» Тараса Шевченка. Маючи феноменальну пам’ять, міг декламувати не лише його вірші, а й цілі поеми, зокрема «Катерину».
Незважаючи на постійні життєві клопоти, все ж знаходив час, щоб побувати на «Лемківській ватрі». Виникла ця домівка лемків понад шістдесят років тому. Громада закупила 200 акрів землі в передмісті Торонто, де згодом постали будиночки для засідань, відпочинку, кухня, сцена.
Тож пан Іван спочатку сам, а потім з дітьми приїздив сюди не лише як кухар, а і як вправний декламатор поезій Тараса Шевченка. Як згадує колишній очільник Крайового об’єднання лемків Канади, відомий художник Павло Лопата, його завжди із захопленням, навіть зі сльозами на очах слухали земляки, яких доля закинула так далеко від рідної землі. Та Україна залишилася у їхніх серцях.
Пан Іван Рйопка, проживаючи в Канаді, знаходив хвилину-другу і записував на окремих клаптиках паперу свої спогади про далеке, але таке рідне село Вислок Великий. А ще лягали на папір римовані рядки про все, що пережив, що торкнулося його вразливої, небайдужої душі.
Три роки тому сини Івана Рйопки Василь і Тарас видали ці записи окремою книгою «Куди кидала мене доля». У цьому виданні вміщено також багато світлин як із особистого, так і з громадського життя Івана Рйопки, об’єднаних промовистою назвою «Мозаїка мого життя».
Тут опубліковано родинні фото — спільно з дружиною і дітьми, братами, сестрами, племінниками. По різних куточках землі розкидала доля велику родину. Проживають родичі Івана Рйопки і в Україні — на Івано-Франківщині, у Львові. На жаль, пану Івану лише один раз, у 1978 році, довелося перетнути океан і ступити на рідну землю. Побував у Львові, Києві. Та й то напівлегально, адже були застійні радянські часи.
Та найбільшу частину світлин, уміщених у книзі, становлять розповіді про громадське життя пана Івана в Канаді — життя українського патріота. Бог подарував йому довгий вік і міцне здоров’я. Тож після смерті дружини, маючи вже дорослих синів та онуків, Іван Рйопка ще більше присвячував своє життя далекій Україні — українському слову, українській історії, зокрема поезіям велета українського духу Тараса Шевченка.
Майже щороку пан Іван відвідував «Лемківську ватру», де вже будучи в поважному віці, читав зі сцени вірші Великого Кобзаря, читав поезії Тараса Шевченка біля пам’ятника Лесі Українці в Торонто, на концертах, присвячених пам’яті Тараса Шевченка в Українській суспільній службі Канади.
У понад дев’яностолітньому віці брав участь в Українському фестивалі в Торонто, в протестах проти захоплення Криму росією біля російського консульства в Торонто. І Україна не забула свого вірного сина. Іван Рйопко був нагороджений Лицарським Хрестом Української Галицької дивізії за битву під Бродами в 1944 році.
На жаль, українці потерпіли в ній поразку. Проте Бог уберіг Івана Рйопку від ворожої кулі. Він дожив до проголошення Незалежності, ще понад 30 років допомагав рідній державі словом і ділом і полинув у засвіти з вірою в перемогу України у війні з росією.
Алла ТОПЧІЙ
Фото з сімейного архіву
